Минулої п’ятниці відбувся «круглий стіл» під назвою «Влада і Церква: співпраця чи використання» (дещо загадкова назва), організований партією «Християнсько-демократичний союз», ВГО «Громадянська позиція», Інститутом Християнської демократії та редакцією газети «Наша віра» і очолюваний депутатом ВР Володимиром Стретовичем. Передбачалося, що головним предметом обговорення стане iмовiрний зміст майбутньої «Концепції державно-церковних відносин в Україні», яка, безумовно, сьогодні необхідна суспільству. Адже, як сказав у своєму виступі архієпископ Ігор Ісіченко, «обидві сторони — церква і держава — не мають досвіду взаємодії за умов демократичного суспільства». Втім, значна частина виступів була присвячена зовсім іншим темам, зокрема, державній церковній політиці в радянські часи, історії Російської катакомбної церкви та ін. Це тільки підкреслило ту обставину, що формулювати окремі статті чи загальне спрямування майбутньої концепції нi люди церкви, ні науковці та політики не зовсім готові. Для прикладу скажемо, що навіть формулювання такої загальновідомої формули, як «Відокремлення Церкви від Держави», досі не має чіткості й однозначності. Щоправда, перший заступник голови Державної судової адміністрації Василь Костицький повідомив, що проект згаданої концепції десь і кимось вже розроблений, але не зупинився на його змісті.
Обговорення проблеми відносин Церква-Держава та спроби знайти загальноприйнятні узгодження триває вже багато років під егідою Держкомітету України у справах релігій (далі — «Держкомітет»). Завдання це більш ніж складне, бо Україна — багатоконфесійна держава, у якій число різних релігій, церков, конфесій та деномінацій сягає сотні, а число парафіяльних громад перевалило за 28 тисяч. До того, як відомо, найчисельніша конфесія — православна — сьогодні поділена чи то на три, чи то вже на чотири церкви. Це істинний гордіїв вузол, розв’язати який знаходиться чимало бажаючих — Держкомітет у справах релігій, парламентарії ВР, парламентські комітети, фонд Конрада Аденауера; свій шляхетний внесок робили численні волонтери з міжнародних організацій, вчені та діячі закордонних церков. Та дарма! Хоча ми можемо законно пишатися, що до релігійних війн не дійшло (найвищий рівень з’ясування стосунків між віруючими різних конфесій чи церков — кулачні бійки).
Кілька років тому була сформульована думка, що всі церковні негаразди спричинені недосконалим текстом Закону України про свободу совісті та релігійні організації. Тому протягом останніх років Всеукраїнська рада церков (ВРЦ), до якої входять представники найбільш чисельних релігійних громад України, разом з Держкомітетом займалися підготовкою проекту закону про зміни відповідних статей Конституції України. Після кількох років роботи і саме в той момент, коли, здавалось би, всі поправки були узгоджені, з’явилося усвідомлення того, що розробці тексту закону має обов’язково передувати створення української концепції відносин в системі Церква—Держава. Окрім того, деякі церкви та політики звинуватили Держкомітет у певному «підтасуванні» проекту закону. А в листопаді Верховна Рада відхилила законопроект.
Ситуація ускладнилася ще й тим, що в керівництві деяких церков сформувалося переконання у тому, що Державний комітет у справах релігій — то збиткова організація, «рудиментарний радянський пережиток», діяльність якого порушує сам принцип відділення Церкви від Держави. (Це не зовсім так — «День» вже писав, що структури, подібні до Держкомітету в справах релігій, існують у багатьох демократичних, не згадуючи вже недемократичні, країнах.) Із цього випливає тільки один висновок — церкви мають самостійно, без посередників, формувати свої вiдносини з державною владою. Справдi, має бути так — збираються повноважні компетентні та зацікавлені представники всіх тих українських церков, яких не влаштовує чинний Закон про свободу совісті, разом розробляють і узгоджують концепцію церковно-державних відносин, на підставі концепції формулюють основні засади проекту змін до чинного закону і подають його на оформлення та розгляд у ВР хоча б через той самий Держкомітет.
Гарна ідея, але вона поки що не для втілення — неможливо надіятися на те, що будь-яке, дійсно представницьке об’єднання церков типу Всеукраїнської ради церков сьогодні може бути створене зсередини, тобто за ініціативою і зусиллями самих церков. Без наполягань, опіки, запрошень, організації з боку того чи іншого високого (це обов’язково) світського органу наші церкви не готові (й чи будуть колись готові?) вести між собою розмову, формувати спільну позицію стосовно важливих і спільних не тільки церковних, але й суспільних проблем. Що це справдi так і є, свідчить промовистий «свіжий» факт — сьогодні українські церкви намагаються згуртувати навколо себе згаданий вище оргкомітет «Влада і Церква: співпраця чи використання», сформований політиками. Заміняючи, таким чином, урядовий Держкомітет.
На жаль, мало ознак того, що цей оргкомітет виявиться більш ефективним куратором спільних законотворчих зусиль церкви, ніж Всеукраїнська влада церков разом із Держкомом. Про це свідчить той промовистий факт, що у «круглому столі» взяли участь тільки поодинокі керівники деяких протестантських церков (у самодостатніх протестантів, до речі, проблем у вiдносинах із владою — найменше). Православні ж, греко-католицькі та католицькі предстоятелі чи єпископи (за деякими винятками) були красномовно відсутні — для них то був недостатньо високий рівень представництва. До того ж, всі підозрюють всіх у тому, що їх намагаються втягнути у передвиборні ігри політиків.
Як же бути? Чи є інший шлях? Скажімо, Держкомітет у справах релігій чи/і той же самий Оргкомітет «круглого столу», чи Інститут законодавства при ВР укладають за участю юристів, вчених теологів, релігієзнавців проекти статей концепції і розсилають їх церквам, а ті формулюють свої доповнення та зміни і подають їх «наверх». Подальше узгодження, однак, може виявитися більш складною процедурою, ніж пошуки філософського каменю. Справа могла би бути спрощена тільки у тому випадку, коли б церкви мали у складі свого управління відділи чи колегії кваліфікованих юристів, однаково добре знайомих як із цивільним правом, так і з кодексами інших церков. До речі, наявність таких компетентних колегій могла б дійсно привести до скасування потреби у Держкомітеті як у третейському суді при будь-яких конфліктах. Замість того, щоб скаржитися у Держкомітет, церкви тоді просто зверталися б до суду, як це і робиться в цивілізованих країнах у всіх випадках порушення їхніх прав. Але чи не виникне тоді необхідність у певному «церковно-кримінальному» кодексі?
Кілька слів ще ось про що. У роботі «круглого стола» брали участь шановані люди, здебільшого християни і демократи. Попри це, там можна було почути аж ніяк не демократичні й не християнські пропозиції. Наприклад, про необхідність закриття Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. Чому? А тому, що термін «релігієзнавство» став для деяких людей синонімом слова «атеїзм». По-перше, це не так або не зовсім так, а по-друге, кожен громадянин України згідно з Конституцією має право обирати собі не тільки віру, але й невір’я, не нав’язуючи, звичайно, іншим своїх переконань. Якщо кожен із нас почне викреслювати навколо себе все, з чим не згодний, можна далеко зайти.
