Готельний комплекс у Луцьку, облаштований у театральному стилі, у своєму ресторані вже не тільки добре нагодує, а й влаштовує вишукані вечори для місцевої інтелігенції. Всередині оригінальна ззовні споруда готелю вражає насамперед респектабельністю. Можливо, в іншому випадку його б варто було назвати «луцьким прем’єр-паласом», але це — родинна пам’ятка, задумана саме таким лучанином Олексієм Левченком. Дизайн приміщення не випадково нагадує театр: Олександр Залєскій у 20 — 30-х роках минулого століття був власником, творцем, керівником і режисером мандрівної української театральної трупи, а його дружина Ніна з козацького роду Нетяг — талановитою в неї актрисою. Це — дідусь і бабуся Олексія Юрійовича.
Уже два роки кожної третьої п’ятниці місяця в затишному залі готельного ресторану збирається відбірна публіка. Відбірна у тому значенні, що тут збираються люди, яким небайдуже, яку музику та якого співака слухати. «Фрески в «Залєскі», як влучно назвала цю імпрезу волинська журналістка і письменниця Валентина Штинько, мають коло своїх шанувальників, бо ніякої спеціальної реклами тут не практикують. Напередодні чергових «Фресок...» по Луцьку не висять афіші, глядачів (точніше, учасників вечора) не закликають ні по радіо, ні по телебаченню. Інтелігентні (незалежно від професії) люди самі знають сюди дорогу.
Цей своєрідний і несподіваний для готельного комплексу мистецький проект має свого попередника. Ним став Всеукраїнський фестиваль авторської пісні, одним із засновників і організаторів якого теж був Олексій Левченко.
— «Оберіг» почався дещо спонтанно, — каже він. — 1988 року ми з журналістом волинської молодіжної газети «Молодий ленінець» Василем Вороном успішно провели фестиваль «Рок-культура-88». Тоді в статусі гостей приїхало всього 13 співців, серед яких були відомі згодом Василь Жданкін, Олександр Смик, Кость Москалець, Андрій Панчишин та інші. Я був вражений, я ніколи не чекав, що людина всього-навсього з гітарою зможе так підняти зал на ноги і що глядачі довго аплодуватимуть на біс. Хоча відіграла свою роль і тематика виступів: хлопці виконували пісні або напівзабороненого, або й забороненого на той час змісту. І коли ми вдруге задумали такий фестиваль, я поїхав у Польщу просити у знайомих з шоу-бізнесу підтримки. І мій друг Леонард Марчик сказав: «Алєк, навіщо тобі це потрібно? Це ж надто великі затрати, купа людей, яких треба поселити і нагодувати. А скільки апаратури? Зробіть простіше: у вас є прекрасні співаки, які виконують співану поезію. Зробіть фестиваль за їхньою участю!»
— Ваш польський товариш знав когось із наших співаків?
— Знав Панчишина, знав Олеся Дяка, знав й інших, бо чув їхні виступи, які транслювало Волинське радіо. І коли я повідомив цю ідею своїм колегам з молодіжного центру «Волинь» при обкомі комсомолу, присутній тут же письменник і співак Олег Покальчук каже: «Чудово! Давайте зробимо фестиваль співаної поезії та авторської пісні й назвемо його «Оберегом». Це було в травні, а вже на початку червня відбувся перший «Оберіг»...
— Луцьк добре пам’ятає, який ажіотаж справляв цей фестиваль. Багатьом нинішнім артистам і не снилася популярність цих, власне, самодіяльних співаків. Багатьох, знаю, якраз «Оберіг» і відкрив для великої сцени. Пригадую, як захоплювався Василь Ворон, з яким ми тоді разом працювали, відкриттям Марійки Бурмаки!
— Коли мене запитують, кого відкрив «Оберіг», я кажу: «Та усіх!» Ми відкрили для широкої публіки Василя Жданкіна, Едуарда Драча, Левка Бондара, Зою Слободян, Тризубого Стаса. Потім до них приєдналися Ольга Богомолець, Ігор Жук, Леся Федунків, та й навіть наші луцькі «Чорні черешні» з Юрієм Поліщуком починали з лауреатства на «Оберезі». На той час це був один із найпрогресивніших фестивалів в Україні. Ми жили тільки ним, і фірма «Світ», яку я тривалий час очолюю, була створена лише заради того, аби був юридичний представник фестивалю. Адже комсомол не дуже допускав «Оберіг» до людей. Пригадую, що на першому «Оберезі» нам дали зал лише під відповідальність секретаря міськкому Компартії, а секретар обкому комсомолу дуже просив, щоб ніхто «не махав жовто-блакитним прапором». Але один дядько проніс у зал складену вудку, розклав її, прив’язав прапор і розмахував ним у залі... Пам’ятаю і виступ Володі Давидова зі Світловодська та пісню, яку він виконував, мабуть, вперше і востаннє. Йшлося про те, щоб Горбачов, який тоді очолював ЦК КПРС, залишив у спокої Україну... Служба безпеки тоді офіційно викупила в залі, де проходив «Оберіг», три ряди, й її працівники були найретельнішими глядачами. Але ніяких оргвисновків до нас не було застосовано, бо «Обереги» припали на період зміни формацій у державі. Хоча інколи мені здавалося, що вже після цього концерту нас дружно, під ручки, переведуть від кінотеатру «Промінь» через дорогу в будинок під червоною черепицею, в якому й тоді, й тепер Служба безпеки.
— Чому, на вашу думку, «Оберіг» був таким популярним фестивалем і серед виконавців?
— У нас не було журі, такою була моя як його директора лінія. Я вважав, що фестиваль — це свято, свято поезії, музики, зустрічі. У нас був приз глядацьких симпатій і звання лауреатів, але замість журі ми створили вищу раду фестивалю, в яку входили люди незаперечного морального авторитету. Лесь Танюк, Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Олексій Петренко, Богдан Жолдак, Олександр Кривенко, Юрій Покальчук... За умовою фестивалю мала прозвучати одна пісня, яка до того ніколи не звучала. Це був дуже важливий момент, адже нині співаки усе своє творче життя виїжджають на одній пісні.
— Учасниками «Фресок у «Залєскі» стали переважно лауреати «Оберегу»...
— Це справді наче продовження того фестивалю, але ми вибрали інший формат. Якщо на «Оберезі» виконавець міг виступити лише з двома піснями, то тут він має цілий концерт, в якому широко представляє і своє світосприйняття, свою філософію, драматургію концерту.
— «Оберіг» відкривав і випускав у великий світ україномовних авторів, які не просто співали українською, а й були патріотами України. Нині таке враження, що такі люди щезли, їх мало чути по радіо, телебаченню.
— Коли Україна стала незалежною, я був дуже цим захоплений — і здивований песимістичними, як вважав, словами Олега Покальчука, що незалежність дуже дорого коштує. Цю фразу зрозумів значно пізніше. Щоб бути незалежним, треба бути справді незалежним і від якоїсь труби, і від вказівок із Москви, і від диктату, коли тобі вказують, якою має бути наша історія та хто наші герої... Але я думаю, що той згусток енергії, енергетики, виплеснутий «Оберегами» на зламі історії у 90-х роках минулого століття, накопичується в суспільстві. Стара гвардія, виступаючи на «Фресках у «Залєскі», показує молодим, що пісні, які вони співали тоді, й сьогодні актуальні. Їхні тексти мудрі, вони не розчинилися в часі, хоча були написані наче під наш час.
— І «Фрески...» наче стали тією базою, на якій і виховується нині патріотизм, виховується так званий малий, простий українець. Хто з виконавців уже брав участь у цьому проекті, хто збирав найбільший зал?
— Крім лауреатів «Оберегу», виступали сестри Тельнюк, кобзар, бандурист і лірник Тарас Компаніченко, віолончелістка Анна Нужа і бандурист з Канади Віктор Мішалов. Двоє останніх зібрали найбільшу публіку, бо наші люди, на мою думку, знудилися і за високим мистецтвом. Але якщо в залі бувають вільні місця, то це не проблема артиста, а проблема Луцька і лучан. Тому назва проекту «Фрески...», відносно випадкова, виявилася дуже влучною, бо фрески — це вічне, і те, що ми показуємо у своєму закладі, теж вічне. Це не шоу, не забава, це інтимний вечір, як і вечір поезії, Людина повинна внутрішньо бажати такого спілкування з артистом.
