Досконало лаконічна за формою, але глибока за змістом — така вона, творчість львівської художниці Лесі Квик. Лише однією лінією гелевої ручки їй вдається передати цілий життєвий сюжет — філософський, легкий і веселий водночас.
Із Лесею Квик ми зустрілися у львівській кав’ярні-галереї «Світ кави», де зараз експонується її виставка графіки. Ознайомитися з нею львів’яни та гості міста мають можливість до кінця травня. На цьому наголошуємо окремо, бо насправді побачити виставку Лесі Квик у Львові можна не часто.
Про це точно знає пані, яка підійшла привітатися з художницею під час нашого інтерв’ю. Вона прийшла поглянути на виставку, хоча творчість Лесі Квик має можливість бачити щодня. На її правій руці красується елегантне татуювання у формі лінії та графічного малюнку художниці.
А вже після нашої розмови до кав’ярні завітав і львівський перекладач і письменник Андрій Содомора. Зізнається, що прийшов поглянути на виставку. Із Лесею Квик вони добре знайомі, адже як графічний дизайнер вона ілюструвала декілька його книжок. Зокрема, за оформлення «100 загадок Симфосія» художниця отримала друге Гран-прі на Форумі видавців у Львові. Вперше цією нагородою її відзначили за альбом «Соломія Крушельницька» у 2010 році.
А минулого року поціновувачі творчості Лесі Квик дізналися, що творить вона також і на шовку. Тоді художниця представила колекцію розмальованих шовкових хусток, що вразили легкістю і різнобарв’ям кольорів.
— Звідки берете свої сюжети?
— Із побуту. Малюю все, що відбувається. Ви просто живете, і просто мимоволі народжуються ідеї.
— До речі, а як ви стали художницею?
— Я весь час малювала. З дитинства. Багато і всюди. А потім взяла і вступила до музичної школи імені Соломії Крушельницької, де займалася грою на фортепіано. Там вчилася до 9-го класу, думаючи, що буду в майбутньому піаністкою. А потім трапилася аварія, внаслідок якої зламала палець. Довго не грала... Однак малювала я постійно, згодом почала робити це ще більше. Вступила в коледж імені Труша на кераміку, а потім — у Львівську академію мистецтв на кераміку. Ось я так 100 років учуся і малюю весь час.
Я професійний кераміст. Однак зараз не маю змоги працювати в кераміці, не вистачає часу. Відразу після академії мій колега запросив працювати графічним дизайнером, чим я фактично займаюся до сьогодні.
«МОМЕНТ ТРЕБА ПОБАЧИТИ І НАМАЛЮВАТИ»
— Ви вмієте зауважити комічне в буденному. Як вам це вдається?
— У мене такий світогляд. Ось, наприклад, зараз нас фотографує ваш фотограф. Я би його намалювала. (Сміється.) З великим фотоапаратом і жовтим годинником. Можливо, як не забуду, то ввечері це намалюю.
Навколо нас багато смішного. Ви просто дивитеся і бачите сюжети. Момент треба побачити і намалювати.
— Тобто ідея приходить і ви її можете відразу намалювати, наприклад, сидячи на найближчій лавці?
— Це було б ідеально. Прийшла ідея. А поряд є лавка і папір. Але так не буває майже ніколи. Просто треба притримати той настрій, а потім його випустити на папір. А під емоцією ви можете бути цілий день. Графіку малюю просто будь-якою гелевою ручкою. На малюнок іде секунда... (Усміхається.)
Малюю я щодня. Раніше, коли діти були менші, то рідше малювала. Зараз більше. Взагалі, якщо не малювати тривалий час, тоді йде накопичення енергії, яка мене починає мучити. З’являється потреба висловитися, викласти ідею на папері. Тому я не можу не малювати.
— Щодо живопису: де надаєте перевагу малювати?
— Вдома є мольберт і решта приладдя. Це велике щастя, коли можна вибратися на природу і помалювати з натури. Однак таке буває настільки рідко, що на пальцях рук можна порахувати. Хоча я дуже люблю квіти малювати з натури.
До речі, моя сестра вчора поливала квіти у великій рожевій спідниці з такою великою зеленою лійкою у своєму маленькому садочку. Я це неодмінно намалюю. Емоцію треба зберегти і передати на папір. Малюнок залежатиме від того, наскільки збережеться ця емоція. Якщо її добре передати, то ви її відчуєте, дивлячись на роботу. Якщо ви почнете щось вигадувати і мусолити, то вже буде не те. Часто таке буває, коли людина хоче продати роботу і починає щось вигадувати, підлаштовуватися.
— Більшість робіт ви довершуєте стислими підписами, які стають повноцінною складовою сюжету. Ці фрази з’являються вже наприкінці роботи? Чи малюєте і пишете одночасно?
— По-різному буває. Здебільшого я завершую малювати і тут же народжується фраза. Якщо розслабитись і вміти прочитати малюнок, то назва приходить сама по собі. Якщо ви не прочитаєте, то нехай хтось поруч допише або домалює, якщо зможе це прочитати. (Усміхається.)
«НАЙБІЛЬШИЙ СКАРБ ЛЬВОВА — ЦЕ ЛЬВІВ’ЯНИ»
— «Наші вирубані ліси повертаються до нас страшними вітрами», «Магнолії на трошки нам»... У вас часто присутня тема природи та екології. Чому?
— Це має бути в кожній людині присутнє. А передовсім це має бути присутнє в головах тих людей, які на це можуть вплинути.
Думаю, сто чи триста років тому Львів також накривало пісочком, як сьогодні. Але тоді Львів був засаджений деревами і львів’ян ніколи не засипало так, щоб ми йшли з піском на зубах. А тепер усе таке маленьке... У таких великих вазонах посадили такі маленькі деревця. Це смішно.
Багато чого знищують у місті... Треба намалювати малюнок, на якому ангелик просіюватиме місто. Назву його «Львів просіює». (Сміється.) Учора якраз ішла і думала про це.
У принципі, мені подобається, що в нас багато туристів. Це добре. Зрештою, це робота чиясь. Просто дуже багато в місті штучного. Ті шоколадки, сувеніри... Так, це світова практика гарних міст. Але у всього має бути якась межа. Я весь час думаю, що ми асимілюємо всіх цих людей — туристів, приїжджих. Адже ми — львів’яни — сильніші.
— Нещодавно в Археологічному музеї польського Біскупіна відкрили виставку «Врятовані скарби підземного Львова». У мистецькому блоці, зокрема, представлені й ваші роботи...
— Я дуже шаную наших археологів і підтримую їхні починання. Ми разом з іншими художниками тоді малювали, як вони робили розкопки на площі Міцкевича. Малювали з натури. Пригадую, що тоді була страшенна спека. Однак наші археологи — люди дуже заповзяті. Було цікаво. А на малюнках потім Міцкевич разом із ангеликом літали над тими всіма розкопками.
Взагалі, археологів та інших дослідників треба підтримувати, щоб зберегти те, що не забетоноване і не зіпсоване. Але... Щоб відкрити всі підземні таємниці Львова, треба перекопати його вздовж і поперек. (Сміється.)
У мене взагалі є мрія, щоб у місті з’явився музей історії Львова. Аби в ньому поляки могли зрозуміти, коли в місті був їхній період. А москалі би зрозуміли, коли тут були вони. Щоб вони всі разом зрозуміли, що були періоди у Львова, коли їх всіх тут не було.
Я патріотка Львова, народжена в місті Лева. Ходжу тут щодня, і все це є для мене природнім. Отож, я це і малюю.
— А які, на вашу думку, сучасні скарби Львова?
— Найбільший скарб Львова — це львів’яни. Його треба зберегти.
«КОЖНУ КНИЖКУ, НАД ОФОРМЛЕННЯМ ЯКОЇ ПРАЦЮЮ, ПЕРЕЖИВАЮ І ПРОПУСКАЮ ЧЕРЕЗ СЕБЕ»
— А тепер поговорімо про книжки...
— Чесно кажучи, я ніколи не думала, що зможу зробити книжку. Ще в часи навчання в Академії мистецтв була можливість безкоштовно піти на курси комп’ютерної графіки. Тоді думала, що це мені не потрібно. Все це здавалося штучним і пустим. Однак зараз я дуже тішуся з того, що можу робити книжки, які мені до вподоби. Їх малювати, дизайнувати, верстати. Двічі вигравала Гран-прі Форуму видавців. Нагороди — це таке. Але приємно, коли відзначають книжку, над створенням якої брала участь велика кількість людей.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше, про процес роботи над художнім оформленням книжок. Наприклад, як це — ілюструвати твори Андрія Содомори?
— На таку роботу йде десь півроку. Перед тим, як братися до неї, у книжку треба вникнути. Кожну книжку, над оформленням якої працюю, переживаю і пропускаю через себе.
Андрій Содомора, без сумніву, геніальний. Я вам скажу більше того, ми вже намалювали ілюстрації до його нової книжки, яка ще не видана. Захоплена цією книгою. Щоб осягнути сповна глибину думки Андрія Содомори, треба мати неабиякий розум. Знання латини, давньогрецької мови, його мудрість... Усе це він у собі носить, але щедро ділиться з людьми. Мені дуже пощастило застати Андрія Содомору і попрацювати з ним.
— Ви також працювали над виданнями, що присвячені Андрею та Климентію Шептицьким...
— Сім’я Шептицьких — це справжній аристократизм. Три роки тому вийшов фотоальбом «Блажен той муж...», присвячений Андрею Шептицькому. Довго думала, чи братися за цю роботу. Адже знала про Шептицького не достатньо. Взагалі, я не знаю, чи є у Львові хоча б одна людина, яка може належним чином робити біографію Шептицького. Це велична постать, про яку треба писати і яку слід популяризувати. Якби не Андрей Шептицький, то не було б нас. Альбом вийшов дуже малим тиражем, як на цю постать. Лише тисяча примірників, які були роздані по бібліотеках, освітніх і духовних закладах.
Минулого року були видані листи Климентія Шептицького (йдеться про альбом «Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини»). Навіть якщо людина, далека від церкви та релігії, прочитає ці листи, то неодмінно зрозуміє цю високу любов між братами. Такі книжки треба читати. Бодай трошки, щодня.
«ГРАФІКА, ВИШИТА НА ШОВКУ»
— Митцю, який працює в прикладній сфері (ілюстрація, дизайн), доводиться мати справу із замовниками. Наскільки вдається поєднати власне творче бачення та вимоги замовника? Чи не було у вас випадків певних розбіжностей? Як вдавалося їх вирішувати?
— У дизайні я мушу підлаштовуватися під замовника, наприклад, враховуючи якісь корпоративні кольори, певне бачення...
Розбіжності бували. Особливо, коли йшлося про книжки. Чесно кажучи, є така тенденція — чим людина має більше грошей, тим вона агресивніше наполягає на тому, що вона має свою візію. Однак деколи, коли є висока довіра до художника, проблем взагалі немає. Зрештою, завжди треба вміти поєднати бажання замовника з вашими смаками.
— І насамкінець: ви творите не лише на полотні, на папері. А також, наприклад, на шовку, що для багатьох поціновувачів вашої творчості свого часу стало сюрпризом. Відкриття яких ще творчих таємниць можна чекати незабаром від Лесі Квик?
— Мені подобається малювати по шовку. Правда, він досить дорогий як матеріал. А взагалі: що купую — на тому і малюю. Прикладна річ — це завжди краще, ніж просто картинка. По суті, це та сама графіка, тільки вишита на шовку.
Плани на майбутнє? У мене була колись ідея розмалювати постіль із ніжного шовкового матеріалу. Колекція мала називатися «Не спи сам». Завжди цікаво спати на чомусь веселому і шовковому. Власне, подушки, ковдри і простирадла я вже розмальовувала. Та всю ту виставку фактично роздарувала — минулого року у всіх наших колег були ювілеї. Було б добре ще якось реалізувати цей задум.
