Біля входу в квартиру артистки меня зустрічає «охорона»
— Шоні, жорсткошерстна такса кабанячої окраски (найкращий собака цієї рідкісної
породи в Києві), зі стін дивляться фотографії співачки — ось вона Манон
Леско, ось Тетяна, а тут Баттерфляй — лише декілька з оперних партій Гізели
Циполи.
— Я могла б грати набагато більше, — каже Гізела Альбертівна,
— але доводилося пристосовуватися до політики боротьби із сімейщиною.
— 1995-го року в Будапешті ви записали три компакт-диски
з творами угорських композиторів. Наскільки це було для вас важливо, адже
ви — угорка?
— У моїх жилах тече не лише угорська кров: один мій дід
— австрієць, інший — словак, але я записана по бабусі — угоркою, і ця музика
мені набагато ближча, ніж австрійська чи словацька.
Я тривалий час не могла нікуди виїжджати через те, що здоров’я
Стефана Васильовича дедалі погіршувалося. Коли я все-таки втратила його
— я не те, що працювати, я жити тоді не могла. А кілька років тому просто
поїхала до Будапешта до друзів, де записала ці альбоми — на щось більше
я тоді була не здатна, а працювати треба було.
— Сьогодні багато талановитих виконавців виїжджають за
кордон працювати і, зрештою, залишаються там, а вам цього хотілося б?
— Якби мені в молодості випала така можливість, я б, звісно,
прийняла пропозицію «Метрополітен-опера», Герберта фон Караяна або «Штаатсопера»
й поїхала б попрацювати. Адже це дуже цікаво. Але залишитися і жити там
— цього я, попри все, не змогла б. Але я можу зрозуміти тих молодих і талановитих,
які виїжджають. Адже вони бачать, як зневажають у нас таланти, визнані
у всьому світі. Їх спонукають навіть не гроші, а моральна пригніченість
побутовими проблемами. Я глибоко переконана, що пристойний побут — це просто
питання людської гідності.
Не можна, щоб наприкінці ХХ століття всі ті, хто, як я,
віддавав свою творчість народу і державі, отримували від нього 49 гривень
на місяць. Я вважаю, що наша праця не менш важка за шахтарську.
Класичне мистецтво — це не естрада, де вийшов і в межах
терції або кварти промугикав пісеньку. І їх іще називають «зірками»! В
українській естраді я взагалі не бачу «зірок». А народними артистами естрадні
співаки, гадаю, просто бути не можуть: у них немає для цього елементарного
— голосу.
— За сумним принципом «краще пізно, ніж ніколи» намагаються
віддати належне Стефану Турчаку. Чи задоволені ви Національним конкурсом
диригентів імені Стефана Турчака?
— Ні. Він пройшов нижче за будь-який рівень. Володимир
Рожок, заступник міністра культури, явно не приділив конкурсу достатньо
часу і уваги. Я розумію, що він дуже зайнятий, але ж у нього було цілих
два роки на підготовку! Пан Рожок не знайшов меценатів, які б оплатили
нагороди лауреатам конкурсу, до останнього моменту тримав у таємниці —
хоча це заборонено всіма правилами! — імена членів журі. А коли в останній
день їхній список оповістили, багато учасників були настільки приголомшені,
що вирішили не брати участі в конкурсі.
Але ж Володимир Рожок ім’я і славу собі зробив на Стефані
Турчаку: і дисертація його присвячена моєму покійному чоловікові, і книгу
про нього він видав, хоча, на мою думку, написана вона в стилі підручника
з математики. А на мій погляд, все, що присвячене Турчаку, треба робити
на рівні Турчака. Мені подобається рівень, на якому проходять конкурси
Горовица. Але Горовиц сам каже, що він — американець. Не та мати, яка народила,
а та, яка виростила, вигодувала, оцінила і визнала. Це, звичайно, правильно.
Але Стефан Турчак своєї Батьківщини навіть у думках не зрікався. І забути
такого сина своєї країни просто злочин.
— Гізело Альбертівно, що допомагає вам утримувати душевну
рівновагу?
— Ви не повірите, але з одинадцяти років моє творче і особисте
життя так закрутилося, що я не бачила, ні коли розпускаються дерева, ні
коли опадає листя. А сьогодні будь-якої вільної хвилини їду на дачу, займаюся
квітами, вожуся зі своїм «дворянином» — крім Шоні, у мене ще є дворняжка,
яка живе на дачі.
Ще люблю читати, але зараз у мене погіршився зір і офтальмологи
не можуть підібрати мені окулярів. Отож від книг, на превеликий мій жаль,
часто доводиться відмовлятися.
Знаєте, коли ми із Стефаном Васильовичем знайшли одне одного,
то до мене прийшло почуття затишку і спокою. Причому воно не покидало мене,
хоч би де ми разом були, — в іншому місті, в готелі, за кордоном. Для мене
важлива не обстановка, а людина, яка поруч з тобою. Сьогодні поруч зі мною
мої звірі, мій чоловік, юрист...
— Ви не хочете викладати?
— Поки що ні. Знаю, що як почну, то зав’язну в цьому. Я
вже викладала і залишалася після уроків без голосу — адже хочу чогось навчити,
а не просто відпрацювати час уроку. Хочу ще співати — а викладати ніколи
не пізно.
— Чим живе сьогодні найкраща в світі Чіо-Чіо-Сан?
— Я однаково уважно ставлюся і до мистецтва, і до того,
що відбувається в нашій країні, і, звичайно ж, до своєї сім’ї. Саме через
неї я не можу сьогодні працювати так активно, як хотілося б. Не можу залишити
своїх тяжко хворих брата й сестру і зайнятися великим мистецтвом. Але я
не мислю себе поза ним і знаю, що обов’язково ще співатиму, оскільки, слава
Богу, голос мій у повному порядку. Я далі працюю над собою, шукаю нові
твори. Цим я завжди славилася — ніколи не повторювалася в жодному концерті.
Не думаю, що чим більше співаєш, тим краще «вкладається» музика. Я люблю
перше виконання — саме воно найунікальніше, найнеповторніше і визначає
рівень будь-якого майстра.
Але не подумайте, що я чекатиму того утопічного часу, коли
держава нас оцінить і зрозуміє. Слава Богу, незалежно від урядів, парламентів
і президентів є люди, яким потрібне класичне мистецтво. І оскільки мене
знають, переді мною відкриті всі зали не тільки України, а й колишнього
Союзу. Я співатиму — для себе і для свого слухача.
Розмову вела Варвара ЖЛУКТЕНКО
№203 23.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
