Ювілейні вшанування класиків мають свої канони. Про ювіляра (переважно покійного) раптом організовано згадують владоможці. Комунальники кавалерійськими темпами латають «ювілейні» дахи й дороги (зазвичай лише в місцях, які з цієї оказії відвідають найвищі посадовці), поквапливо відмивають від бруду пам’ятники та меморіальні дошки. Нацбанк карбує пам’ятні монети, а пошта друкує марки.
На урочистих академіях гримлять оркестри, вибухає феєрверк красивих фраз, хрестоматійних цитат та полум’яних закликів, які, за великим рахунком, нікого ні до чого не зобов’язують. Проте за шумними словесними потоками часто-густо не видно самого ювіляра. У святочній екзальтації забуваємо про людину, яку вшановуємо. Живу людину — навіть якщо йдеться про померлу.
До творчої спадщини звеличуваних за ювілейними клопотами здебільшого так і не доходять руки. Вшанований класик чи то скрушно, чи то іронічно поглядає на своїх покликаних і непокликаних адептів із портрета, який відтак дбайливо переховують у запилюженій реквізитній — до наступного ювілею.
Та ювілеї минають, а проблеми залишаються.
...Цьогоріч Україна відзначила (чи радше відбула...) 155-річний ювілей Івана Франка. Відбулися урочисті святкування у Львові та Нагуєвичах (не без скандалів із політичним присмаком). Львівський літературно-меморіальний музей письменника отримав статус національного, окремі культурні діячі — високі нагороди.
Щоправда, святковий настрій трохи попсувало повідомлення про те, що Держкомтелерадіо відмовилося фінансувати видання додаткового тому до 50-томного зібрання творів письменника: вочевидь, на державні кошти знайшлися більш гідні претенденти. Але ця новина, здається, обурила хіба що фахівців-франкознавців, кількох патріотичних політиків та нечисленну інтелігенцію.
Суспільство залишилося байдужим до долі спадщини свого генія й пророка.
І знову пригадалися, як завше, актуальні Лессінгові слова про іншого класика: «Хто не хвалить Клопштока? Та чи кожен його читає? Ні. Ми прагнемо, щоб нас менше величали, зате ретельніше читали!»
Чи читаємо ми Франка? Чи знаємо? Чи розуміємо його?
Врешті, ті 155 років, які минули від дня народження письменника, й особливо 95 років від часу його відходу у вічність — це були роки з Франком чи без Франка?
Скромні погруддя, меморіальні дошки та величні монументи, назви десятків установ, вулиць і цілих населених пунктів, сотні франкознавчих праць, тисячі видань творів письменника, сотні тисяч підручників і хрестоматій, нарешті, мільйони 20-гривневих купюр — усе це, здавалося б, свідчить про те, що Франко тут, з нами — був, є й буде.
Та чи можемо з певністю сказати, що за 155 років, що минули від часу Франкових уродин, збагнули таємницю його величі (чи, іншими словами, геніальності)?
Мабуть, не помилюся, якщо стверджу: і сьогодні перед нами все ще стоять непрості питання — хто він, Іван Франко? Чим завдячуємо йому ми, сьогоднішні? Нарешті, в чому полягає славетна величність Франкова?
Уже на своїх сучасників письменник справляв враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше». Із часової дистанції ця грандіозна постать не меншає, а, навпаки, дедалі вивищується — і не дальшає, а дедалі ближчає до нашої сучасності.
Що Франко геній, відчували вже його ровесники, ще далекого 1885 року повеличавши його — тоді ще навіть не 30-річного рудовусого парубка! — українським Мойсеєм, покликаним вивести своїх земляків із «духоти». І це за 20 років до написання славетної філософської поеми «Мойсей» — другого «Заповіту» українського народу (за визначенням Юрія Шереха-Шевельова)! І хоча через свою скромність Франко не раз відрікався від цього високого, але обтяжливого титулу, його геніальність не підлягає жодному сумніву.
Саме поняття «геній» девальвувалося в нашу «фейлетонну добу» (за формулою Германа Гессе), коли його стали прикладати до поп-ідолів масової культури. Теперішні діти здебільшого прагнуть стати не геніями, а олігархами. Та й сьогодні маємо всі підстави визнати, що Іван Франко — це рідкісний у світовому контексті й унікальний в українській історії приклад універсального генія.
Важко віддати перевагу Франкові-письменникові, науковцеві чи публіцистові: адже це нероздільні іпостасі цілісної творчої особистості, яка реалізувала власний потенціал одразу в багатьох галузях культури і в кожній із них залишила нестертий слід, виявивши хист новатора та темперамент «вічного революціонера».
Франко-письменник — не лише перший український професійний літератор, що заробляв на життя пером, а й найвидатніша постать пошевченківської доби, творець літературного процесу другої половини ХІХ століття, який вершинними своїми здобутками сягає обріїв століття ХХ-го.
Франко-вчений — це справжній український Doctor universalis, якого за безпрецедентну широчінь зацікавлень, багатогранність та міждисциплінарність досліджень ще за життя називали «академією наук» та «університетом» в одній особі.
Франко-публіцист — не звичайний «денникар», а літописець та організатор громадського життя Галичини, лідер першої української політичної партії та глибокий соціальний мислитель. У своїх численних виступах «на злобу дня» він дав нам високу «школу політичного думання».
Жоден із діячів нашої культури не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань та продуктивністю праці.
В нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто «другим після Шевченка» (чи то пак «галицьким Шевченком»), а українським Аристотелем і Леонардо да Вінчі, Вольтером і Гете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства.
Тим самим він закарбував своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.
У цих високих атестаціях немає жодного перебільшення чи, тим паче, ювілейної компліментарності, лише констатація факту. Проте існує нагальна потреба транспонувати поняття Франкової величі з рівня інстинкту (культу) — на рівень інтелектуальної рефлексії (розуміння).
І цей обов’язок лежить насамперед на франкознавчій науці. За понад столітню свою історію вона нагромадила тисячі високовартісних праць, та й досі стоїть перед глобальними і від того не менш нагальними завданнями.
На мою думку, нашому франкознавству слід облишити безплідні схоластичні дискусії: Каменяр Франко чи не Каменяр, рівно ж як і не завжди делікатне копирсання в тайниках його психофізіологічної структури.
Звісно, обивателеві завше цікаво, на які болячки геній слабував чи в яких панночок закохувався. Проте порпання в інтимному житті письменника аж ніяк не замінить глибинного осягнення його спадщини та практичного засвоєння його духовних заповітів. Академічна наука про Франка має вийти на якісно новий рівень пізнання секретів його творчості та наблизитися до розуміння філософського й політичного світогляду генія — в усій його масштабності й актуальності.
Час вирости з дріб’язкового причинкарства, а замість передчасних претензійно-зарозумілих енциклопедичних потуг нарешті виконати свій прямий і найголовніший обов’язок — обов’язок перед Франком, Україною й світом — підготувати й видати Повне зібрання творів письменника-мислителя (загальний обсяг якого, за приблизними попередніми підрахунками, може сягнути понад 100 томів).
Доки це першочергове завдання не буде виконано — нехай і зі столітнім запізненням — марна справа вести мову про світову велич Франка та світове значення його творчості. Щоб обгрунтовано судити про це, насамперед даймо Франка світові — цілісного, необкраяного й несфальшованого.
Доки це не буде зроблено, для більшості наших земляків він залишатиметься хіба що впізнаваним обличчям із 20-гривневої купюри та засмальцьованої шкільної хрестоматії, а для іноземців у кращому разі буде камінним пам’ятником невідомому поетові екзотичної нації.
Слід відкинути вбік дріб’язкові комплекси та амбіції, позбутися страху неготовності, який паралізує волю й унеможливлює продуктивну діяльність, та спокутувати нашу історичну провину перед Франком — не галасливими фразами, а ненастанною працею.
Працею над Франковою спадщиною, над собою, над теперішнім і майбутнім України.
...Цьогорічний серпень був щедрим на знаменні дати. 155-річчя Івана Франка збіглося з 20-річчям української незалежності (чи, точніше, відновлення нашої державності).
Проте мені здається, що ми лише наближаємося до справжнього Франка. І лише йдемо до справжньої незалежності: не стільки політичної, скільки духовної. «Бо незалежність політична взагалі нічого не значить порівняно з внутрішнім соціальним рабством, — писав 22-річний письменник у ранній хронологічно, проте зрілій інтелектуально своїй праці. — Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і пруссак, лише про самих себе, а не про благо народу?»
Сьогодні, коли відбуяли ювілейні святкування, ці питання стоять перед нами не менш гостро, ніж тоді, коли вперше лягли на папір з-під Франкового чесного пера.
Тож для мене Франко — це провісник України по-справжньому незалежної.
Іншої України, яку нам ще тільки належить створити.
України, яка має ґрунтовну європейську освіту, а проте не забуває свого коріння.
України, яка вільно розмовляє багатьма чужими мовами, а проте найбільше любить і шанує свою, рідну.
України, яка не декларує себе «найпрацьовитішою нацією у світі» та не висуває претензії на власну винятковість, а наполегливою, розумною й доцільною працею утверджує свою самобутність та самостійність, щоденно зміцнює свій добробут та захищає свою гідність і свободу.
Приклад саме такої праці дає нам сам Франко — справжній український self-made man, людина, яка зробила себе сама — всупереч умовам та оточенню.
Тому Франкова історія — не стільки історія життєвої трагедії, скільки героїчна історія творчого успіху, перемоги інтелекту над обставинами, духу над матерією.
«Чи побіди довго ждати? / Ждати довго!» То й не жди ж! / Нині вчися побіждати, / Завтра певно побідиш», — читаємо у «Великих роковинах» (1898).
Переконаний: настав час українську історію й культуру розглядати не в парадигмі поразки, а в парадигмі успіху (перемоги). Попри песимістичні настрої, навіяні бездумними, а часом і злочинними іграми духовних пігмеїв і геростратів, треба нарешті змінити оптику. І, поглянувши у дзеркало свого минулого, побачити там не жалісливу жертву хронічного програшу, а певну себе, вповні сформовану й зреалізовану творчу особистість, якій є чим пишатися, й яка знає, що робити далі.
Перефразовуючи Володимира Винниченка, стверджу: прийшов час читати історію без брому. І насамперед — читати Франка.
Бо справжній Франко, як і півстоліття тому, — незнаний, невизнаний, непрочитаний.
Непрочитаність Франка — невтішний діагноз нашій інтелектуальній оспалості та історичній безвідповідальності. Адже, попри номінальну присутність Франка в нашому житті, те, що його творча спадщина досі залишається не тільки не осмисленою, а навіть не виданою в повному обсязі, означає його фактичну відсутність у духовно-культурному просторі сучасної України. І ніякі формально-ритуальні «вшанування пам’яті» не компенсують цієї кричущої відсутності пророка у своїй Вітчизні.
Відомо, що Франко за життя не любив ювілеїв, тож навряд чи йому особливо сподобались би й посмертні вшанування. Для цього він був надто скромною людиною. «Я взагалі не охочий до всяких роковин», — писав у листі до Миколи Сумцова від 10 вересня 1906 року. Він прагнув бути не пошанованим чи тим паче звеличеним, а почутим і зрозумілим.
Упевнений: Франка не треба звеличувати, бо він великий і без нас. Його треба читати, читати якомога частіше, уважніше й глибше. Відтак — мірою власних спромог — відчувати й розуміти.
Найкращим пам’ятником Франкові буде осягнення його грандіозної спадщини та втілення в життя його духових заповітів — таких, здавалося б, простих для розуміння й водночас таких складних для виконання: не боятися, не мовчати, говорити правду, любити Батьківщину, життя й людей, бути вільним, бути собою, вірити в силу духа й якомога краще робити свою роботу.
...26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець звернувся з листом до Нобелівського комітету, в якому розповів про «найбільшого українського й одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного генія» — Івана Франка.
Проте за півроку Франка не стало. Він помер у власному будинку у Львові, знесилений тяжкою хворобою, переслідуваний голосами ворожих духів, зовсім самотній. Похований був на Личаківському цвинтарі, в чужому гробівці й позиченій сорочці.
Тож його друзі-іноземці мали підстави дорікати товаришам-українцям, що ті «не гідні були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті».
Франко так і не став Нобелівським лауреатом. Упав на шляху, на порозі землі обітованої, не вступивши до неї, немов пророк Мойсей, — до омріяної Палестини. Невблаганна смерть виявилася прудкішою від світового визнання, забравши з собою Франка — напередодні визвольних змагань ХХ століття.
Та чи змаліла від того ця постать? Чи втратив сенс її «духово-інтелектуальний подвиг»?
Питання риторичні, бо справжня велич вимірюється не відзнаками й нагородами, а гравітаційною силою духу, спроможного променювати крізь час і простір.
...Понад періоди, напрями й стилі здіймається в культурній історії України мойсеївська постать Франка, що творить цілу франківську епоху. Епоху, яка не завершується з відходом письменника у вічність, а проростає в майбутнє.
Пізнавати Франка для нас, українців, означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє.
Адже Франко — за його власною поетичною формулою — «пролог, не епілог». Це не лише славна минувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність.
Він став не лише українським Мойсеєм, а й апостолом Молодої України — самостійної, соборної, вільної, незалежної. Культурним героєм-деміургом, який об’єднує всіх українців, незалежно від місця їхнього народження, й водночас будівничим «золотих мостів зрозуміння і спочування» між Сходом і Заходом, Україною і світом.
Його колосальна спадщина — не «музей покинутих секретів», укритий архівним пилом, а відкритий простір інтелектуального пошуку та національного самоствердження «у народів вольних колі».
Немов стріла у вічність — Франкові твори, послання до нащадків, заповіти й дороговкази, писані на скрижалях національного буття кров’ю вогненного серця: «Ще момент — і прокинуться всі / З остовпіння тупого, / Із номадів лінивих ся мить / Люд героїв сотворить» («Мойсей», 1905).
Читаймо.
Ми ще маємо шанс стати нацією героїв.
