«Украина на чемпионате мира… Покатайте эту фразу на языке, поласкайте ее. Свыкнитесь с фактом!»
Нинішній всесвітньо-футбольний червень лишив цій книжці дуже мало шансів бути непоміченою. Коли вже Кабінет Міністрів переносить своє засідання заради колективного перегляду матчу збірної України — спробуй бути індиферентним до чемпіонату світу. І до книжки, яка здатна стимулювати навіть не болільника.
Звичайно, «Футбол по-украински» Артема ФРАНКОВА має всі ознаки «календарного» видання: тут тобі й хронологія постання збірної, й стенограма відбіркового турніру, й досьє на гравців, тренерів та на сьогоднішніх суперників, і статистика всіх Кубків світу. Навіть проста збірка таких відомостей може впевнено розраховувати на гаманці десятків тисяч фанів. Але книжка Франкова, хоч як дивно, адресована передовсім не фанатичному футбольному субстратові, а, сказати б, уболівальникові-естету. Людині, що для неї футбол є улюбленим, але лише одним із проявів багатоликої життєвої Гри. Ця книжка для тих, хто, як і блискучий футбольний журналіст Артем Франков, переконаний, що «футболом наша жизнь, к счастью, не ограничивается» . І цим вона нагадує футбольні бестселери радянської доби Ігоря Фесуненка та Льва Філатова.
Ця книжка антифанатична за духом — як і сам автор. «Есть семья — а есть все остальное. Да, это понятно далеко не всем, особенно тем, кто воспитался на идее о необходимости чуть ли не жизнь собственную отдавать за некую абстрактность — например, власть Советам. Или за футбол!» Цей авторський принцип і вирізняє «Футбол по-українському» поміж усіх донинішніх спроб проаналізувати становлення нашого незалежного футболу. Спроб, зазвичай фанатично-іконописних, де Лобановський — наше все. «Его позиция фанатика заслуживает уважения, но принять ее я никогда не мог и уже не смогу», — пише Франков.
Праґматик Франков вибудовує свою історіографічну модель не на внутрішніх (офіційних та кулуарних) хроніках, а ніби висотуючи її зі світового футбольного контексту. Під таким ракурсом аксіомою виглядає те, що успішний тренер клубу жодним чином не ґарантує успіх у тренуванні збірної — це, по суті, дві різні професії. До смішного несумісними виглядають поняття «тренер із світовим іменем» та практика в Арабських Еміратах. Що вже казати про «хозрасчеты» , після котрих «откровенно запахло жареным» ... І стає зрозуміло, що В. Лобановський, який «просто боялся работать без поддержки сверху в лице первого секретаря компартии Украины Владимира Щербицкого» , — це просто останній акт радянської вистави на українському футбольному полі. А «чистить авгиевы конюшни, набивать себе шишки и вытягивать футбол из болота пришлось другим».
Франков не приховує власних симпатій, проте суворо дотримується правила беземоційності оцінок. Симпатизуючи О. Блохіну (хоч і підкреслює, що жодної кремлівської колоди з ним не тягав), він починає аналіз його тренерства з тої самої вихідної, що й стосовно Лобановського: «Мы по привычке талдычим: «Великий футболист Блохин доказывает, что он может стать и великим тренером», но ведь одно из другого никоим образом не вытекает!» І доходить висновку, що успіх Блохіна зумовлений, насамперед, «не футбольними», не фанатичними рисами його характеру. А саме: «У этого тренера сборной с чувством юмора определенно все в порядке... Умение сказать: «Я ошибся», «я был не прав». Пусть не сразу, но сказать... Привлекательное и редкое качество сильного человека... Блохин всегда умел воспринимать чужую культуру. Иначе не провел бы в Греции столько лет».
Так, це та сама, упосліджена радянською ідеологією, тема «Роль особистості в історії». Автор, що береться за неї, одразу ставить себе в невигідну контраверзу до оспіваних пропагандою «мас». Артем Франков мужньо приймає цей виклик масової свідомості. «Наш человек, в основной своей массе, ходит не на игру, а на соперника» , — гірко констатує він рівень сприйняття фанів, сформований ґлянсовими журналами та розважальним TV (як тут не згадати міркування філософа Сергія Пролєєва про «новостійну свідомість», кліп-свідомість сучасного «пересічного» громадянина).
Уся 15-річна історія України (в тому числі, й історія футбольна) — позиційна війна двох взаємовиключних парадиґм масової свідомості: ліберальної й тоталітарної. Ліберал Франков протиставляє безвідповідально-зверхньому народництву «классический пример сэлфмэйдмена — человека, который создал себя сам» . Це він пише про Андрія Вороніна, а по суті, — про всіх своїх «персонажів». У цьому сенсі «Футбол по-українському» — посібник з успіху. Успіху професійного, але не по-радянському фанатичного, а такого, «чтобы хватало времени на нормальную человеческую жизнь».
І тут уже футбольна книжка — хоче того автор чи ні — набуває рис громадянської публіцистики. «Перефразируя известный афоризм о войне, добавлю: «Футбол — слишком серьезное дело, чтобы доверять его одним футболистам!» — у високопрофесійній аналітиці так буває завжди (пригадаймо «папу римського німецької літератури» Марселя Райх-Раніцького з тим самим: «Большинство писателей понимают в литературе не больше, чем птицы в орнитологии»).
«Черт, отовсюду эта политика лезет!» — неодноразово чи не в розпачі вигукує автор. А що вдієш, коли тобі дано бачити всі ці бої місцевого значення на футбольному плацдармі громадянського суспільства. І тут — усе так само, як на Печерських пагорбах: «А Буряк по-прежнему говорил о том, что нужно проанализировать, извлечь уроки и... явно не собирался уходить по собственному желанию. Тут уж едва ли не во всеуслышание стали сравнивать его с известным министром обороны, который и не думал насчет отставки, что бы ни творили его подчиненные — дома рушили, самолеты сбивали. Есть такие ситуации, когда виноват или не виноват — дело третье!»
І футбольна преса потерпає від офіційної брехні владців так само, як і преса вся інша (впізнавана замальовка з прес-конференції: «Кое у кого — кто фактами владел — уши в трубочку свернулись» ). А оскільки для Франкова честь і чесність не є справою третьою, він мимоволі продукує сценарій абсурдистської п'єси про політиканський медіа-ідеал: «Так и хочется написать однажды отчет объемом ровно в одно предложение: «Как вы сами могли убедиться, немного не повезло».
У Франкова, не зважаючи на численні знаки оклику, — вищою мірою інтеліґентний стиль: він не тисне на читача висновками (хай і стилістично привабливими), а пропонує ладно закроєну систему арґументації — вирішуй, мовляв, сам, чи погоджуватися. У цьому — й самоіндульґенція на випадок, коли його наскрізна осанна професіоналізмові часом не встигає загальмувати на повороті. Наприклад, означуючи вирішальні складові успіху нашої збірної, він пише: «Рука на сердце во время исполнения гимна, по моей версии, в тройку не попадает. Потому что профессиональная организация дела важнее, чем что бы то ни было» . А історія — й наша, й світова — демонструє інше: без фахової майстерності, певна річ, узагалі нема про що говорити, а от сам-один професіоналізм без «руки на серці» в міжнародних контактах найчастіше не спрацьовує.
Та й сам же Франков пише: «Прохождение хоть одной стадии плей-оффа (то есть выхода в четвертьфинал) я лично восприму как величайшее счастье и достижение отечественного футбола... Продвижение далее четвертьфинала автоматически НАВСЕГДА превращает всех участников в героев нации!» А це й є рука на серці під час гімну. Дай Боже!
Співавтори:
Артем ФРАНКОВ. Футбол по-украински. — Х.: Книжный «Клуб Семейного Досуга», 2006.
Є.К. БИСТРИЦЬКИЙ, С.В. ПРОЛЄЄВ, Р.В. КОБЕЦЬ, Р.В. ЗИМОВЕЦЬ. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003.
Марсель РАЙХ-РАНИЦКИЙ. Моя жизнь. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002.
