Публікацією добірки «Журналістика без комплексів» («День», № 166 від 15.09.2000) наша газета розпочала обговорення питання професійної майстерності журналістів, запропонувавши читачам «Дня» та колегам висловити свою думку щодо першопричини падіння професіоналізму вітчизняних ЗМІ та журналістів.
На 4-й сторінці цього номера «Дня» ви вже прочитали статтю Любові Ковалевської на цю тему. А в «Пошті «Дня» своїми думками ділиться журналіст за фахом, наш постійний читач і експерт Дмитро Карп’як.
Вади наших ЗМІ та задіяного в них журналістського люду, їхній професійний рівень кожен бачить і оцінює по-своєму. Так само й проблеми нашої нинішньої журналістики. Висловлю кілька своїх думок, виходячи із власного досвіду, спостережень та розуміння ролі й функцій мас-медіа.
1. Можна і є за що шпетити рядових «трудівників пера та мікрофона», що населяють редакційні колективи, але треба також сказати і про головні обов’язки редакторів: постійно, щодня, щогодини, в зіткненні з різними фактами та явищами, інтуїтивно відчувати інтереси й потреби своєї аудиторії, своїх читачів та слухачів, яким адресується журналістське слово; знаходити відповідних людей-професіоналів, здатних задовольняти ці інтереси й потреби, залучати до співпраці з редакцією талановитих публіцистів-інтелектуалів. Не знаю чому, але в масових громадсько-політичних виданнях дуже рідко виступають на актуальні теми сучасні провідні українські літератори, філософи, історики, фінансово-економічні аналітики, які цікаво мислять і яким є що сказати «масі». Це знижує інтелектуальний рівень українських ЗМІ.
Ерудиція, інтелект, професіоналізм потрібні кожному журналістові, але в кожному редакційному колективі мають бути свої «метри», прізвища яких викликають найбільшу увагу читачів або слухачів, викликають довіру до висловленого.
2. Знаю людей, яким подобається «гарно сказане». Старші, напевно, пам’ятають, як компартійні газети прикрашали свої тексти деякими «літературними штучками», а редактори напучували молодих газетярів писати про ланкову та її буряки в стилі новели... Увійшло в моду і досі притаманне багатьом журналістам захоплення різними епітетами, емоційними означеннями, неприродними для нормальної людської мови, невластивими їй. Тим часом коли я читаю про щось важливе для мене, то мені байдужі мовні «красивості» автора чи композиційна побудова тексту, а головне — наскільки повно і чітко висвітлив автор це «щось». Усе-таки не в пропагандистській, а в інформаційно-аналітичній журналістиці на першому плані — не ЯК написано, а ЩО написано (сказано).
3. Наше суспільство, наше життя не є стабільним, період внутрішньої політичної, економічної, ідеологічної боротьби (так, боротьби!) в ньому не закінчився, і з огляду на це цілком недоречною є позиція наших інфантильних «ліберальчиків» від журналістики, які демонструють нам під прикриттям «свободи слова» брак власних принципів, ідейних, морально-етичних. Відома львівська журналістка, яка працює в газеті з чималим тиражем, перед кожними виборами вголос тішиться з того, що редакціям можуть піти від кандидатів великі гроші й важливо «не продешевити», тобто дорожче продатися. Про таку «химеру», як чесні вибори, дотримання всіма, також і владою, виборчого закону, ця пані не написала жодного разу.
4. Свобода преси в моєму розумінні — це право вільно, без цензорського ока, видавати різні за тематичним спрямуванням газети, наявність у країні друкованих та електронних ЗМІ широкого спектра, а не вміщення в одному числі видання, в усякому разі, в тій же газеті, публікації прокомуністичних та антикомуністичних, проукраїнських та антиукраїнських, мовляв, висловлюємо різні погляди. Я назвав би це якимись проявами політичної шизофренії. Кожний окремий ЗМІ повинен мати якусь свою «лінію», пізнавану і зрозумілу читачеві (слухачеві), і якщо публікується щось, що суперечить цій «лінії» редакції, то обов’язково — з відповідним коментарем поруч.
5. Окремі видання, які можу назвати вільною пресою, в Україні є, зокрема в регіонах. Та ось що характерно: це небагаті видання, які ледве зводять кінці з кінцями, бо існують коштом передплати і реалізації тиражу вроздріб, без держдотацій або «спонсорування» їх олігархами. Хотілося б, щоб наші співвітчизники, які мають стійку звичку купувати (передплачувати) бодай одну газету, наші дрібні підприємці, інтелігенція витрачали свої гроші, яких так мало, не на якесь легке, «жовте» чтиво...
6. Повернімося до початку, про особу журналіста, зокрема, про отой журналістський «молодняк». Найбільш догідливі, сервільні — це, як правило, люди, порожні всередині, бездарні, якщо навіть засвоїли кілька професійних «штучок», нецікаві як оповідачі.
Той, хто здатний побачити, відкрити для себе й інших, може, буденний, але важливий факт чи явище і цікаво розповісти про нього — комусь із рідних, знайомих, колезі по роботі, зможе також викласти це на папері, просто й зрозуміло. Це — той журналіст, замітку якого я прочитаю.
А медіа-виданням того й треба — щоб їх читали.
