Давида Бурлюка називали «батьком російського футуризму». Разом із Володимиром Маяковським він став засновником гуртка кубофутуристів. Тоді як народився він на хуторі Семиротівщина Лебединського повіту Харківської губернії у 1882 році.
«Саме ім’я Бурлюка — кипіння, бурління — надзвичайно характерне як для особистості, так і для мистецтва цього впертого козака з величезним серцем. Народжений в Україні в Харківській губернії 9 липня 1882 року, Давид Давидович жив, як гоголівський Тарас Бульба. У жилах Бурлюкових — кров непосидючих запорожців. І в мистецтві він — справжній син тих степів, де став радикалом і бунтівником. Він ступав на кожний, хоч скількись цікавий, пункт обох континентів — Євразії й Америки. У ньому самому й у його мистецтві немає нудьги. Він бере форму, фарбу і сам рух — і ці три першостихії, об’єднавшись, обіцяють радісне, велике, войовниче, молоде мистецтво», — цитує американського мистецтвознавця Кріспіна Брінтона відомий український мистецтвознавець Дмитро Горбачов у статті для «Дзеркала тижня».
Заперечуючи буржуазну культуру початку ХХ століття, епатуючи, Давид Бурлюк одночасно відомий як автор портрету Тараса Шевченка в реалістичному ключі. І саме цей портрет уже більше 50 років є культовим артефактом для західної української діаспори. Він неодноразово зникав із поля зору художньої спільноти, його навіть викрадали з виставок, але у 2000 році Шевченко Бурлюка раптом з’явився на аукціоні «Сотбіс» у Лондоні. А придбав його — після напруженої «боротьби» — європейський колекціонер, який залишився «в тіні».
Дмитро Горбачов пише про те, що в 1914 році Бурлюк разом із Маяковським влаштували в Києві перформанс із роялем, «гідний більш пізніх розіграшів Сальвадора Далі». Перед глядачами міського театру (на місці нинішнього стадіону «Динамо») замість очікуваного «вечора мовотворців» постав рояль, підвішений догори ніжками над сценою. «Рояль висить тому, що я на ньому не гратиму», — перекриваючи лементи залу, гучно заявив Маяковський.
Зрештою, Бурлюку з таким художнім світоглядом довелося емігрувати з СРСР до США, де він прожив півстоліття, але навіть за океаном він завжди залишався українським художником. Мабуть, саме завдяки цьому Бурлюку було чому повчити навіть японців, адже, перебуваючи в цій країні на початку 20-х років, він став родоначальником японської гравюри на лінолеумі.
За часів хрущовської відлиги Давид Давидович зробив спробу повернутися в культурне життя України, але комуністичний Мінкульт рішуче відмовив «емігранту», згадує Дмитро Горбачов. Виставка його робіт з успіхом експонувалася в Празі, але хутір Семиротівщина Давида Бурлюка так і не побачив.
Зображення надані Національним художнім музеєм України
