Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Глухі не чують вибуху снарядів»

Надія Кобзарева — голова Луганської обласної організації Українського товариства глухих — розповідає, як у середині серпня залишала рідне місто...
28 серпня, 2014 - 11:11

Днями Надія Михайлівна приїхала до Києва, щоб у центральному офісі Українського товариства глухих спробувати  з’ясувати, як склалася доля її земляків. Точної статистики, скільки глухих людей покинуло область, а скільки залишилося, а також чи є серед них загиблі — на даний момент не існує. Стежити за ситуацією до останнього часу можна було, телефонуючи родичам глухих людей, але зараз у Луганську зв’язку немає. Є інформація, що в області загинуло кілька десятків глухих людей, але поки ці дані не підтверджено. Зараз Надія Кобзарева разом з онуком і сестрою мешкають у Вінницькій області у родичів. Жінка сподівається, що її будинок уціліє, і вона незабаром зможе туди повернутися. «Дню» Надія Михайлівна розповіла про будні в Луганську і непростій дорозі з міста — до мирних регіонів.

— В області мешкають близько 1300 глухих людей. На жаль, у мене немає статистики, хто виїхав, а хто залишився.  З початку серпня телефонний зв’язок з їх родичами обірвався, до того ж третина глухих — люди самотні, старі. Їм допомогти можуть хіба що сусіди...

З чуток, в області загинуло п’ятдесят глухих. Я не можу ні підтвердити, ні спростувати цю інформацію. Знаю точно: поранило осколком від снаряда жінку, Олександру  Сліпченко. Вона йшла вулицею Ватутіна до сина, несла йому їжу. Вибух почути вона просто не могла...

Останніми тижнями в нашій багатоповерхівці ми  жили без газу, світла і води. Одного дня поряд з будинком снаряд потрапив у каналізацію. Прорвало воду, вона била струменем. Люди кинулися туди з відрами, бутлями. Заповнювали всі ємкості, незважаючи  на те, що вода була брудна, з травою і нечистотами. Потім, очищаючи,  ці домішки зливали. Ось така фільтрація...  Адже питна вода з прилавків магазинів зникла. Готували їжу прямо у дворі, каструлі чорні від кіптяви.

Дочка наполягла, щоб я виїхала з онуком і сестрою до родичів до Вінницької області. На «газелі» ми пройшли через десять блокпостів. Перший був найнебезпечніший. Нас зупинили бойовики, спочатку до вікон наказали прикласти паспорти. Потім кілька бойовиків зайшли до автобусу, перерили наші речі. Правда, ні у кого нічого не забрали. Силовики теж нас ретельно обшукували, чоловіків заставляли роздягатися, промацували. У всіх брали відбитки пальців. Я переживала за внука. Його, до речі, ми з дочкою ледве умовили виїхати з Луганська. Він все повторював: «А як же мій машинобудівний коледж? А раптом мене відрахують?»...

У Старобільську, на зупинці, ми зайшли до продуктової крамниці. І тут я розридалася: побачила пляшки з питною водою, такою дефіцитною і безцінною. У Харкові нас зустріли мої колеги з Українського товариства глухих, запропонували переночувати в їхній квартирі. Прийнявши довгоочікувану ванну, ми заснули, спали як убиті. Дорога до селища Бар у Вінницькій області, де ми зупинилися у сватів, після всього пережитого здавалася блаженством. Я весь час згадую мирний час, дуже жалію, що не захопила із собою старі фото. Я не хочу думати про погане.  Вірю, що мій будинок уціліє, і я повернуся до рідного краю...»

Лариса ПАХОМОВА
Газета: 
Рубрика: