— Гаразд. Бери сигарету. Покурімо, розберемося, поговоримо
по-людськи. Тобі скільки років?
Один подивиться на «громадянина начальника» підозріло,
мовляв , що це він таким добреньким став? А потім побачить, що підполковник
не лукавить, візьме сигарету й прикурить від його запальнички, приймаючи
обставини такими, як є. Інший навпаки. Все ще перебуваючи в полоні власних
емоцій, обрушує на Кочергіна всю лють, що назбиралася. Але підполковник
спокійний.
— Ти покури, покури... — пропонує миролюбно.
Володимир Митрофанович не завжди такий спокійний. Накопичується
і в ньому напруженість і роздратованість, і втома дається взнаки. Але Кочергін
намагається не піддаватися владі поганого настрою, особливо якщо перед
ним злочинець. У цьому випадку йому особливо важливо не втратити гідність.
Не підполковницьку, людську. Він знає, що тільки в стані спокою, душевної
рівноваги можна прийняти правильне рішення й добитися до себе прихильності.
З досвіду знає.
Свого часу, коли він працював у Жовтневому районному відділі
міліції обласного центру, разом із молоденьким оперуповноваженим, котрий
у нього стажувався, на своєму чергуванні довелося вскочити в одну халепу.
Отримавши повідомлення про злочин, вони вдвох виїхали на місце події й
буквально за 20 хвилин затримали злочинця, підозрюваного, певно, одним
зі своїх знайомих, котрому він чимось не догодив. Через недосвідченість
Кочергін на радощах втратив пильність і легко погодився на пропозицію затриманого,
котрий виявився без документів, поїхати до нього додому за паспортом. У
той час, коли вони втрьох прийшли за вказаною адресою, в квартирі перебувала
п'яна компанія родичів, чоловік вісім. Дізнавшись, у чому звинувачують
її сина, мати затриманого стала підбивати компанію «кокнути ментів». І
якби не самовладання, не витримка Кочергіна, не його вміння входити в довір'я
до людей, не виключено, що історія могла закінчитися вельми трагічно. Йому
ж того разу вдалося переконати присутніх не переступати закон. Були й інші
випадки, коли виручало самовладання. Можливо, тому Кочергіну ні разу не
доводилося користуватися зброєю, в яких би колотнечах він не побував.
Коли у Володимира Митрофановича питають, як йому вдається
прихилити до себе людей, він каже:
— А я ставлюся до них по- людськи й думаю перед тим, як
щось зробити.
Така відповідь, певно, може викликати іронію, оскільки
абсолютно не відповідає тому негативному іміджу міліції, що склався останнім
часом. Не вважають працівників внутрішніх справ ні душевними, ні думаючими.
Не даремно ж із цього приводу народ вигадав таку масу анекдотів і небилиць.
І на Кочергіна теж чіпляють бридкі ярлики. Правда, доти, поки не познайомляться
з ним ближче. А потім кажуть: «Хороший мужик цей Митрофанович».
Колеги Кочергіна розказують, що на підполковника не мають
образи навіть ті, кого він посадив на лаву підсудних, вважають його «ментом»,
у котрого добре працює голова й на подив розвинене почуття справедливості
щодо них. Хоча Митрофанович злочинців не жаліє й за 15 років служби в органах
посадив їх досить. Останніми роками заступник начальника відділу із розслідування
тяжких злочинів УМВС у Луганській області Володимир Кочергін, як мовиться,
доклав руку до того, щоб на лаву підсудних сіли ватажки злочинних угруповань
обласного центру. За час служби Кочергін отримав близько ста подяк за бездоганну
службу й розкриття злочинів. Останню подяку оголошено за розкриття вбивства
працівника міліції. Це розслідування Кочергін вважав справою своєї честі.
Але про свої успіхи він говорить вельми стримано й навіть виявляє невдоволення,
коли його починають хвалити, швидко переводячи розмову в іншу площину.
Органи внутрішніх справ переживають сьогодні складний період,
який, судячи з усього, затягнеться ще надовго. Фінансові проблеми МВС України
потягли за собою й інші, зокрема кадрові. Кочергіна, наприклад, непокоїть
та обставина, що з міліції пішли багато професіоналів, досить досвідчена
молодь. Із місяця в місяць скорочує свою чисельність середнє покоління
— до 30 років.
«Хто ж прийде нам на зміну?» — турбується Микола Митрофанович.
Коли він дізнався, що частина випускників Луганського інституту внутрішніх
справ пішла в комерційні структури, засмутився, тому що розраховував на
це поповнення. А потім, подумавши, розсудив так: а чи будуть затребувані
випускники вузу, якщо в органах внутрішніх справ йде велике скорочення?
Та й чи витримають молоді лейтенанти те шалене навантаження, яке доводиться
виконувати, скажімо, працівникам відділу з розкриття тяжких злочинів? Адже
часом навіть їм, професіоналам, буває важко зрозуміти, знайти мотив скоєного
злочину, не кажучи про інше.
У кабінеті Кочергіна — гори папок із матеріалами кримінальних
справ. Значна частина з них — убивства на замовлення. Щоб усе це довести
до логічного завершення, вважається, що слідчі повинні працювати інтенсивніше.
— Не інтенсивно, — уточнює Володимир Митрофанович, — а
екстенсивно, тобто за рахунок збільшення свого робочого часу, а не за рахунок
запровадження нових передових методів. Для цього, зрозуміло, у міліції
немає грошей. Але колись же й ми видихнемося... Правду сказати, ми забули,
коли відпочивали. Я, наприклад, мрію про одне — добре виспатися.
— Підеш на пенсію, тоді й виспишся, — жартує колега.
— Це точно, — легко погоджується Кочергін і тут же запитує,
— а злочинців хто ловитиме?
