До чого неприємно-депресивний період — листопад і початок грудня. А чому? Листя опало, а снігу немає — дерева голі. Психоаналітики знають — якщо сниться оголена натура (але, на жаль, не в еротичному смислі) — це стрес, напруження. І на вулиці «порнографічні» дерева підсвідомо викликають відчуття незахищеності, себто страху.
Страх — перша з емоцій. Це — основа, скелет. Такий душевний стан прекрасно відображає осінній, безсніжний ліс («Звідки ростуть ноги страху»). Та й асоціативні образи, які він викликає, не надто комфортні, на зразок «Осиного гнізда».
Неконтрольований страх досить швидко вкриває душу, ніби пліснява забутий батон. І виглядає все це приблизно, як на фото «Депресія».
Я, до речі, тому й був проти скасування революційних свят. Громадяни половину листопада проводили в чаді річниць Великої жовтневої (у нас і з датами плутанина). А в грудні вже починалося очікування Нового року. Потрібно було «червоні дні календаря» замінити іншими вихідними. А то всі наші відзначання Незалежності припадають на літо — коли і без того пляжно і весело.
Але природа, щоб народ у депресивний період не втратив розуму, робить дивний фінт: коли роздягається земля — одягається небо. Воно стає або туманно-сірим, приховуючи усе, або глибоко синім, в білих заметах хмар.
Самій же людині боротися проти страху можна тільки єдиним способом — сміхом. Причому як тільки яка-небудь проблема (чи погляд на неї) стане кумедною — половину справи зроблено. Тобто сміх ліпиться з нашого страху, як цей сніговик із мокрого снігу («Руки в сторони, робимо першу вправу — усміхаємося...»). Його трав’яний чубчик і нахабна крива усмішка — саме втілення оптимізму.
У Миколи Васильовича Гоголя — страх і сміх у творах практично не змішувалися. У нього було або смішно, як у «Ревізорі», або страшно, як у «Вії». Хоча, мабуть, у «Мертвих душах» — і смішно, і страшно одночасно.
Весь грудень і є такий змішаний настрій. Сніг випадає, але не тримається. Хоча саме по собі видовище падаючого снігу діє гіпнотично. Цей ефект чудово відомий художникам і режисерам. Недаремно Ельдар Рязанов через всю «Іронію долі...» сипле з неба штучно-кінематографічні сніжинки. Видовище, впереміж iз алкогольними парами головного героя, вводить глядачів у стан очікування дива вже протягом 27 років.
Тільки в січні, нарешті, сніг одягає дерева в урочисті, блискучі вбрання, навіюючи почуття затишку й веселощів. Поети від щастя розум втрачають і складають щось у дусі пушкінського «Мороз и солнце — день чудесный»...
Ще вчора цей рогатий тип на знімку здавався страхітливим, а зараз він видається милим («Проходь, не бійся, не заколю»). Ну а вже ця «дівчина» — сама чарівність. Дивлячись на несподіваних гостей, вона неначе говорить: «Я зранку завжди така розпатлана...»
