Уже сім років галерея «АВЕК» у Харкові приємно дивує відвідувачів розмаїттям експозицій. У різний час тут можна побачити живопис, скульптуру й фотографію; морські мушлі, японські мініатюрні фігурки нецке й польську нумізматику; дитячі малюнки та археологічні знахідки Салтівської культури... Як на теперішні часи, здивувати може ще один немаловажний чинник: вхід до галереї для всіх і в будь- яку годину її праці, для індивідуальних відвідувачів та для екскурсій — незмінно безплатний. Це — принцип, закладений при заснуванні галереї та підтримуваний усі роки її роботи.
Про історію та сьогодення унікальної мистецької зали розповідає керівник програми «Галерея «АВЕК» Олена Володимирівна ПОЗДНЯКОВА.
— Це задумав та здійснив у 2000 році Олександр Борисович Фельдман, який тоді ще не був народним депутатом України. Його ідея — у центрі Харкова відвідувачі мають бачити мистецтво Слобожанщини, і для цього треба зробити такий майданчик, на якому виставляли б свій доробок харківські митці: живописці, скульптори, графіки.
На сьогодні це найбільша у східній Україні приватна галерея, один із проектів Міжнародного благодійного фонду Олександра Фельдмана (раніше він називався Харківський міський благодійний фонд «АВЕК»). І оскільки проект входить до структури фонду, він повністю відповідає його завданню: провадити благодійність. Коли бажаючі телефонують до фонду, прохають дозволу привести екскурсію та запитують, скільки це коштуватиме, то відповідь: «Ніскільки!», звичайно, справляє сильне враження.
— Вражає також різноманітність експозицій. Як вам удається їх збирати і які критерії вiдбору?
— Це — сучасна зала. У процесі роботи стало видно, що тут дуже непогано почуваються і фотографія, і нумізматика. Та й живопис несподівано розкриває свої кращі сторони, тому що в цій галереї — пречудове освітлення в будь-який час доби.
Коли ми готували виставку «Айвазовський і його внуки», то експонати вiдбирали разом із директором Феодосійської картинної галереї. Онуки Івана Айвазовського теж були дуже вправними художниками, і декілька творів одного з них — Олексія Ганзена — є у Феодосії. Ми вирішили були привезти ті праці з Криму просто так, аби харків’яни склали уявлення про доробок і цього художника. Та коли ми помістили картини на цю стіну поряд із роботами самого Івана Айвазовського, то директор Феодосійської галереї, яка приїхала до Харкова на відкриття, зауважила, що внук так само сильний митець, як і дід. А щоб явно помітити це раніше, у Феодосії просто не було підходящого освітлення...
Так що на сьогодні у нас пройшло вже близько дев’яноста виставок. І тут було всяке!..
— Яке місце на них посіло фотомистецтво?
— Фотовиставок у нас було десять, різних за географією, за стилістикою.
Приміром, фотохудожник із Мінська Володимир Богданов у експозиції «Фундамент вічності» показав пам’ятки культури Білорусі. Виявляється, там є дуже цікава архітектура — навіть готична!
Виставка білоруського фотомайстра проводилася в рамках проекту «Діалог культур», здійснюваного фондом, і не була єдиною. Всеукраїнська фотовиставка «Етнічне розмаїття України» відбулася 2004 року в Харкові за підсумками конкурсу, що його проводило Міністерство культури і мистецтв України. Як професіонали, так і аматори з Києва, Одеси, Львова, Вінниці, Житомира, Херсона, Сімферополя, Луцька створили своєрідний етнокультурний фотопортрет сучасної України.
— Для діалогу культур потрібна добра основа з обох сторін. Харків веде діалог на рівних?
— Наприкінці 60-х років у Харкові зародився потужний фотографічний рух. Осередком його став обласний фотоклуб, який називався «Час». До нього входили Борис Михайлов, Євген Павлов, Олександр Супрун, Олег Мальований... Вони ніби ввірвалися в культуру й утвердили на харківських теренах фотографію як визнане мистецтво. Міцний осередок тієї групи діє понині, й віддзеркалення її доробку є в нашій галереї та не лише в ній.
Фотомитці Боб (Борис) Михайлов, Сергій Братков цього року виставили свої праці на бієнале у Венеції. Фотографії Євгена Павлова, того ж Боба Михайлова, Олега Мальованого, Олександра Супруна можна побачити в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку.
Пізніше за групу «Час» на мистецьких обріях з’явилися Володимир Оглоблін, який полюбляє фотомандрівки, Володимир Бiсов — вони обидва нині працюють у жанрі міської фотографії.
Не можна не згадати Сергія Глущенка, який став у Харкові родоначальником мистецтва підводних фотозйомок і засновником школи цього напряму.
Творчість Юрія Ворошилова можна вважати окремою гілкою харківської фотодокументалістики...
— І наскільки стильова різноманітність фотографічного мистецтва представлена в галереї «АВЕК»?
— Ми не маємо на меті неодмінно показувати різні стилі. Та коли у фотовиставках відображаються географія та певні соціальні моменти, то неминуче виявляються і стильові відмінності.
Вже згаданий раніше Володимир Бiсов представляв красоти рідного краю, зокрема, — в експозиції «Національна географія України». А на виставці «Твої вчителі, Батьківщино!» миттєвості з життя педагогів, закарбовані приблизно в півсотні портретних та жанрових знімків, показав у своєму баченні фотокореспондент харківської газети «Время» Святослав Проскурін. Так що бувають і пейзажні фотографії, й портрети...
Недавня виставка «Розсекречена пам’ять» — це яскрава фотографічна документалістика, що відображає Голодомор початку 30 хроків в Україні. Поряд з історичними знімками — фотокопії раніше недоступних огляду архівних документів. Раніше проведена польська фотовиставка «Дні «Солідарності», зрозуміло, йде в одному річищі з «Розсекреченою пам’яттю»: вона теж сягає у глибінь історії, коли зароджувався й розвивався в Польщі всесвітньо відомий громадський рух. Обидві ці виставки політичні, обидві вміщували багато архівних фото, обидві їх легкими для сприймання не назвеш.
І якщо ті фотоспогади порівняти з оперою драматичного або й трагічного сюжету, то виставка «Вибір» фотомайстрів з німецького міста Нюрнберг «звучала», немов оперета. Вона дуже «легка» — у хорошому сенсі цього слова: тут можна було відпочивати.
— А як у цей контекст вписується фотовиставка газети «День» — на переламі зими та весни нинішнього року?
— Вона дійсно мала великий успіх, і я замислилася: а чим же, справді, вона сподобалася?
Відповідь знаходжу в простеженні паралелей з нашою харківською фотошколою. Чим приваблює пора наприкінці 60-х років, коли в Харкові активно діяло об’єднання фотографів? Вони всі дуже багато працювали, збиралися, показували одне одному свої роботи, виносили їх на громадський суд, виставки робили... А потім настав період якогось соціального затишшя: ну, зробив — щось друзям показав, щось десь надрукував, щось у шухляду стола запхав, щось іще кудись подів... І якось те все розвіялося.
...Тож у чому я побачила добру прикмету виставки «День-2007»? Я це назвала б новим піднесенням ініціативи. Люди знову фотографують, надсилають доробок у газету і бачать якийсь відгук. Тобто — якщо можна так сказати — це ніби створення фотографічної народної галереї. У неї немає конкретної адреси, але вона існує. Вона існує в часі, існує в просторі: її возять різними містами...
Ще я назвала б це певним мистецьким явищем: поглядом нашого народу на себе збоку.
— Чи не надто похмурий погляд у народу на себе? Думка ця не моя — і я її не поділяю, а лише відтворюю почуте в одній з аудиторій. Хтось із присутніх, розглядаючи календар газети «День», ілюстрований фотографіями, висловив такий свій настрій.
Ну от, нагадаю, приміром, фото «На Паску» Анатолія Степанова з Києва: туманний краєвид, чорні дерева, темний дерев’яний місток, який щойно перейшла жінка. І лише дві світлі цятки — хустка на її голові та рушник, що прикриває кошик з освяченими стравами, — аж сліпучо-білі в цьому темному безмежжі... Або ось: «Що далі?» — тяжко замислилися діти, які потрапили до спеціального міліцейського приймальника в Києві, — це на фотографії Леоніда Бакка...
— Мені вони подобаються філософічністю, комусь — ні. А ваша думка про такі знімки?
— Ми ж повинні дійсно дивитися на себе збоку! А це означає — не можна себе заколисувати й показувати тільки найкрасивіше. Воно є, ми його бачимо і теж відображаємо. Та якщо ми казатимемо, що в нас усе тільки добре, бо — дивіться, які в нас квіточки красиві, й це нібито достатня підстава для узагальнених висновків, — ми ж так ніколи кращими не станемо!
Чим мені ще сподобалася фотовиставка газети «День» — це потужним рухом. І коли люди приходять сюди, то вони в будь- який момент можуть до цього руху долучитися: теж узяти участь у конкурсі, десь виставити свої роботи та отримати добрий відгук про свій доробок.
На відкритті виставки був Володимир Анатолійович Оглоблін і сказав, що свого часу був учасником редакційного конкурсу. Мені приємно, що такий авторитетний і шанований у Харкові автор теж брав у ньому участь.
...Фотографія — дуже сильний вид мистецтва. У ній відбувається ніби фіксація пам’яті. І особливо чітко це виявилося на виставках пам’яті жертв Голодомору, зародження польської «Солідарності». Фотографії з усією своєю чесністю та безкомпромісністю, документальністю показують нам наше життя, хоча відбиваються в них і гіркі сторінки історії.
— Чесність та безкомпромісність, документальна гіркота мають попит? Серед молоді теж? І чи багато в галереї заявок на екскурсії?
— Сміливо кажу, що — так! Iз Харкова та області екскурсії у нас постійно. Їх проводять дуже досвідчені екскурсоводи з Харківського художнього музею, і діти, звичайно, із задоволенням слухають.
...Часом про справжнє мистецтво та культуру, про дорогі серцю поняття можна почути цинічні судження, прикриті псевдоекономічною термінологією: «неринковий проект», «некомерційне мистецтво», «неформатний жанр», «неприбуткова мова»... Кажуть, що попит визначає пропозицію, — а попит у нас, мовляв, ось такий. І забувають або свідомо замовчують зворотний зв’язок: пропозиція формує попит!
Тож усе відповідно: пропозиція розгнузданих смаків породжує та помножує дикунський попит; культурна пропозиція виховує та нарощує цивілізований попит.
Спробуймо лишень запропонувати цікаву й розумну українську пресу, високу класичну музику, інтелектуальний театр, вартісне образотворче мистецтво — і виявиться, що існує попит на них, що за всім цим тужать чимало спраглих людських душ, жадання яких деінде часто-густо брутально ігноруються.
Тим цінніші нині діяння інтелігентів, котрі, незважаючи на нав’язувану примітивну моду та йдучи на неминучі матеріальні витрати, самовіддано торують шлях духовності.
