Навіть у разі, коли достойників культури шанують і пишуть про них в енциклопедичних довідниках, це ще не означає, що шанують їхні ідеї, ба більше, що політична еліта України хоча б знайома з цими ідеями. А якщо не знаєш — то як можеш узяти до уваги результат чиїхось ґрунтовних розмислів, вивірений логікою та історичним досвідом висновок щодо необхідних для країни дій? От і виходить: котрий рік уже маємо те, що не мусили би мати...
«Основний гріх нашої історії: творчі її сили дуже рідко виступають однозгідно, однонапрямково. Вони найчастіше перебувають у стані прихованої, а то й одвертої громадянської війни. З неї користає зразу рідний цар-голота, а за ним іде чужа влада... Анархія голоти — це саме та соціологічна порожнеча, що її заповняє чужа держава».
Автор цих слів — Микола Шлемкевич, один із найосвіченіших українських інтелектуалів ХХ століття. Мислитель, який «закинув» у культурний простір чималу кількість дуже цікавих ідей. Автор низки книжок, як-от: «Філософія» (1936), «Проблема української інтелігенції» (1936), «Українська синтеза чи українська громадянська війна» (1949), «Загублена українська людина» (1954), «Галичанство» (1956) тощо. Вони почасти перевидані в сьогоднішній Україні; натомість велике число журнальних і газетних статей Шлемкевича в Україні не перевидане зовсім, а тому, на жаль, практично невідоме.
Майбутній мислитель народився 8 лютого 1894 року в селі Пилявій на Тернопільщині. Він навчався у народній школі та в гімназії у Бучачі, в гімназії у Львові та в університеті у Відні. 1915 року, під час окупації Галичини російською армією, Шлемкевич був вивезений до Сибіру і повернувся в Україну тільки в 1917-му. Він жив у Києві, працював тут секретарем «Робітничої газети» та співробітником Всеукраїнської академії наук. Після остаточного захоплення Києва більшовиками влітку 1920 року Шлемкевич деякий час учителював у сільських школах на півдні Черкащини, а згодом виїхав до Галичини.
1923 року Шлемкевич продовжив навчання у Віденському університеті, здобув там ступінь доктора філософії (його дисертація звалася Das Wesen der Philosophie — «Сутність філософії»), а потім ще два роки навчався у Сорбонні. Повернувшись до Галичини, він редагував часописи «Перемога» і «Наші дні» та газету «Українські вісті», викладав в Українському вільному університеті. Тоді ж Шлемкевич почав широко публікувати свої філософські та публіцистичні праці — статті, монографії та брошури.
У 1930-х роках Шлемкевич став одним із керівників Фронту національної єдності та ідеологом так званого творчого націоналізму. Він критикував як радикальні ідеологію та діяльність тоді ще єдиної Організації Українських Націоналістів, так і недостатню рішучість ліберального Українського національно-демократичного об’єднання. ФНЄ, втім, не встиг на повну силу розгорнути свою діяльність до початку Другої світової війни.
Навесні 1940 року Шлемкевич, якому загрожував арешт, нелегально перейшов із Західної України до окупованої нацистами Польщі, а після початку німецько-радянської війни повернувся до Львова і працював там в Українському видавництві. Наприкінці Другої світової війни філософ переїхав до Австрії, згодом оселився у Баварії, а 1949 року переїхав до Сполучених Штатів Америки. Там Шлемкевич став співзасновником таких організацій, як Український національно-демократичний союз, Союз українських національних демократів і Українська національна рада. Він також заснував видавництво «Ключі» та Український публіцистично-науковий інститут у Чикаго, редагував журнал «Листи до приятелів», головним автором якого був сам, долучився до видання Енциклопедії українознавства.
Микола Шлемкевич помер 14 лютого 1966 року в місті Пассейк (штат Нью-Джерсі). За словами знаного літературознавця Григорія Костюка, був він «світоглядово — демократ у найглибшому розумінні цього слова, він гостро поборював тоталітаризм у світі, в тому числі й отруйне його відлуння в українській спільноті».
Доля розпорядилася так, що галичанин Шлемкевич не тільки мав ґрунтовну європейську освіту, а й особисто відчув та осмислив різноманітні сюжети життя Наддніпрянщини, Російської імперії та СРСР, а також різних західних країн. Йому було що зіставляти й порівнювати, і, можливо, саме тому стрижнем його філософсько-політичних міркувань стала ідея синтезу різних складових українського буття. Інші теоретики у явній чи прихованій формі вели мову про подолання тих чи інших «неправильних» явищ національного життя «правильними», у кращому разі — про гегелівське «зняття» сенсу цих «неправильних» явищ, тобто про утримання позитивної частки їхнього змісту явищами новими, досконалими. Шлемкевич ставив перед собою інше завдання: окреслити специфіку конкуруючих складових українського життя і переконати освічений загал у необхідності поєднання цих складових.
«Споконвіку діють в українському світі три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз то вищий щабель українську соціологічну масу, нарід. Ті сили — це українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія) і українське провідництво, — писав він. — Окрім пасивної безвладності маси, мусять творчі сили перемогти в соціологічній середовищі ще й активний спротив асоціяльних, суто відосередніх, анархійних первнів, що зорганізовані — найчастіше ізгоями з трьох згадуваних творчих сфер, дають могутню темну силу, чорного демона також і нашої історії, що дістав кольоритну назву царя-голоти...»
За 70 років конфігурація та назви цих сил, безумовно, змінилися, але чи змінилася посутньо загальна ситуація?
Нетворче, тотальне й тоталітарне, несамокритичне і нездатне на сприйняття всього ефективного і нестандартного, що є у світі, — тільки це для нього було соціальним злом. Продовжуючи розмисел про необхідність поєднання трьох головних складових українського політичного життя, Шлемкевич зазначав: «...Не можемо сказати, що тільки демократія гарантує розумність влади, тільки провідництво — силу і тільки монархія — тяглість. Але утверджуємо, що демократія кладе головну вагу на розумність ладу і влади; провідництво — на її силу і волеву спроможність, монархія — на тяглість, постійність. В самім понятті доброго ладу й доброї влади мали ми всі три вимоги, висунуті одночасно». Замінимо монархію у цій формулі на «сильну і відповідальну президентську владу», провідництво — на «потужні громадські структури на чолі з патріотичними лідерами», демократію — на «ефективний парламентаризм та самоврядування» — і побачимо сьогоднішні виміри тих проблем, про які Микола Шлемкевич писав кілька десятиліть тому.
Але синтез (чи, як писав Шлемкевич, «синтеза», в якій поєднуються, але не згасають, як у Гегеля, і теза, й антитеза, й інша антитеза, хоч би скільки їх було) — це не просто поєднання кількох головних струменів української політики. Це й збирання у національну цілісність усіх регіонів країни, з усіма їхніми відмінностями (при цьому, відзначав філософ, Україна не стане собою, поки одну з «перших скрипок» у ній не почне грати Донбас, але для цього сам Донбас має докорінно змінитися, дерадянизуватися), це структуризація надскладних систем — суспільства та культури, нарешті, «зшивання» докупи розірваної душі отієї самої сакраментальної загубленої української людини.
А для того, щоб така соціально-культурна й політична сув’язь вдалася, не треба ідеалізувати жодну суспільну силу: «Світ не стоїть на самих героях і геніях, також не може стояти на самих пасивних і часто егоїстичних масах «порядних людей». В упорядкованому суспільстві зобов’язує ієрархія органічних вирівнянь і моральних вартостей, які не залежать від банкового конта (як актуально звучить останнє! — С.Г.). Провідні люди зрушують, порядкують і ведуть «порядних людей». Але й суспільство «порядних людей» заздро береже, щоб та вища ідейна людина не використала своєї свободи, не визнала одного разу себе вільною від морального закону, який зобов’язує в малій державі «порядних людей» — в родині. Порушення рівноваги між світом вартостей проводу й світом «порядної людини» — це недуга суспільства». А недуги слід лікувати, був переконаний Микола Шлемкевич — і найкраще соціально-терапевтично, а не рішучим скальпелем революціонера. Проте у разі, коли треба рішуче діяти, слід діяти, але не імпульсивно, а раціонально...
Ось таким був, вочевидь, недооцінений сьогодні філософ Микола Шлемкевич. І щоб ще раз переконатися в його проникливості — декілька знакових цитат із творів цього мислителя:
ЦИТАТИ МИКОЛИ ШЛЕМКЕВИЧА
• Живемо епігонами, й наше мислення має познаки мислення епігонів... Жива українська душа прагне й вимагає нової одежі духу й життєвих форм, і живих їх здійснень у новій українській людині.
• Ми, галичани, — це не плем’я геніїв і героїв, а плем’я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними східної України, Києва.
• Оригінальна культура може вирости з неспожитих душевних багатств українського сходу... Тому підривання і нищення душевних потенцій, інакше повне «огаличанювання» східної України — це явища для української будучини шкідливі.
• Щораз більше серед нас політиків, що стають синонімом порожніх слів, бомбастичної трив’яльності і патріотичного мазохізму... В міру того, як затрачуються між нами риси правдивої духової великости, щораз більше громадських прав набирає духова малечість: жадоба слави, псевдовченість, професійна зависть і акторсько-гротескове провідництво.
• Не можемо замикати очей на минуле, бо хочемо чи ні — воно в нас, і ми в ньому. Важне одне — визволитися з його повної влади. Хай буде воно, те наше минуле, школою і досвідом, дорого купленим досвідом, але не привичкою, що не дозволяє зійти з утоптаного шляху, і не любов’ю, що засліплює і каже кружляти уяві й почуванням тільки коло себе.
