Починали в приміщенні старої німецької кірхи. Тісні коридори, класи в прохідних кімнатах. Столи, парти, стільці збирали де прийдеться, здебільшого учні принесли з домівок. Першу бібліотеку формували з подарованих книг. Але бажаючих вчитися виявилось значно більше, ніж можна було прийняти. 380 перших учнів чекав непростий шлях: перехід iз російських шкіл, iз російськомовного середовища. Серед них лише 9 відсотків назвали українську мову рідною, і практично ніхто не володів нею достатньою мірою. Та й учні, і вчителі відчували себе іменинниками — адже розпочинали складну роботу. Подолання мовного бар’єру відбулося тільки в другій чверті значною мірою завдяки роботі студії акторської майстерності, яку організували саме з цією метою, а відтак — припинився відтік учнів, натомість було подано маса заяв з проханням прийняти дітей на навчання. Кримське міністерство освіти та міськрада Сімферополя обіцяли надати нове приміщення, але за два роки спромоглися виділити лише будинок одного з дитячих садочків, яке самі ж вчителі та батьки за десять днів до початку навчання переоснащували та перебудовували. До сих пір у Сімферополі лише розмови: так і не вирішується питання ні про передачу гімназії будинку колишньої української школи, збудованої в 1956 році, після переходу Криму до України, яка потім була переформована в російську школу- інтернат для дітей-інвалідів, ні про будівництво нового приміщення. А це стримує розвиток гімназії — до цих пір вона не в змозі прийняти всіх бажаючих вчитися, конкурс на вступ стає все складнішим.
— Гімназія на фоні загальної авторитарної педагогіки приваблює демократичними стосунками в колективі, — розповідає Наталя Руденко, — повагою до остистості, особливим мікросвітом любові та культури шкільного соціуму, на формування якого педагоги спрямували всі зусилля для того, щоб компенсувати дефіцит матеріальної бази. Тому, що в нас створено гарний моральний клімат, у нас старші учні не чіпають молодших, діти не курять, не кричать на перерві, а вчителі — на уроці. Як це досягається? В основу системи координат виховання в гімназії покладено концепцію школи- родини. Величезна роль у становленні нашого закладу належить Інституту українознавства (Київ) та його директору професору Київського університету Петру Кононенку. Відчуваємо також постійну підтримку педагогів Українського гуманітарного ліцею Київського університету. Разом зi вченими та педагогами Києва ми реалізуємо концепцію етнопедагогіки. Це система семінарів, стажувань, навчально-ознайомчих практик, співпраця з програмами фонду «Відродження», колективний захист проектів, що є чудовою формою поєднання виховної та пошукової роботи. Гімназія в Сімферополі поступово набирає рис осередку української освіти і культури, окреслюється як методичний центр для українознавчої освіти в інших школах півострова.
Поняття культури містить дві речі — освіту та виховання. У всьому світі вони йдуть національними шляхами. Країни, що зробили великий прорив у розвитку, наприклад, Німеччина чи Японія, за основу взяли виховання патріота, людини з високим рівнем національної свідомості. Ми часто зустрічаємо парадокс: одні (переважно в російській пресі) говорять, що українська мова не може прижитися в Криму, бо «її тут не було». Але ж від самого початку видно, що то не аргумент. Ті сотні тисяч українців, що жили в Криму споконвіку, ті десятки тисяч українців, що переїхали сюди з материкової України (а загалом тепер нас тут близько мільйона) за часів російської імперії та Радянського Союзу, були ж не без’язикі. Вони говорили українською, були виховані в українському народному середовищі. Лише комуністична інтернаціональна політика призвела до того, що тепер в Криму говорять і не українською, і не російською, а специфічним змішаним суржиком. Але практика показує, що людям легко згадати свої корені: бо заяв до гімназії несуть все більше...
Ось що пишуть гімназисти, відповідаючи на питання, що їм подобається і чому саме вони хочуть вивчати українську мову: «Я почала вчитися з великими надіями — передусім на відродження української мови в Криму. Мені сподобалося, що гімназія оптимістично ставиться до своїх проблем, що вчителі прагнуть бути веселими, бадьорими, впевненими у завтрашньому дні» (О. Сайчук, 9 кл.); «Коли я вперше увійшла до гімназії, звучала чиста, красива, ніжна, мелодійна українська мова. А над вікнами висіли рушники, ті, яких так не вистачало мені в Криму, адже тут усе імпортне» (А. Кудря, 8 кл.); «Соромно не знати державної мови» (О. Кулаков, 9 кл.); «Я хочу багато досягти в житті, тому прийшла в цю гімназію» (В. Ломакіна, 9 кл.). Гімназисти провели цікаве дослідження. Вони провели соціологічне опитування по всьому місту, і виявилось, що на питання «Як ви ставитесь до українських шк іл у Криму і чи вважаєте за необхідне їх створення?» дали позитивну відповідь 51 процент, негативну — 49, «Чи подобається вам українська мова?» — позитивно відповіли 55 відсотків, негативно 45, «Чи розумієте ви українську мову та чи хотіли б нею говорити?» — відповіли «так» 69 відсотків, ні — 31. Батьки, що приводять дітей в гімназію, на запитання, чому вони хочуть, щоб діти вчилися українською мовою, відповідають, що хочуть, щоб їхнi діти володіли державною мовою та змогли успішно реалізувати себе в Україні.
