Адже всі ці примітиви — політики, вербувальники «рекрутів»
для своїх дрімучих ідей, алкоголь — усе це реакція на розгубленість
Минуло десять років з моменту виходу на екрани
кінотеатрів СРСР фільму «Асса». Чим живе головний герой кінострічки Сергій
Бугаєв сьогодні — в пропонованому вашій увазі інтерв’ю.
АФРИКА ПРИВІТАВ ІЗ КУХНІ
Набережна Фонтанки. Будинок, де в парадному широчезні сходи — залишки
дореволюційної розкоші, а зліва, у напівтемряві червоним оком блимає кнопка
ліфта. Ліфт, встановлений, очевидно, під час останнього капремонту, стулює,
немов черепашка, свої стулки, і я їду в його нестандартно мікроскопічних
обсягах на останній поверх... Ось залізні двері — символ часу. Я дзвоню
— за дверми брязкіт замків, гачків, засувів. Двері відчиняються — бачу
Сталіна... Він стоїть у світлому кітелі, скупо всіяному гудзиками та зірками,
в руці люлька, погляд спрямований кудись праворуч від мене, в глибину квартири.
Сталін гарний, немов породистий кінь — очей не відірвати. «Ну ти проходь,
ще надивишся, — пролунало якраз звідти, куди дивився вождь. — Зараз «Новини»
по телевізору, а я їх завжди дивлюся.
Голос долинав із кухні, і це був голос Африки. Не в тому, звісно, сенсі,
що «Голос Азії», «Голос Америки» або, в найгіршому разі, совісті, а — що
Сергія Бугаєва на прізвисько Африка. Замість того, аби його відрекомендувати,
хочеться сказати просто: «Вся світова громадськість в особах і в петлицях
знає його за неоціненний внесок у все, в що можна вкласти, але важко оцінити!
А вкладено тут... Куди лишень не вкладено: це і кіно, і музика, і психіатрія,
і дизайн, і постмодернізм, і навіть комунізм, у тому розумінні, що мистецтвознавство
плюс виведення нової породи логіки.
Коли я вперше подивився фільм Сергія Соловйова «Асса», я ще не знав,
що 19-річний Серьожа Бугаєв визначив суть того, яким ми фільм побачили.
Участь у проекті Бориса Гребенщикова, Віктора Цоя, всі ці потойбічно-земні
діалоги — ефект прямої участі Бугаєва. Сценарій був переписаний почасти
самим Сергієм, який зіграв в «Ассі» головну роль. Хлопчик Бананан став
легендою, а фільм культовим явищем епохи перебудови.
Здолавши деяке хвилювання, кажу урочисто: «Добридень!!! — і потім, уже
по-свійськи. — Оце тобі від газети «День»!..», — вручаю сувенірні ручки,
значки, запальнички і, що особливо цінно, теніску із символікою газети.
Якоїсь миті уявляю себе на його місці. Сиджу, спокійно розглядаю телевізор,
і раптом до мене з’являються, щось дарують і чекають від мене заповітного
слова для людства. Боже мій! Ну що ж їм сказати?!
ВІН СКАЗАВ: «О»
Він сказав:
— О! Класна майка, — і приміряв. А потім він говорив, а я, відкривши
рота, слухав. Мова рясно була присмачена словами «парадигма», «пароксизм»,
«пантеїзм», «пантеон», «панталон» та іншими «олігархіями» і «олігофренами».
Тобто страшенно незрозуміло, але все-таки дуже цікаво.
Я розглядаю кухню, де ми сидимо. Стеля обклеєна шматками різнокольорової
фольги. На стінах фотографії і плакати, щоправда, мало. Зате на підвіконні
і на імпровізованих полицях натовп чавунних і мармурових статуеток: шахтарі,
доярки, якісь герої на конях і пішки, а серед усього цього пролетаріату
різнокаліберні погруддячка різнокаліберних вождів. Одне слово, «народ і
партія — єдині». Мене якось навіть зворушили два портрети, Леніна і Сталіна,
написані 1935 року, у вигляді домотканих килимків. Портрети дуже віддалено
нагадували тих, кого зображали, і якби не підписи, то можна було б сплутати.
На одному килимку, просто навпроти сталінського носа, було виткано: «СТАЛNН»,
а на іншому, очевидно по-казахському: «Ленін киш, Ленін миш, Ленін тохтомиш».
Африка переклав: «Ленін жив, Ленін живий і вмирати не збирається». Після
чого додав: «Усе це тиражування образів вождя не завжди було тільки цинічною
ідеологічною вовтузнею. Народ сталіних любив, і на прикладі такої народної
творчості можна спостерігати типовий приклад сакрального ототожнення образу
вождя зі світлими сподіваннями».
Розглядаючи типовий портрет, що висить замість люстерка над умивальником,
я спитав: «А тебе що змусило збирати все це?»
— Справа в тому, — почав він здалеку, — що раніше в мене був сильний
інтерес до культури Стародавнього Єгипту. Інтерес будувався на тому, що
мене в принципі цікавив сам аспект співіснування міфу і реальності в живому
людському суспільстві і мотиви підтримки такої парадигми як з боку держави,
так і з боку маси. Якщо розглядати цей аспект відносно поняття несвідомого,
систематизованого Зигмундом Фрейдом, якщо взяти до уваги той факт, що людський
психотип значною мірою складається з того, що самою людиною не контролюється,
то цей аспект, назвемо його «психологія мас», на мій погляд, найбільш яскраво
виявляється саме в Стародавньому Єгипті, в суспільстві, не обтяженому ще
культурними нашаруваннями майбутніх тисячоліть. На жаль, займатися колекціонуванням
предметів давньоєгипетського мистецтва я не зміг. Усе це вимагає колосальних
витрат. Але одного разу я дійшов висновку, що точнісінько такий самий,
свого роду «Стародавній Єгипет», оточує нас. Радянська комуністична ідеологія,
що виникла на початку 20-х років ХХ століття, грунтувалася на ідеї соціалізму,
яка в радикальному своєму вияві відкинула людство на задвірки історичної
самосвідомості. Адже метафізичне значення існування такого суспільства
передбачало обожнювання вождів. Якщо з цих позицій розглядати радянське
мистецтво, то можна провести аналогію з давньоєгипетським мистецтвом.
— Ти дуже вже якось негативно всю цю епоху описуєш. Тебе послухати,
то навпаки — геть із очей всю цю пишноту. І в чому ж конкретно відчувається
зв’язок із Єгиптом?
— Та ось! Усе це мавзолейство з Кремлівською стіною — ті самі піраміди,
а гігантоманія під час спорудження пам’ятників, адміністративних радянських
і партійних будівель? Що можна говорити про всі біломорканали, ГУЛАГи,
і все ж, я не наполягаю саме на чіткій паралелі. Вся історія, що відноситься
до так званого давньоєгипетського періоду, тривала десь тридцять століть,
а радянська ситуація проіснувала якихось 70–80 років. Чому зазнала руйнації
ця система, можна не говорити. Але можна в цьому зв’язку звернути пильну
увагу на весь цей культурний пласт, що утворився в цей період, як на повноцінний
ілюструючий матеріал.
АФРИКА ПРОДОВЖУВАВ:
— У ТІ роки вся ця компанія: Гребенщиков, Курьохін, Цой перебували під
дуже пильною увагою КДБ, а саме «відділу з питань боротьби з ідеологічними
диверсіями». Очевидно, відділ цей поганенько працював. Або вся система,
граючи в лібералізм, завалила справу батьків-борців. У той же час діяльність
цього відділу доводилося відчувати на собі. Скажімо, коли я грав у групі
«Кіно» і пізніше, не прямо на сцені арештовували, електрику відключали
тощо. Все це мало певне політичне забарвлення. Але діяльність так званого
андеграунду не виливалася безпосередньо в політику. Не було прямої критики
радянської ідеології, як це було у дисидентів. Нас радянська ідеологія
в чистому вигляді не цікавила. Але для такої структури, як КДБ, необхідно
було мати ворога, що постійно трансформується, тому з нами «проводилася
ретельна робота».
— А як це було?
— Ну, наприклад, коли я приїхав до Ленінграда з Новоросійська, мені
було 15 років. Я потрапив у таке середовище, яке перебувало під пильною
увагою КДБ. Аби отримати прописку в Ленінграді, я змушений був зареєструвати
фіктивний шлюб. Мене викликають до військкомату, а я там «випадково» зустрічаюся
зі співробітником КДБ, який починає мене схиляти до того, щоб я інформував
їх про діяльність Бориса Гребенщикова або Курьохіна. З Вітею Цоєм ми ще
не були знайомі. І мою «дружину» теж «смикали». Навіть знали, скільки я
їй заплатив. Але це все не дуже працювало. А ось, коли я почав «відкошувати»
від «даху». Це був той період, коли наш призов закидали в Афганістан, а
я не мав ніякого бажання воювати. Загалом, той світогляд, який у мене тоді
був, у радянські роки вже було ілюстрацією моєї ненормальності. Тому мені
не довелося зустрічатися з психіатрами і розповідати про кулі, що світилися,
та літаючі тарілки. Мені просто доводилося розповідати такі нормальні речі,
що не вписувалися в рамки тієї специфічної парадигми, яка дозволяла призивати
або не призивати людину в армію. Тому, як кажуть, був такий суворий момент,
що мені доводилося спілкуватися з психіатром районного військкомату, і
на якійсь стадії з’явився співробітник КДБ, який висловив припущення, що
всі мої спроби переконати психіатра, що мені не потрібно служити в армії,
не увінчаються успіхом, оскільки їхнє слово відіграватиме головну роль
у цій ситуації. Але мені пощастило в тому, що цей психіатр, який потім
виявився ще й моїм лікарем у лікарні, але виявився людиною принциповою,
і для нього робота була важливішою за чийсь там тиск. Але це, звісно, час
такий. Скажімо, за десять років до цього, в період Солженіцина чи якогось
Буковського, жодний психіатр не міг собі такого дозволити.
— Це, мабуть, і підштовхнуло потім тебе до того, що ти, по суті, став
психіатром?
— Загалом, так. Пізніше мене прийняв у ряди Кримської асоціації психіатрів
професор Самохвалов. Моя робота перед вступом була присвячена проблемі
псевдоафазії і роботам великого російського вченого Романа Осиповича Якобсона,
який об’єднував низку таких дисциплін, як лінгвістика, психоаналіз, що
в результаті перетворилося на напрям постструктуралізм і на сучасні напрями
світової філософії.
— ... в принципі, — продовжував Сергій, — про існування нової ідеології
говорити не доводиться, а старої більше нема. Люди, які звикли існувати
у звичній парадигмі «суспільство — мурашник», бідують. Звідси такий сплеск
ультранаціоналістичних настроїв у всіх колишніх республіках СНД. Термін
«комунофашизм» — дуже знаменне явище в цьому зв’язку. А молоді дуже важко
розібратися в цій ситуації. Та й ніхто ніколи в юності не міг знайти чітких
відповідей на запитання, що виникали. Такі стихії почуттів! Де там. Тому
я намагаюся використати ті мови, якими спілкується і думає молодь. Ось.
Діджейство. Це для мене можливість проводити екстраполяцію тієї ідеології,
що її я вважаю життєстверджуючою, на ту частину молоді, яка виявилася немов
у вакуумі. Тобто намагаюся брати активну участь. Адже всі ці примітиви
— політики, вербувальники «рекрутів» для своїх дрімучих ідей, усі ці психотропні
препарати, алкоголь — усе це реакція на розгубленість. Адже, загалом, зараз
стільки реальної можливості для вільного розвитку людей...
АФРИКА ПРОЩАЄТЬСЯ
Розмова почала переходити в царину комп’ютерів, які, як вважає Африка,
уможливлять вільне спілкування людей, але це питання окремої теми, як і
питання про його політичну діяльність, художню тощо. Диктофон зупинився.
Касети всі закінчилися. Слова закручуються в протуберанці. Африку можна
слухати — не переслухати, але тим краще, що це все дуже цікаво:
— Коротше. Ночіє. Давай, приїжджай іще. Перцівку привозь вашу. Поговоримо
ще...
