Вінниця знає Олександра Гончара. Не за іменем, а за музикою. Він просто неба грає на баяні. Коли захоче й де подобається. Найулюбленіше місце — трамвайна зупинка в центрі міста. Їдуть люди на роботу — нерви, штовханина, та раптом відчиняються двері й до вагону влітають звуки вальсу. «Я з багатьма вінничанами вже подружився, — розповідає Олександр. — Знаю, хто проходить повз мене щодня, а вони знають мене. Розмови з моїми слухачами додають оптимізму». Крім оптимізму гра забезпечує Олександра грошима. Будь-яка сума влаштує незрячого чоловіка, прибутки якого — пенсія та й тільки.
— Минуло вже 11 років, як я не працюю в УТОСі, — продовжує Олександр, — умови праці для мене там були нестерпні. А крім того, зараз там працюють більше зрячих ніж сліпих. Зарплата ж 250 — 300 гривень, самі розумієте, що за гроші.
Залишившись приреченим на бідняцьке життя, Олександр Гончар не став миритись із таким становищем і знайшов вихід — хобі перетворив на професію. Грати на вулицях баяністу подобається ще й тим, що він, як сам говорить, — вільний художник.
— Коли захочу, виходжу й граю стільки, скільки є натхнення. Мрія, а не робота!
У Олександра Гончара є й справжня мрія. Хоче із баяном об’їхати кілька міст України. Упевнений, що й там знайде свого слухача, адже репертуар у нього різноманітний: від класики до фольклору.
І тоді, під час подорожі, Олександр, можливо, відновить щоденник. Ідея записувати свої найяскравіші враження з’явилася давно. Писати мемуари баяніст не став. Без сумніву, один із перших записів присвятить Андрію Дзюбі, директору ансамблю «Щедрик».
— Познайомився я з ним, коли в складі імпровізованого тріо виступав на одному з ринків Вінниці, — пригадує музикант. — Випадково нас почув Андрій Дзюба. Підійшов, представився, подарував нам касету із записом «Щедрика».
Олександр Гончар на власному прикладі показав: якщо шукати вихід, то його можна знайти з будь-якої ситуації. Навіть якщо ти сліпий і безробітний.
