Минулого літа мала нагоду побувати в Польщі як звичайна заробітчанка. Не скажу, що для мене їхні злоті стали більш заманливими в порівнянні з національною гривнею, проте з наближенням «полуничної лихоманки» туди знову збиратимусь. Проте цього разу — для зміцнення зв’язків із місцевою пресою...
Отож, якщо хтось раптом почне жалітися стосовно собачого ставлення з боку близькопагорбних роботодавців, не поспішайте йняти тому віри.
ЧИ МОЖНА «ЗАРОБИТИ, НЕ НАРОБИВШИСЬ»?
— Будь-які гроші, малі чи великі, треба заробити, — любить повторювати польський фермер Антоній Станкевич, який тримає чималеньке господарство у Садкові, поблизу Варшави. Зауважте, не видурити, а саме окропити потом. Це вже до чого метикований: хто мозолем, хто звивинами... — А от українці постійно крутять, — веде далі власник сільськогосподарської фірми під дещо символічною назвою «Родинна» (у роботі задіяний кожен член родини. — Авт. ). — Коли я чи будь-який господар поряд, вони працюють супер. Коли ж відходимо у справах — сідають відпочивати. Часом цей відпочинок затягується на півгодини й більше, часто й до вечора виконаної праці не видно. От я й запитую: що вам заплатити за це «недєланіє»?.. Звідси й образи.
Було б ідеально, якби до Садкова ринули представники однієї з найпрацьовитіших націй — німці. Однак ті ж нізащо не погодилися б працювати на поляків. Та й економіка їхня не настільки накульгує, аби зваршавлюватися. Зрештою, якби це й стало реальністю, якщо позиція «заробити не наробившись» не зміниться, наших шуколовів «пеньонзового» щастя недвозначно таки попросять з Польщі...
Однак, у свою чергу, й поляки їздять до сусідньої Німеччини збирати ті ж самі полуниці — огірки — яблука... По-перше, йому там більше заплатять (хоч не факт, що дивитимуться якось більш полюбовно), а по-друге, ніхто зі знайомих не бачитиме, що він там робить. От і з’являється шанс розказати чергову цікаву історію про майже курортну зону, де гроші сипляться просто з неба. Словом, там добре, де нас нема, для чого ж їхати десь аж за три моря?! Тим паче, що всюди працювати на землі тяжко, а в розпалі сезону тривалість робочого дня ненормована — часто доходить до 10-12 годин. І хоч у таких випадках працю оцінюють значно дорожче, працювати понаднормово рідко кого тішить.
ПОВЕРНЕННЯ ДО КОЛГОСПУ
На Черкащині, звідки я родом, ще будучи школяркою, неодноразово стикалася з нерозумінням односельців щодо запросин на сапання і збір цукрових буряків працівників із Західної України (самі, буцім, не встигали. — Авт. ). Це тоді, як свої сиділи по домівках і цокали зубами, проводжаючи поглядом вантажні машини з платою: збіжжям, цукром, крупами... Очевидно, керівництву дійсно було приємніше мати чи не вдвічі дорожчого працівника як більший гарант якості та об’єму виконаної роботи?! Однак і припущення неофіційного поділу заробленого з роботодавцем не виключається. А що: і корови напаслися, і пастух молока напився. Ніби й по-справедливості...
— Так, зараз серед українців- земельників справді багато незацікавлених і безвідповідальних людей, — коментує ситуацію Михайло Коломієць, вже нинішній голова пореформеного на Черкащині Цибулівського колгоспу. — Але я, наприклад, рук ніколи не опускав і не збираюся. Перед тим, як за щось взятися, треба чітко усвідомити кінцеву мету.
Нині головною метою у Михайла Федоровича, який прийняв колгосп у 2000 році з боргом у 2 млн. 800 тисяч гривень, є відродження його першочергової структури, бо тільки так, як він наголошує, у сільській місцевості буде можливість вижити. Тим паче, орендарі рідко коли трапляються мислячими: з усіма по-правді. Проте й самі пайовики все частіше сумніваються. Бо вкусивши заборонений у цьому випадку плід — розпайовування — вони вже стали реальними власниками землі. Відтак до повернення у колишню колгоспну кабалу — своєрідна відмова від уже кровноспорідненого — ставляться більш ніж скептично, хоч, правду кажучи, й особливими прибутками з власного чи орендарського господарювання похвалитися не можуть.
— У 2000 році в нас було розпайовано 1131 одиницю земельної площі, — коментує Михайло Коломієць. — Виходить, що 57 людей на той час вийшло з колгоспу. Сам надзвичайно болісно це переживав. Мої помічники навіть ходили по хатах. Не знаю, що вони там казали, як переконували, але сьогодні до нас повернулося вже 68 пайовиків...
— Але кожен знає і пам’ятає, яка справжня система українського колгоспу, — долучається до нашого такого собі газетного мосту польський сусіда. — Як на мене, то найголовнішою помилкою пореформеної України стала нездатність підприємств випускати сільськогосподарську техніку для обробки малої площі землі. На другому місці, звісно ж, забезпечення спеціалізованими школами, де б навчали людей всім цим доладно керувати. Хіба ж це правильно, — маючи два гектари землі, за звичкою використовувати її під зернові?! Два гектари — не сто, тут потрібен інший підхід. Наприклад, вирощувати картоплю, столові буряки, моркву чи огірки...
БЕЗ ВИЩОЇ ОСВІТИ ДО ПОЛЬЩІ — НІ НОГОЮ?
А тим часом знову повернiмося до аграрної реформи в Польщі. У них не було такого поняття — «я даю в оренду». Всі тодішні колгоспи держава продавала офіційно, керуючись принципом «хто більше заплатить». Тому чимало площі дісталося не тим. (Ну чим не схожа ситуація з нашими єрундаторами... даруйте, орендаторами-любителями?! — Авт.) Виходило, як у казочці про Івана-Дурника: сидів на печі (у нашому випадку — землі) і попелом неробства пересипався.
— Сам я вийшов із села, — розповідає далі пан Антоній, — спочатку закінчив аграрний технікум, а потім економічний інститут. Тому господарством «Родинної» зі 200-ма гектарами землі здатен керувати і сам, хоча до порад кваліфікованих помічників також нерідко дослухаюся.
За чотирирічну практику польський фермер міксував вирощування зернових різноманітною городиною, смородиною, полуницею. А, скажімо, задля високих урожаїв останньої, з чого особливо тішиться, навіть дістав рідкісний голландський сорт. У першу чергу завдяки твердості високі смакові якості полуниці від пана Станкевича тепер оцінюють у Москві, Німеччині навіть Парижі. Незабаром він планує більше зосередитися на вирощуванні різних сортів ягід. Для одного з них вже продумує завезти український торф. Відтак одразу ж постає необхідність великих холодильних машин, аби, заморозивши продукцію, забезпечувати нею ринок практично цілий рік.
— Я хочу домогтися того, — наголошує польський фермер, — аби в мене була змога не тільки виробляти, а й переробляти сільськогосподарську продукцію. Так буде дешевше й вигідніше. До цього, думаю, повинен прагнути кожен.
Окрім всього, перерахованого вище, він має і транспортну фірму, кілька переробних заводів в Україні та на батьківщині, що співпрацюють з багатьма країнами світу. Не скажу, що в обох країнах усе настільки ладиться. Але ж самі поляки наголошують на бажанні тісніших зв’язків з українцями. Однак наші закони все ще продовжують душити. А Європа тим часом йде вперед. Погодьтеся, чим ідея пана Станкевича не варіант: узяти в Україні в оренду землю, аби паралельно керманити польсько-українським господарством?! Час від часу між ними можна було б змінювати досвідчених у конкретній праці людей, до автоматизму відпрацьовану технологію, перевірені сорти культур. Це справді було б вагомим кроком для заробітку реальних грошей у випадку обох сторін. Адже, якщо взяти до уваги час, який витрачає польський роботодавець, аби навчити свого працівника правильно виконувати необхідну йому роботу, згаяного вийде- таки чимало. Крім того (це частково вже спостерігається й нині. — Авт. ), навряд чи який господар, маючи вибір, буде зацікавлений дати роботу недосвідченій і неосвіченій людині. Ще б пак, таким чином років за п’ять через кордон додатково потрібно буде везти за плечима щонайменше вищу освіту та вже мозолисту практику, аби допустили підгортати картоплю чи колошкати гудиння огірків. Воно й насправді смішно виходить, але ж не всім.
УСІ НЕВДАЧІ ЧЕРЕЗ «НАЦІОНАЛЬНУ» ПЛАНКУ?
Проте в Україні простіше: яка освіта?! А дарма... Відтак на земельних паях — в середньому три- чотири гектари на душу — у кращому випадку воюють хіба заступом і маленькими грабельками. Хіба ж це «зброя» у порівнянні з тракторами, комбайнами, величезними «ТІРами», меншими машинами, кіньми, і... мало не чотирма десятками робітників Антонія Стенкевича?!
Все частіше українці, розчаровуючись в озолочувальних стратегіях щойно спечених орендарів, просяться назад у колгоспи. Більшість із них — пенсіонери, які все своє свідоме життя працювали на цю систему. А вона щороку, так, ніби роблячи послугу (з якої ті справді тішилися. — Авт. ) підкидала їм по десять кілограмів круп, по три літри олії, жменьці цукру... І що дивно — людям вистачало! Та що там казати, навіть забезпечення труною досі є для пенсіонера-колгоспника чималим пріоритетом згадуваної системи. І шкода, насправді, що ми, українці, самі ж всім крутимо, як дурень кіньми. Взяти хоча б вимушену відмову нашого сільського голови від баштана. Нібито й виправдано: якщо до сезонних зборів все повністю вибирають, для чого ж продовжувати садити?! Чому крадуть? Ну хоча б тому, що в розумінні багатьох цей процес має зовсім іншу назву, наприклад брати або позичати. Тим паче, тоді, коли слово «колгоспне», як і «чуже», для них є синонімом — «нічиє». Але ж є конкретні люди, які мають за все це звітувати! Скажімо, минулого року в Цибулеві було понад 50 перевірок. Причому часто організованих людьми, які не мають нічого спільного з сільським господарством. Але колгосп як такий все ще тримається. І особливу конкуренцію підтримують саме пшеницею. Нещодавно, наприклад, з сортових зернових ділянок Миронівки та Вінничини дістали «Крижинку» — культура дає врожай 96 центнерів з гектара. І коли позаминулого року згадуване селище намолотило дві тисячі тонн зерна, то минулого планувало сягти позначки «п’ять». Правда, чимало проблем з грунтооброблювальною технікою (середній вік машин тут коливається в межах 12 — 14 років. — Авт.), відтак іноді плани руйнуються...
А зацікавленим особам, тим, чиї погляди зійшлися у замковій щілині проти зміни керманича, а не самої системи (бо то, очевидно, було б для них надто складно), тільки того й треба. Та що там, коли поляк, пан Антоній, будучи представником зовсім іншого менталітету, безпомилково змалював мені єство українця: якби міг, то в ложці води утопив би. Хоч як це прикро, але все це правда. Причому ніяке місце проживання на нас свій вочевидь позитивний відбиток не залишає.
Можна згадати анекдот про пекло, де в трьох котлах чорти варять росіян, євреїв та українців. Щоб ви й не сумнівалися, — не охороняли тільки наших! Чому? Думаю, розповідати про єдиний наслідок бодай сантиметрового вивершення над іншими — дійсно зайве... Тому слізні нарікання українських заробітчан на їхній буцім рабський статус у більшості сприймаю з сарказмом. Нашого брата уже весь світ знає. Шкода тільки, що саме з гіршого боку...
