Мешкаючи біля Андріївського узвозу на вулиці з особливим шармом, я давно звернула увагу, що тут всі щось постійно шукають: хто найменший пам’ятник гоголівському пустунові Носу, хто будинок-замок, при цьому запитуючи, як він точно називається (який, до речі, роками стоїть чи то в очікуванні реставрації, чи то в надії нарешті отримати шанобливе до себе ставлення), хто альтанку на Володимирській гірці, хто вічне дерево біля Пейзажної алеї, хто простий обмінник. Є і більш прозаїчне прагнення — протиснутися між машинами, що забили своїми «холестериновими» боками вузеньку змучену вулицю, на якій не лише транзитні туристи мешкають, але й просто живуть люди.
Якась первісна строкатість в бажаннях очевидна як на рентгені. На одній будівлі висить великий плакат, що закликає припинити надбудову будинку, а прямо під ним продовжується якесь уповільнене хронічне будівництво і як результат, внизу вічні смугасті огороджувальні стрічки, що зменшують і без того скромні бонуси для пішоходів.
Легенда про те, що в цьому районі нібито енергетичний рай для життя, вабить сюди масу багатих людей, що скуповують по декілька квартир на поверсі і сполучаючи їх між собою, отримують по два-три виходи в різні під’їзди. Напевно, все ж б’ється прихована спритна думка: якщо знадобиться, втекти буде легше. Адже ніхто не знає, де господар може винирнути і від чого йому тривожно ночами.
Курс на нематеріальні активи: соціальну мобільність, творчу реалізацію і підтримку здорового способу життя допомагає підживлювати без вливань у цьому куточку лише Володимирська гірка. Там майже немає машин, які і так з’їли площу біля пам’ятника Ользі. Мармурова трійця нині виглядає в такому оточенні сторожами-доглядачами чужої власності, а не символом чогось більш духовного.
Тут, особливо осіннього вечора, коли безлюдно, а Михайлівський (хоч і є відтвореною копією) так розкішно освітлений, можна дієво підживитися і набратися сил для цієї самої реалізації.
До речі, цей плюс врахував і включив до свого активу розкішний готель, що виріс поруч. Туди окрім денних гурманів, забігають багатії на каву після шостої вечора, аби ахнути від захвату, побачивши з високої точки чудовий Київ. Правда, не варто спокушатися — кава з таким пейзажем приваблює мужичків та їх супутниць, м’яко кажучи, не обмежених у грошах. Один учений, який був там лише один раз на якійсь приватній конференції, злорадно мені нашептав, що супутниці — подруги господарів життя — майже всі з печальним поглядом спанієлів, забезпеченим пластичними хірургами, з губами, як у мультяшних рибок. Ймовірно, так він себе заспокоював, культивуючи неусвідомлену неприязнь до чужих доходів у особливо великих розмірах, забуваючи, що самою лише заздрістю він винищує в собі найголовнішу розкіш — бути з собою в гармонії. Адже відомо, що маючи все, можна втратити найзагадковіший свій актив — бажання. Звичайно, в це важко повірити, але є статистика, що переконує, — зі споживацької голки зіскочити особливо багатим важко. Адже все це є допінгом лише на якийсь час, а спокуса і вигідна пропозиція — нескінченні. Єдине лікування — зовсім втратити бажання, потім знову його знайти, але це теж дорого коштує.
Як кажуть, мистецтво в маси, гроші — в касу. На щастя, таке поняття як мистецтво паузи ні за які гроші не купити. Його варто вирощувати в собі з юності.
Навіть жебраки в цьому районі приходять на свої місця без запізнення як на роботу. Спостерігала, заховавшись за ялинкою, як біля входу у внутрішній двір собору дві жінки з жертовними стаканчиками в руках спокійно базікали, охороняючи з обох боків вхід. Раптом помітили туристів, які наближалися. Відразу ж зігнулися в низькому поклоні, нашіптуючи побажання вічного щастя в обмін на грошові знаки. Тільки-но віддалилася одна група, і настала пауза в роботі (справедливості заради треба сказати, що вони цілий день на ногах, мабуть, втомлюються, зате на свіжому повітрі), як вони знову почали ділитися новинами, які і підслухала: «Вчора було стільки дріб’язку, що скинула його Вовці, а одна жінка дала мені 10 гривень і лише запитала, як пройти до костелу. Більше б таких». Раптом вони побачили весільну компанію — наречену фотографували на «їхній» території. Тієї ж миті по мобілці передали комусь сигнал — не упусти шанс. Тут щодня як по второваному шляху — хто живе за рахунок рентного капіталу, хто постійно шукає, як припаркуватися біля свого будинку, хто, начитавшись про творчу самореалізацію, здивується, що це в його випадку просто сісти за письмовий стіл і зафіксувати все побачене, але не як у протоколі, а створивши життєву картинку. До речі, тут постійно можна побачити людей, яких, здається, знає кожен горобець. Щоправда, пернаті телевізор не дивляться, а безтурботно влітають у життя, нічого про нього не знаючи. Мабуть, як і ми. Багатьох рятують лише інстинкти.
На гірці спостерігала, як хлопці запускають величезний, не менший за метр заввишки ліхтар із запаленою свічкою всередині. Його ніжно підхопив вітер під руку, повів за собою, пообіцявши висоти і далечінь та кохання до скону віку, а потім, мабуть, передумавши, жбурнув нарядний, яскравий, із сяючою серцевиною ліхтар на гілки високого дерева. Той навіть не повірив, адже тільки-но злетів, повний надій, спробував пружинити, та ні. Від метушні вогонь згас і ліхтар, знітившись, заснув на гілці до весни, до наступного вітру, який прибере його як мотлох. Поруч, на лавці, побачила прикріплене оголошення, що пропонує чітко щось тематичне, — вивозимо самі ваше сміття. Стало навіть цікаво, який сенс вивозити чужий непотріб. Відразу голову заполонили гоголівські пристрасті — якщо скуповують мертві душі, отже, вони дохід можуть принести. Дізнавшись по телефону, що старий холодильник, наприклад, можуть вивезти безкоштовно і ще 10 гривень подарують, як жебрачці під собором, усміхнулася. Кому потрібно позбавитися від мотлоху, з радістю безкоштовно віддасть, аби вивезли. Нехай умільці отримують якусь користь, це по-господарському. У цьому районі, чесно кажучи, ще живуть «королеви звалища», для яких щось викинути, — питання довгих переговорів під назвою «А раптом знадобиться». Мотлох давно не дає дихати, а запросити таку ініціативну групу — лячно. Раптом вони намітили вивезти мотлох разом з господарями, в один кінець. Під майстрів «косять» нині вміло, ось і стали кримінальні вісті нашими університетами. Буває, пропонують дуже необхідну послугу безкоштовно, наприклад, ретельно в рекламних цілях почистити всю квартиру особливою технікою, та внутрішній голос не дрімає — чи не глобальне це обдурювання?
Ще класик сказав, що «бачити коловорот людей — це жива книга і друга наука». Багато хто з відомих письменників, прогулюючись цими вулицями, «намацував» сюжети своїх майбутніх книг. Отже, є в цьому куточку щось таке...
Взагалі суєтність доводить до межі, в якої немає меж. Зуміти зрозуміти в цьому життєвому вирі особливо важливе таїнство усамітнення — і ти врятований. Буде тобі і мобільність, і реалізація, і активність, і кава з «какавою», як обіцяв чудовий кіношний персонаж.
Та й мотивуючи свою «пруху», варто бути готовим до сюрпризів. Адже везіння теж може виробити свій ресурс, і зависнути здутим мотлохом на голій гілці.
Втім, і ця невесела картинка комусь допоможе зрозуміти щось дуже для нього важливе. Отже, ліхтар віддав своє життя недаремно...
