Прокоментувати висновки, що містилися в попередньому матеріалі рубрики «ПостЧитання» (про стан українського літературознавства), погодився один із «персонажів» тiєї статті, головний редактор часопису «Критика» Григорій ГРАБОВИЧ:
— Пане Григорію, нині часто чути: в Україні немає критики. Що скажете на це?
— А може, просто немає належного читача? Чи, краще сказати, читач не має належних навичок? Навичок бути весь час поінформованим. Як-от у Радянському Союзі існувала структура певної читацької поведінки, згідно з якою люди з внутрішньої спонуки читали дуже багато. Згадайте, які були тиражі так званих товстих журналів. Усі ці журнали існують і досі, в тому числі й в Україні, — і водночас таке враження, ніби їх немає. На початку нашої Незалежностi «Літературна Україна» мала 150 чи 200 тисяч читачів. Якась ніби читацька енерґія зникла.
— Тоді сигнали, що читати, давала система. Можливо, втрата орієнтації чи, як ви кажете, читацької енерґії пояснюються відсутністю тих сигналів «згори»?
— Так, і нехай колоніальна, викривлена система цінностей усе ж таки давала більше обізнання. А тут настала, сказати б, якась інтелектуальна автаркія. Власне, Юрій Шевельов, коли вперше побував в Україні, наголошував: тут усіх розмов — тільки Україна й Україна, ніби й нема іншого світу. Така загумінковість. До того ж спостерігаємо кричущу неадекватність інституцій — Академії наук, університетів — сучасному розвиткові гуманітарної науки й освіти у світі. Говорять про Болонський процес як про якусь віртуальну гру. Це окозамилювання.
— А що, як поставити таке іронічно-риторичне запитання: чи не слід у нинішній Україні відновити діяльність ідеологічних відділів?
— Якщо під цим розуміти якийсь структурно затверджений обов’язок наглядати за якістю, — то можливо. Але тоді треба говорити про пріоритет реформ. А раз так, то виникає тема люстрації: що довело до цього стану речей, чому нинішня система спрацьовує на інерції?
— Дуже дражлива тема...
— Чудовий польський поет Збігнєв Герберт в інтерв’ю, яке увійшло до книжки «Національна ганьба» про польський сталінський колабораціонізм, каже, що не треба бути прочумленим, щоб говорити про чуму. Герберт не просто не відбирає права говорити в тих, кого ця система не нівечила, хто не почувався «Валенродом», а й вважає говорити про це за їхній обов’язок.
Але культурні реформи можна починати і з малого. Наприклад, завести правило: щоб бути на посаді якогось начальника в науковому закладі — треба обов’язково знати дві західні мови. Мені здається, це буде дієвий протипровінційний захист.
— Тож нині й так усі начальники знають дві мови — українську та російську. Але ж книжок цими мовами вони все одно не читають?
— Знання західних мов дає ніби презумпцію певної інтелектуальної пружностi: мовляв, я вивчив, я можу, я тепер розумію світ «iз перших рук». І мені здається, що цей принцип поволі починає діяти в Україні. Як на мене, якість публічно-політичного дискурсу, хай і поволі, але все-таки помітно підноситься. Персоналії-одиниці, звичайно, лишилися ті ж самі; тусується та сама колода кар’єристів, олігархів, політичних невдах, але дискурс, який вони творять сьогодні навколо політичного життя, є непоганим. Слухати тепер українське ток-шоу — не гірше, ніж німецьке чи американське. А новини українські — точно цікавіші за американські.
— Але ж причиною цьому — події помаранчевої революції, а не масове навернення учасників цього дискурсу до читання?
— Як редактор культурологічного часопису, маю потребу бути оптимістом: це дуже цінна, дуже потрібна річ — привертати увагу людей, які цікавляться процесами в суспільстві. Гадаю, книжкове знання все-таки доходить до них якимись окольними дорогами. На жаль, дуже повільно й без підтримки певних структур — наприклад, без підтримки українських меценатів.
— Може, тому, що ці потенційні меценати не мають офіційного статусу меценатів?
— Згоден, податкові закони мали б це виправити. Як в Америці: дістаєш пільговий кредит, коли підтримуєш певну культурну доброчинну акцію. Ну й ми з вами як редактори мусимо робити свою справу: сприяти вмінню читачів розрізнювати категорії; знати, що й до якого жанру належить; якісними, компетентними публікаціями протистояти гібридному способові мислення. Певен, що процес структуризації мислення — на часі.
— А в тому, як в Україні сприймали й сприймають ваші книжки, якийсь процес структуризації мислення помітний?
— По-перше, мені дуже приємно, що мої книжки зазначені в короткому списку опитування на найважливіші видання за 15 років, а також помічені читачами, які голосували. Але ось що дивно: я писав книжку «Шевченко як міфотворець» у чисто науковому ключі; переглядав недавно ще ту, 25-річної давнини першу англійську версію й мені заімпонувала (якщо так можна сказати) її сухість (у сенсі лапідарностi, небагатослів’я, надто поширеного зараз в Україні), відсутність емоцій, а тим більше — пафосу.
— Може, це вас і вберегло від більш голобельної критики того далекого 1991-го. Були б емоції — дісталося б вам тоді...
— Я писав її для своїх докторантів і зовсім не переймався можливою рецепцією «масового читача». А тут речники негативної реакції, що читали цю книжку як таку, що ніби писана для народу, зарепетували: як таке можна писати?! Ми цього не хочемо чути!
— Тобто, «народ» не хоче чути?
— Так, народ, яким ці «критики» його собі уявляють. Але ж як він, цей абстрактний народ, реагує, що він читає — ми до пуття не знаємо. Проте й решта критики моєї книжки була, як на мене, неадекватна. Книжка Оксани Забужко «Шевченків міф України» не є суто науковою, це, швидше, поетичний рапсод. Так же само й книжка Леоніда Плюща «Екзод Тараса Шевченка» — квазімістика, нумерологія навіть. І так — аж до Бузини на кінці цього спектра. А такі речі мусять бути розрізнені, бо це ознака наукового модусу.
До речі, Шевельов написав до книжки Плюща схвальну передмову: ось, мовляв, яке мусить бути дослідження Шевченка — а не так, як у Грабовича. Зіставлення мене з Шевельовим є надзвичайно для мене цікавим. Це складні людські долі. Був час, коли ми перебували з ним у дуже добрих стосунках: я тоді був молодим науковцем і ставився до нього хай не так, як до гуру, але з великим науковим пієтетом. І для мене геть несподіваним стало гостре несприйняття моєї книжки — і тоді наші стосунки дуже попсувалися.
— Ця рецензія, здається, в нас не друкувалася?
— А Шевельов і не писав рецензії: та критика містилася в публічних виступах, натяками між рядками, в листі до мене. Та під кінець його життя стосунки трохи поправилися, але не до кінця, бо він помер. Тепер, постфактум, я стаю захисником його імені — бо не можна дарувати такого ганебного явища, як спроба абсолютно здискредитувати Шевельова, наклеїти йому маску ренеґатства. Книжка Драча — Абліцова — Валентини Гончар — то гидотна річ.
А чому, як ви пишете, мене лаяли у середині 1990-х, а Шевельова — ні? Бо він не брав активної участi в літературно-науковому процесі, його передруковували тут як метра. І тут ми стикаємося з небаченою історією навколо історії. У нинішній Україні вкрай мало спогадів та біографій.
— Нещодавно ви заявили про намір заснувати в Україні літературознавчий журнал на кшталт московського «Нового литературного обозрения». Це там ви збираєтеся друкувати такі навколо літературні спогади та біографічні нариси?
— Ні, це більш елементарний план: мати в Україні адекватний літературознавчий журнал. Коли поставити в один ряд гарвардський журнал Harvard Ukrainian Studyes, чи там польський Pametnik Literacki, або московське «НЛО» — то наше «Слово і Час» виглядає ніяк. Та й за допомогою журналів оприявнити невідому літературну історію не можна — потрібні повноцінні спогади й біографії. От ми маємо дуже багато спогадів про Шевченка, а висновків із цього немає. Навколо Шевченка існує багато добрих писань і чимало бутафорії. Це не дивно — маємо до діла широке соціологічне явище. Тому й потрібне вміння прочитати критично масу спогадів і рецепцій про видатну людину. Я, до речі, над цим зараз працюю — досліджую процес рецепції Шевченка від Костомарова й Куліша аж до наших днів.
— Останнє: прокоментуйте, будь ласка, підсумковий список найважливіших книжок у номінації «Красне письменство».
— Я, передусім, літературознавець, не критик. Тому не всі твори на цих 30 позиціях мені відомі. Але для мене особисто найцікавішим за останні 15 років є Андрухович. Так само Забужко, про яку я писав одним із перших. Важливе літературне явище — Подерв’янський: він показує читачеві сатиричне дзеркало; змушує його дивитися на те, чого б читач не хотів бачити в житті, але воно його оточує; побачити те, чого література й критика досі не помічали через своє святенництво. У списку ж, у цілому, мені бракує найкращого, як на мене, поета Олега Лишеги й абсолютно кращого за багатьох у цьому списку драматурга й прозаїка Володимира Діброви.
