Прийшов номер московського «Книжного обозрения». Читаю: «Известный политтехнолог Глеб Павловский представил общественности проект Издательского дома «Европа»… По мнению Павловского, «политическая книга выпала из нашего политического процесса», и задача проекта — вернуть ей ведущую роль в обсуждении общественных проблем».
Ов-ва! Те, що для Павловського «випало», для українського читача є предметом недосяжних заздрощів. Здається, немає такого темного закапелку російської політики, сучасної та колишньої, куди б не запустив руку тамтий книжковий бізнес. Не треба просіювати iнтернет, аби скласти уявлення про той чи той політбізнес, — перегортаєш відповідну обкладинку й бачиш історію питання в обличчях. Є, наприклад, книжка, де подані біографії усіх членів кабінетів міністрів, від давніх царів починаючи. А є така, де відстежується політична спадковість осіб із сучасної політеліти.
Аналітику й біографіку Єльцинського періоду репрезентують півсотні книжок. Уже про Путіна вийшло півтора десятки видань. Серед російських політиків написати книжку вважається чимось так само обов’язковим, як носити краватку. Але, може, усе це книжки-фантоми?
Стартові наклади книжок про Путіна ще не були нижчими за десять тисяч копій (це вище за середній наклад фантастики). «Записки кремлевского диггера» Елены ТРЕГУБОВОЙ майже рік не полишали книжкових чартів. Перші 30 тисяч книжки її колеги-журналіста Андрея КОЛЕСНИКОВА «Я Путина видел/Меня Путин видел» продані гуртовикам за день. Белетризований «Советник президента» Андрея МАЛЬГИНА третій місяць перебуває у хіт-параді продажів (і вже чотири рази додрукований).
Популярність політлітератури надихає романістів. «Брежнев» Валентина ЧЕРНЫХ — другий місяць серед російських бестселерів. Знавець абсурду Франц Кафка майже сто років тому сформулював закон, на який досі не звертають уваги українські видавці: «Література в країні поширюється, лише міцно тримаючись за політичні гасла».
Аби не закидати мені лакування сусідської дійсності, зазирніть на Петрівку, в це українське дзеркало російського книжкового ринку. Окрім згаданих, знайдете там книжки-новинки відомого Юрия БОРЕВА «Ванька-встанька» и «Состояние мира». «Чтобы люди начали думать над проблемой, ее нужно сформулировать и предложить ее решение», — пише автор, пропонуючи «думать не на прагматическом, а на теоретическом и стратегическом уровне». «Российская политология обогатилась», — відгукується не менш відомий рецензент, академік РАН Ніколай Пєтраков. Думаючи на запропонованому рівні, він доходить висновків: «На Украине тысячи проплаченных, обеспеченных едой и биотуалетами демонстрантов… охлократия, власть толпы, — вот что привело к руководству страной тех, кто потом и не вспомнит мерзнувших на Крещатике». Не факт, що українські читачі Борєва «начали думать» якось інакше.
А ось іще з останнього улову на Петрівці: збірка «На фоне оранжевой революции» за редагування ще більш знаного у нас Костянтина Затуліна. Почитаємо? «Первый раунд был проигран оранжевому противнику… по причине… отказа от широкой поддержки пророссийских сил и целых регионов, русского языка и общего православия… России нужна демократизация Украины в результате ее федерализации».
А в цей час TV показує, як цілий Китай сколихнувся від виходу в сусідній Японії якогось там підручника. Ґвалт! Нота МЗС, скасування візиту прем’єра, багатотисячні мітинги, безпорядки під посольством… А ми з вами можемо пригадати бодай одну ноту протесту з приводу «літератури», яку постачає на наші книжкові прилавки Росія?
Може, з погляду нашого МЗС, це «дрібниці»? Філософ Євген Бистрицький не такий поблажливий: «Практика насаджування цінностей іншої культури… відкриває шлях до культурного насильництва… Конфлікти культур — це насильство, що не відає страху власної смерті: людина культури втрачає сенс життя разом із можливою загибеллю власного життєвого світу».
А може, пан міністр закордонних справ просто на базар не ходять? Так от що я знайшов у книгарні самісінького центру української столиці: Сергей ЩЕГОЛЕВ. «История «украинского» сепаратизма» (назва московського видавництва симптоматична — «Имперская традиция»). «Украинство» — это агрессивное «ничто», ниоткуда и никуда не движущееся, застывшее в своем горделивом ничтожестве и корежащее с оголтелым фанатизмом православную душу южнорусского населения… Уже сегодня мы должны жестко встать на позицию, что южнорусские, малороссийские земли неотъемлемая часть Русского государства, что нет ни «украинского» народа, ни «украинского» языка, что все это идеологические фантомы».
Час скликати консиліум.
Логопед Римарук: «Речення бритоголові, немов / Хлопці з «бригади». Психіатр Памук: «Он делал все, чтобы затянуть меня в свою болезнь и страх, и все повторял, что он — это я, а я — он». Епідеміолог Курков: «Глупые мысли приятнее и легче умных». Психоаналітик Шкляр: «Затямте: фетиш — це вам не нервові розлади, з нього починається божевілля». Позаяк: «Хірург підійшов, поглянув: / Ампутація голови!»
Але буде ще краще. Глєб Павловський за базар відповідає. Серед першочергових планів видавничого дому «Европа» — «книги о наших соседях». Тут уже одному МЗСу не справитися. Прийдеться й голові Ради нацбезпеки пригадати шкільні навички читання книжок.
Утім, реакція може бути й зовсім інша, як у Мічуріна з роману Куркова: «Ишь ты!» — подумал он, а дальше думать не стал, решив ограничиться чистым удивлением».
Співавтори:
Франц КАФКА. Щоденники 1910—1923. — К.: Всесвіт, 2000.
Є. К. БИСТРИЦЬКИЙ, С. В. ПРОЛЄЄВ, Р. В. КОБЕЦЬ, Р. В. ЗИМОВЕЦЬ. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003.
Ігор РИМАРУК. Діва Обида. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
Орхан ПАМУК. Белая крепость // Иностранная литература. №3’2004.
Андрей КУРКОВ. Сады господина Мичурина. — Х.: Фолио; Москва: АСТ, 2002.
Василь ШКЛЯР. Кров кажана // Сучасність. №.12’2002, 1’2003.
Юрко ПОЗАЯК. Шедеври. — Л.: Піраміда, 2004.
