Фотоілюстрації в газеті називають окремою главою великої повісті. А фотоісторія газети «День», представлена на фотобієнале в Українському домі, — це дуже важлива глава у великому газетному літописі історії незалежної України, оскільки вона в 300 фотокартинах вміщує фотоісторію нашого народу і нашої країни з 1998 року. Як твердять спеціалісти, на площі, яку займає зображення на сторінці газети, можна вмістити більше інформації, ніж якщо б зайняти її текстом. І це правда. Ці кілька сотень робіт, що можуть претендувати на назву World Press-Photo Ukraine (до речі, кілька років тому фотовиставку «Дня» так і порівнювали за значенням зі всесвітньо відомим конкурсом пресової фотографії!), вміщують на своїй площині стільки історичної й емоційної інформації, скільки не можна було б умістити на них жодними текстами навіть найдрібнішими шрифтами. Бо на них те, що не передається словами.
ОСНОВНІ ШТРИХИ БІЄНАЛЕ «ДНЯ» 2020 ТА 2021 РОКІВ
Це передається лише об’єктивом і почуттями. От як, скажіть, будь ласка, можна передати писаними словами боротьбу лікарів з ковідом, цією чумою ХХІ століття? Будете робити це детально і покроково, глибоко та широко — вийде епопея на 10 томів! А Євген Малолєтка зробив це фотокамерою, відвідуючи ковідні лікарні, що стало не тільки професійним досягненням журналіста, але ще й людським подвигом. Процитую слова більдредактора «Дня» Миколи Тимченка: «...з початку епідемії він знову на передовій. Цього разу це лікарні Чернівецької, Тернопільської, Житомирської та Львівської областей. Сам Євген говорив: «Поїхати знімати в лікарні для мене було новим викликом. Спочатку було не зрозуміло, що буде, наскільки все це серйозно. Тим паче, що все невідомо, куди йти, куди проситися, у кого отримувати доступ. Спочатку здавалося, що все неможливо, все закрито, але виявилося, що все можна знімати, як і на війні. Там теж думаєш, що все погано й туди не можна дістатися. Виявляється — можна, головне розпочати... Найважливіше було зробити перший крок. Далі пішло легше. Спочатку думаєш, головне, не захворіти, нікого не заразити. Перша емоція — був трошки страх, але не сказав би, що дуже боявся. Коли туди увійшов, то стало простіше... Ми їздили на «швидкій», чергували з лікарями, чекали викликів. Дуже складно було потрапити до цих лікарень, дехто не пускав. Медицина, як і військові, — це свій окремий, закритий світ. Я дуже хотів досліджувати, як лікарі працюють під час епідемії...»
«ПОВЕРНЕННЯ. МИКОЛА СЕМЕНА. КИЇВ. 19 ЛЮТОГО 2020 РОКУ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Творчість Євгена Малолєтки відома. Його роботи багато разів публікувалися провідними світовими виданнями — TIME, The New York Times, The Washington Post, The Guardian, The Telegraph та іншими. Але найперше — українська газета «День», яка неодноразово нагороджувала автора. 2012 року він виборов «Золотий День» за роботу «Допоможіть дитині», а 2016-го — за знімок «Зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас». У 2013-му Євген отримав Гран-прі конкурсу за фотографію «Портрет на тлі гір». Цього року перемогла серія його робіт «Весна 2020 року. Західна Україна».
Друга тема (чи перша?) українського сьогодення — це війна. А якими словами можна описати очі морпіха? Після навчання, перед атакою, після взяття рубежу, у хвилини відпочинку, перед новим ривком на ворога? І читачі «Дня», і відвідувачі виставки можуть їх побачити, бо роботу «Очі морпіха» зробив фотомитець Андрій Дубчак. Він отримав «Золотий День». Андрій Дубчак — кореспондент, фотограф. «Я заснував власне медіа про війну Росії проти України Donbas Frontliner (www.frontliner. com.ua). А почалося з того, що я став першим стримером Майдану 2014 року. Ми намагаємося показати душу армії, душу українського захисту», — каже він про свій проєкт і зізнається, що більше часу проводить на прифронтових територіях, аніж у Києві.
Ще один штрих цієї виставки — глава пам’яті про Євгена Марчука, ціла стінка світлин, на яких він весь серед нас усіх, фотографів, журналістів, відвідувачів, киян, гостей, такий, як ми його пам’ятаємо у всі дні всіх попередніх конкурсних виставок «Дня». З фотокамерою та поруч із Ларисою Олексіївною. І це одна з незабутніх глав нашої пам’яті про нього, оскільки він вносив багато сенсів у всі виставки. Він не був багатослівний, але всі по його очах і усмішці бачили, які фото йому подобаються, чим саме, бо він дивився на всі світлини очима досвідченого редактора, і всі були певні, що він теж міг би зняти цей сюжет саме так, а може, краще. Він був душею всіх фотовиставок, і ця стіна — стіна пам’яті про нього.
Тим більше, що Лариса Олексіївна збагатила цю пам’ять унікальним рішенням, якого не зустрінеш на інших виставках. Вона заснувала особливу нагороду. Спеціальний приз імені Євгена Марчука.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
«Кожен, хто бував на наших фотовиставках, завжди бачив, як Євген Кирилович дивився на знімки й робив це не один раз, приходив після відкриття, тому що дуже цінував талановитих людей, які вміють знімати. Я вирішила заснувати таку відзнаку його пам’яті для фотокорів, — пояснила Лариса Олексіївна свою ініціативу на урочистому нагородженні переможців фотоконкурсу. — Скільки я зможу, буду підтримувати цей приз. Я думала відзначити ту роботу, дивлячись очима Євгена Кириловича, яку б він відзначив. Ми часто з ним ходили й розглядали фотовиставку, я приблизно могла б уявити собі й назвати кілька, а може, і десяток робіт, які він, безумовно, відзначив би. Але потім я повернула свою думку в інший бік і вирішила, що першу відзнаку я хотіла би надати роботі (я, до речі, спочатку не знала, хто її зняв), яка показала його — такого, якого його, може, не побачила країна, яка й досі не зрозуміла, кого втратила: розумного, мудрого, світлого, елегантного, націленого у майбутнє й того, який пам’ятав усе, — своє коріння, своїх батьків, ніс через ХХ століття, через службу в такій складній структурі своє українство й доніс його. І в 1990-ті роки поставив свій колосальний капітал, багаж знань, розуму, досвіду на службу відтворюваній державі. І коли його не обрали президентом, про нього сказали: «Він на Україну не образився». У нього був той колосальний потенціал доброти, такий рідкісний у наш жорсткий час. Недавно одна жінка написала мені у фейсбуці: «Як шкода, що він не став президентом». Знаєте, можливо, ви зі мною погодитеся, я сказала: «Він став президентом. Більшість українців не стали його виборцями». І це показує той проєкт на майбутнє, що потрібно робити суспільству і з суспільством, щоб того, хто підніме планку, яку задав колись Євген Кирилович, суспільство могло обрати. Поки що це складно. Але я вірю, що всі зусилля газети «День» примножують той капітал суспільства, яке буде сильним і зможе обрати сильного чи сильну».
«А мій приз за роботу (пам’ятаю той день, коли вона була знята) — особливий. Це один із фотоапаратів Євгена Кириловича. І цей фотоапарат Миколі Тимченку, трударю газети «День» на фотополях і так само людині не лише талановитій, а й дуже добрій, що важливо. Дякую, Коля. Це теж фотоапарат-трудар», — розповіла головний редактор «Дня» Лариса Івшина.
КОЛИ ФОТОГРАФ — КОЖЕН
Колись фотографія була дорогим і рідкісним заняттям. Апаратура була дорогою, рідкісною, процес зйомки був складним, обробка фотоматеріалів була марудним ділом. Щоб знімати, треба було бути або професіоналом, або ж аматором високого рівня. Тоді до витратних матеріалів ставилися дбайливо, економно. Зайвий кадр влітав у копієчку. Більше того — фотографію сприймали як конкурентку живопису. А тому на фотографічні кадри переносили всі вимоги як до живописного полотна — закони композиції кадру, всі ці правила третин і спіралі, правила виділення головного, поєднання кольорів тощо. Все, як у живописі.
І це добре — бо це підняло технічну фотографію до рівня мистецтва. Є фото, зроблені так, що вони не відрізняються від справжніх мистецьких полотен, є фотографії, які на аукціонах коштують сотні тисяч і мільйони доларів.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Але змінилися часи. Тепер рідше побачиш людину з фотокамерою, зате на кожному кроці люди зі смартфонами знімають види міст і природні пейзажі, знімкують своїх друзів, а ще частіше просто самих себе, і сьогодні слово селфі — якого ще кілька років тому навіть не знали гуртківці, які навчалися в гуртках фотосправи, — стало загальновідомим. Тепер нема і гуртків, нема хімічного процесу, тобто вважається, що і фотографії вже нема чого навчатися, бери смартфон і знімай.
Так і роблять. І байдуже, що знімки виходять незграбні, обличчя носаті, руки чи ноги більші за весь тулуб, будинки похилені або ж звужуються догори, фон сліпучо білий, а обличчя чорне, наче в сажі, або ж навпаки. Словом — брак! Де те мистецтво кадрування, композиції, поєднання кольорів?
У нас є професійні фотошколи, але їх мало. Коли в кишені у кожного по два смартфони з три-чотириб’єктивними фотокамерами — професійних шкіл катастрофічно мало. Технічно це дуже складні сучасні апарати з величезними фотографічними можливостями. Але ці можливості не використовуються, бо дісталися або неукам, або лінивцям. І що далі — то більш поширеним заняттям буде фотографія, а це значить, що кількість фотографічного браку, що ширитиметься в соціальних мережах із жахливою швидкістю і в жахливій кількості, зростатиме в геометричній прогресії. Звичайно, це не боляче, але хіба це не соціальна проблема? Суспільство зараз потребує у великій кількості дешевих і швидких шкіл, гуртків, курсів, об’єднань із вивчення можливостей (гаразд, із набуття мистецтва!) фотографування на смартфонах чи на дешевих аматорських камерах, бо такий вал браку вже нема сил терпіти. Це можуть бути й одноденні платні чи безплатні курси, на яких би слухачам давалися найпростіші поняття про мистецтво знімка, основні закони композиції, використання потенційних можливостей складної сучасної апаратури...
БІЛЬШЕ ВИСТАВОК, ХОРОШИХ І РІЗНИХ...
Коли в нас все це вже буде — отоді в геометричній прогресії і виросте кількість виставок, які будуть представляти найрізноманітніше мистецтво світлопису. Тоді рівень фотомистецтва в країні ще більше і ще швидше буде зростати, і ми отримаємо справжні шедеври. «Дню» це не страшно, бо «День» із його надвисоким рівнем нинішнього фотомистецтва буде задавати рівень майстерності, моду на стиль, фотожурналісти «Дня» будуть відкривати нові теми і нові сенси у своїх роботах саме для того, щоб ріс загальний рівень фотографічної культури в країні.
Звичайно, фотовиставки бувають різні, тим більше при такому розвитку аматорського і професійного фотомистецтва, який тепер є в Україні.
Влітку минулого року в музеї Т. Г. Шевченка з великим успіхом пройшла виставка робіт литовських фотомайстрів. Видано спеціальний збірник і проспект. Українські фотомайстри з цікавістю переглядали експозицію, однак було і певне невдоволення — на виставці були представлені не сучасні роботи, а в більшості ще радянського періоду і добре знайомі в Україні (це ж вам не фотографічна провінція!) роботи Антанаса Суткуса, Ромуальда Ракаускаса, Александрауса Маніяускаса, Вітаса Лункуса, Віргіліюса Шонта та багатьох інших, часто роботи, знайомі широкому глядачу ще по сторінках «Советского фото».
Наприкінці минулого року в Музеї історії книги і книгодрукування в Києво-Печерській лаврі відбулася фотовиставка кримського фотожурналіста Арвідаса Шеметаса, присвячена поверненню кримськотатарського народу на свою батьківщину в Крим. Робота фотографа отримала Гран-прі всеукраїнського конкурсу імені Марії Примаченко «Моя Україна».
Минулого місяця в Національній спілці журналістів України відкрилася фотовиставка «Громадянські журналісти важливі», присвячена сім’ям кримських в’язнів сумління. Вона в понад 45 фотографіях розповідає про життя, роботу і побут самих громадянських журналістів і їхніх сімей. Автори — фотографи-аматори з Криму — розповідають засобами світлопису, як ці мужні люди ризикували власною свободою, замінили собою професійних журналістів і теж були репресовані, отримали звинувачення в тероризмі та вироки від 10 до 18 років позбавлення волі.
Кілька днів тому в Києві на території креативної спільноти IZONE відкрилася фотовиставка під назвою De Profundis Clamavi («З глибини я закликаю»). Її автори — фотограф Олександр Заклецький та публіцистка з Польщі Моніка Андушевська. Фотовиставка присвячена історіям людей, які очікують на повернення своїх рідних із полону. Однак цей безперечно цікавий захід — не вповні фотовиставка. Бо сюжетом для всіх світлин є постановки атрибутів очікування — дружини в’язнів, їхні речі, ностальгія за втраченим. Це теж потрібно і цікаво, але це більше плакат, а не сюжетна фотографія. На фото зображені рідні та близькі політв’язнів із Донбасу та Криму. Є фото, присвячені позаштатному кореспонденту Крим.Реалії Владиславу Єсипенку, кримськотатарському політику та активісту Наріману Джелялу, фігуранту «справи «українських диверсантів» Володимиру Дудці й іншим. У творця фотографій є не просто інтерес до кримських політв’язнів, а цілий задум та ціль, для чого і було створено цю виставку.
Оце, власне, і все, що можна згадати як фотовиставки останнього часу в Києві. Ще можна додати, вочевидь, кілька згадок про фотовиставки з регіонів. Часто такі події відбуваються в Харкові, Запоріжжі, Львові, Одесі тощо. Але і цього надзвичайно мало як для рівня розвитку нинішнього фотомистецтва. І «День» тут може тільки показати приклад, але не може нічим, окрім методики, порад і досвіду, допомогти. За справу мають взятися Міністерство культури і інформаційної політики, кілька фотоклубів, що все ж існують в Україні, численні Будинки культури, музеї, мистецькі об’єднання, галереї тощо. «День» закликає до того, щоб його приклад наслідували, переймали досвід, розширювали можливості. Редакція впевнена, що у фотохудожників і фоторепортерів України є всі потенційні можливості значно підняти загальний рівень фотомистецтва і змагатися в змістовності творчості з фотомайстрами і фотохудожниками світового рівня.
