Ми живемо в пору інформаційного суспільства. Виявляється, що влада технологічно не може обмежувати права громадян на отримання об’єктивної інформації. «Хакери» вдираються до святая святих. Все приховане стає врешті-решт відомим. Але скільки у нас персональних комп’ютерів на душу населення, скільки користувачів Інтернету? Громадяни пересічні, тобто розрізнена маса зневіреного, збіднілого населення, не можуть навіть сформулювати питання до існуючої влади, куди там до технологій. Адже «отримання об’єктивної інформації» — це, власне, і є постановка таких питань — від риторичних «Що робити?», «Хто винний?» до конкретних — питань порушення трудового законодавства, невиплат заробітної платні, пенсій, оскарження судових постанов тощо.
Якщо маса таких питань стає критичною, набуває характеру явища чи тенденцій, отже, мають місце вже непоодинокі порушення, які вирішуються не «в індивідуальному порядку», а за допомогою громадянського суспільства — корпоративних об’єднань найманих працівників (профспілок), партій та інших громадських організацій — тих же гаражних кооперативів чи клубів прихильників чистого довкілля, якщо вони не декларативні чи не заангажовані тими, хто має протилежну мету.
Такі питання повинні бути адресними, тобто адресовані конкретним відповідальним особам, відповідальність яких чітко регламентована законами. Інакше — безглуздою видається ситуація, коли виконавча влада постійно апелює до законодавчої, Президент — до прем’єра, всі разом — до суду, рішення якого час від часу переглядаються судом вищої інстанції. Зрештою, всі апелюють до волі народу — вищої форми народовладдя. Тобто — запитати ні в кого.
Тим часом висококваліфікований токар, він же акціонер підприємства, де відбув 25 років, як солдат царської армії, вимушений їхати на заробітки до сусідньої держави — підмітати вулиці. Він не питає, «чому так сталося» у свого безпосереднього керівництва, — махнув рукою. Чи можна вважати таку позицію пасивною, коли він самотужки активно шукає засоби для виживання? Додамо стійкий імунітет до громадської роботи, вироблений у нас за роки «високої свідомості мас».
Автори матеріалів першого туру «Форуму»: голова регіональної організації «Меморіалу», фахівець ЦК Профспілки НАН України, голова обласного комітету виборців України, виконавчий директор правозахисної групи... До правозахисників, активістів профспілок, юристів додамо партійних функціонерів, народних обранців з їх правом «запиту». Це громадяни, які займають активну громадянську позицію, які представляють об’єднання громадян і захист прав яких є якщо не покликанням, то, принаймні, щоденною рутинною роботою. Але якщо ви не належите до зазначеної категорії, не шпигун, не репортер-папараці, не пишете дисертації, то навіщо вона вам — «об’єктивна інформація»? Щоб, опинившись на березі Лімпопо, запитати: «Чим снідає крокодил?»
Так, у нас недостатньо правової освіти, традицій європейської демократії, ринкових відносин — того середовища, в якому тільки і може існувати правова держава та громадянське суспільство. Їх розбудова — справа часу і наполегливої праці. Ось-ось — трохи ініціативи, енергії — та громадянське суспільство постане на очах. Перекрили автомагістраль: через дві години подали світло. Подали вчасно апеляцію: замість «взяти під варту» — «підписка про невиїзд».
А каталізатором цього процесу, не можна не погодитися з паном О. Лавриновичем («День», №115), повинні стати «активні дії еліти за сприяння вищого керівництва». Адже саме відсутністю таких дій і такого сприяння, очевидно, можна пояснити нинішній стан в Україні.
«Особливі державні інтереси» сьогодні, кажуть, становлять особливі приватні інтереси тих, хто уособлює і владу, і згадані еліти. Дії тих, кого не влаштовує «така практика», і особливо тих, хто реально може впливати на «таку практику», повинні cтати, нарешті, діями — а не гаслами та нескінченними дискусіями.
