Одного звичайного листопадового вечора у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок: судячи з протяжності, міжміський. У трубці озвався незнайомий чоловічий голос... німецькою, а потім поганенькою англійською мовою. З території колишньої НДР телефонував чоловік, який по ARD — першому каналу телебачення Федеративної Республіки Німеччини — подивився сюжет, знятий влітку у волинському селі Гончий Брід московським кореспондентом корпорації Удо Лілішкізом, і хотів би допомогти його героям — братам Юрі та Сашку Чулям. Вони після смерті бабусі й дідуся не пішли в інтернат, а вирішили господарювати самі. Про те, як вони дають раду свиням, курям, кролям, кобилі та корові, та ще й ходять у школу в сусіднє село, розповіла у травні минулого року газета «День» у матеріалі «Малі господарі великого господарства». А далі — як мішок розв’язався! Газету прочитали в Києві й передали у Москву німецькому журналісту, до Чулів одне за одним їздили кореспонденти з різних місцевих та всеукраїнських видань і телеканалів. Але майже ніхто з дорослих не задумався, що «зоряний час» швидко минає, а хлопцям доводиться жити, як живуть переважно всі в їхньому невеличкому, забутому світом селі — важко й непросто.
...На суботу хлопці запланували заколоти Сашкового кабанця. Свині у них поділені, щоб легше було доглядати: встають о шостій ранку, порають хазяйство і о 7.45 вже їдуть автобусом до школи. Оскільки Юркова льоха має привести у березні поросят, їй жити до Великодня... Брати давно доїли «тушонки», нароблені разом із тіткою Галею — рідною батьковою сестрою. Тітка мешкає у Рівному, та сімейні клопоти й робота не дозволяють їй часто провідувати племінників. Тож здебільшого покладаються на сусідів. Ось і свіжину мала розробляти або сусідська тітка Нюся (Онисія Юхимівна Максимова, родичка їхньої покійної бабусі Ольги), або її сестра з Ковеля. І треба ж, щоб у ніч із четверга на п’ятницю «головний коляр» в окрузі (позбавляє життя кабанів в усіх сусідів!), 15-річний Юрко, раптом розхворівся... То морозило, то стікав потом... Дізнавшись про це від Саші, Лариса Павлівна Цюра, дрозднівський сільський голова, послала до Чулів у Гончий Брід фельдшерку.
— Може, грип?.. У мене 28- річний син хворіє, то я сама не знаю, скільки разів зайду до нього в кімнату, чи чогось не треба. А тут же — сам у хаті! — печалиться класний керівник Юрка Валентина Євгенівна Головачова.
— Невже таки не вийде свиню заколоти? — чудується Саша, хазяйська душа якого не може сприйняти такого повороту давно очікуваної події. (Та є й інший момент, про який згодом у холодній хаті скаже братові Юрко: «Мусимо заколоти, бо ти ж м’яса хочеш!» На що менший щиро признається, що «дуже-дуже хоче», і вже уявляє, як кабанця обсмалять, відріжуть шматок грудини, а він її на сковорідочку кине...)
У Гончому Броді та Дрозднях і досі з іронією обговорюють «дивні» питання, які найперше цікавили членів знімальних груп на зразок: «Чи можете купити собі цукерок?» Солодощі вони, звісно, як всі діти в їхньому віці, люблять і купують, але...
— Розкошів собі дозволити не можемо! — по-дорослому каже 11-річний Сашко. Хлопцям цікавіше розказувати, що вони (як хазяїни!) посіяли на зиму пшеницю, а на весну чекають великого поповнення: опороситься свиня, приведе телятко корова, народиться лошатко в кобили Альони...
— Що будемо робити? Годувати! Собі залишимо й телятко, й поросят, і жеребчика! — нерозуміючими очима (як нам ця проста істина не доходить?) дивиться Сашко у відповідь на запитання, що робитимуть із приплодом.
— Коли я запитала в учнів, чи потрібна Чулям корова, адже це такий клопіт, клас (25 чоловік) видихнув, як одна людина: «Ви що? Корова — це ж молоко і гроші!» Ось такі цінності в сільських дітей! — розказує одна з вчительок.
— Не раз думаю, дивлячись на темний морок за вікном, що хлопці вже встали й порають худобу, — розказує «класна мама» Юрка Валентина Євгенівна Головачова. — А влітку ж у Гончому Броді худобу на пашу виганяють взагалі вдосвіта, і треба вставати о четвертій чи о пів на п’яту!
— А як діти ставляться до такої дорослої праці однолітків?
— Юру поважають, цінують, співчувають і розуміють його. Коли треба підмінити, наприклад на чергуванні, завжди підмінять. Мої дев’ятикласники спокійно сприйняли й те, що про Чулів зняли фільм для німецького телебачення. Знають, що стоїть за цією «популярністю» справді велика праця. А ось ровесники Сашка не без того, що заздрять... І «кіно» про нього німці зняли, і по телевізору показували... І в Києві ж побували! А це для багатьох сільських дітей наразі нездійсненна мрія.
Коли тато взяв на себе мамин гріх, яку за торгівлю маковою соломкою мали запроторити в тюрму, й сам пішов на кілька років за грати, ніхто не міг знати, що вже тоді на благополучній сім’ї можна буде поставити хрест. Мама й далі не надто переймалася сім’єю, повіялася з кінцями «у світ», покинула синів (семи та чотирьох років) на діда і бабу. Ця сімейна драма надломила батька, з колонії повернувся слабкий духом (знаходить втіху в горілці) й тілом (хворіє на туберкульоз).
— А добрий же був хлопець, працьовитий, безвідмовний, совісний... Невістка перевела життя всієї родини! — зітхає Валентина Євгенівна, яка навчала й батька братів Чулів.
— Мабуть, душа їхньої бабусі Ольги й на тому світі не має спокою, за внуків тривожиться. Коли та біда у сім’ї сталася, сказала: «Я з них зроблю людей!» Дід і баба й заклали у них основу, яка нині на світі тримає, та, на жаль, надто швидко пішли з цього життя. У один рік, спочатку баба, потім дід. І внуки, до речі, ще й місяць його, лежачого, доглядали: перестеляли, годували з ложечки... Хлопці дуже добросовісні. Сашкові все давай щось робити! Є учні з благополучніших сімей, з турботливими мамою й татом, а не такі! — каже «друга мама» Саші, його класний керівник Валентина Миколаївна Нечипорук.
Одного звичайного грудневого дня у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Судячи з протяжності — міжміський. У трубці знов озвався незнайомий чоловічий голос, але вже не німецькою, а ламаною російською мовою. Він запитав, чи це «квартира братів Чулів», а вияснивши, що я — автор матеріалу про них, котрий став підказкою для телесюжету німецького журналіста, представився. Телефонували... з Угорщини, з міста Секешфехервар. Бізнесмен, власник потужної фірми, яка випускає коробки (для цукерок, горіхів і т.ін.) для всієї Угорщини і на закордон, теж був схвильований сюжетом по ARD про братів — «героїв життя» з України. Перекладач Геннадій повідомив, що його господар «хоче й має можливість їм допомогти». Не телефонував відразу після виходу телесюжету в ефір, бо... чекав стабільності в нашій державі та роз’яснення ситуації з президентськими виборами.
— Чи велике місто, у якому живуть ці мужні хлопчики?.. Що їм потрібно, аби легше жилося?.. Яка ситуація у вашій державі, в якій так довго нема президента?.. Якщо мій господар не зможе приїхати до Чулів сам, то чи ви приїдете у Львів або Київ, щоб зустріти співробітника фірми, який передасть їм презент?.. — допитувався перекладач.
Юрко та Сашко посміялися на запитання, чи «велике місто», в якому вони живуть.
— У селі майже у половині хат вже ніхто не живе. Скоро буде з Гончого Броду хутір!
На те ж, чим потрібно їм допомогти, знизали плечима. Здається, найбільша мрія, яка гріла хазяйські душі, вже здійснилася. Хотіли мати власну корову, й голова Ковельської райдержадміністрації Віталій Карпюк допоміг її придбати (для районного бюджету ця мрія, між іншим, коштувала понад 1300 гривень!).
Допомогу діти отримали лише від передачі «Без табу» (невеличкий телевізор) та німецького тележурналіста (Удо Лілішкіз, побачивши, як вони живуть, метнувся в Ковель і привіз хлопцям хорошу пральну машину та електрочайник). У день, коли ми побували в Гончому Броді, представник служби у справах неповнолітніх райдержадміністрації Ігор Юрченко (котрий відіграє в їхньому житті нині роль батька) мав завести братам шафу й матраци. Сільського голову Ларису Павлівну Цюру (піклується, як мати) ми зустріли на дорозі з Ковеля: хтось із добрих людей (не назвавшись!) надіслав хлопцям після телепередачі аж 800 гривень. Додавши до цієї суми соціальну допомогу, Лариса Павлівна з секретарем сільської ради придбали малим господарям на ринку холодильник («беушний», на новий не вистачало), електроплиту та два теплі светри. А як ще будуть гроші, купить їм постільну білизну.
Два рази на тиждень хтось із братів виходить до машини, з якої продають хліб. У сільському магазині домовлено про «кредит» у рахунок соціальної допомоги. Реальні гроші під строгим контролем у Лариси Павлівни, але покупки визначають із урахуванням їхніх інтересів і потреб. Пасуть у людей худобу, за що теж платять, Юрка влітку місцева влада влаштувала заготівельником молока (ще копійчина!), не лінуються перебігти в ліс і назбирати чорниць (і собі варення наварили). На Різдво насушили грибів... Маючи курей і кролів, мають що покласти в каструлю, і не надто залежать від зовнішнього світу, який так прагне заглянути в їхнє внутрішнє життя.
— Я часто думаю, як складеться у хлопців доля. Часом говоримо про це з Юрою. Він каже: «Я знаю, що нам так не завжди буде!» Доки за роками малі — доти до них увага, — вважає Валентина Євгенівна Головачова. — Якщо трапиться йому дружина, яка цінуватиме його доброту, працьовитість, буде в них добра сім’я, котра в селі цілком дасть собі раду. Але зараз не хотілося б, щоб чужі надто лізли хлопцям у душу. Якщо Сашко твердіший, впевненіший (бо ж малий!), то Юрко — добрий, м’який і ранимий. Ви бачили, що в нього й посмішки в очах нема? Тільки на устах...
