Вікторія Барон належить до своєрідного андеграунду від української моди. Її колекції не беруть участі в сезонних показах, а саму дизайнерку рідко можна побачити у фотохроніках світського життя столиці. Це, втім, не свідчить про неприйняття з боку фешн-спільноти. Та й у професіоналізмі Вікторії не відмовиш. Достатньо сказати, що свого часу її запрошував на навчання британський коледж «Сент Мартінс» — один із найпрестижніших дизайнерських стартових майданчиків, або що відомий дизайнер Майкл Корс пропонував їй співпрацю. На певне дистанціювання від модного середовища у Вікторії є свої причини, про які ви дізнаєтеся нижче.
Але коли дизайнерка все ж з’являється на київських раутах, то неодмінно привертає до себе увагу — капелюшками та образами в дусі дореволюційної аристократії. Вікторія стверджує, що для багатьох ці вигадливі капелюшки є свідченням легковажності, але, на нашу суб’єктивну думку, притаманний їй аристократичний флер вкрай пасує до київських ландшафтів, які подекуди (наприклад, на Подолі) ще зберегли свій буржуазний дух. Тим більше, що говорити з Вікторією можна не лише на «цехові» теми — про модні тенденції та закони дизайнерського виживання в умовах дикого капіталізму. Виявляється, що мода, окрім іншого, — це знак. А вміти правильно прочитати цей знак — це безпомилково розшифровувати певні суспільні коди.
Із одного боку, образ «інкогніто», якого притримується Вікторія, — це подарунок для журналіста, який обіцяє нові відкриття для читачів, але з іншого... із чого ж розпочати розмову? Тому діалог із дизайнером «День» почав із занурення в біографію Вікторії...
— Я народилась у родині інженерів у Новосибірську. Це був глибокий Радянський Союз, що, втім, не завадило моєму батькові збирати старовинні книги, ікони, цікавитися езотерикою, енергетичними практиками. У відповідній атмосфері я й зростала. Пам’ятаю також, як у великому парку Новосибірська «Березовий гай» збиралися колекціонери, обмінювалися монетами, листівками, марками. Цей ритуал мене тоді дуже вражав, і його особлива естетика також вплинула на мене в подальшому. Після закінчення школи переді мною постав вибір: музика чи дизайн одягу. Хоча батьки були не в захваті від обох варіантів, та я наполягла на своєму. Попри це, з першого разу вступити мені не вдалося... Був початок 90-х, і я вирішила поїхати за кордон — набиратися досвіду. На фабриці в Угорщині я пропрацювала кравчинею протягом чотирьох років. Саме там я зрозуміла, що таке європейський рівень організації праці.
— З огляду на той досвід, як вам здається, що сьогодні стоїть на заваді відродження української легкої промисловості?
— Ми робили кілька спроб «достукатися» до людей, які здатні вплинути на ситуацію. Зрештою, чому ми повинні ходити в «Китаї», коли могли б одягатись у вітчизняне? Але ті, до кого ми зверталися з відповідним проектом (до речі, економічно не збитковим), всі як один твердять, що вигідніше здавати приміщення фабрик в оренду чи продавати в приватну власність. Тобто верхівка надає перевагу тому, щоб усе продати, здати та отримати свій пай тут і зараз.
— І ходити в Бріоні...
— І ходити в Бріоні. Таке ставлення в нашій країні не лише до легкої промисловості. Від людини, що зараз працює у владі, я навіть почула моторошну думку: за те, щоб Україна була країною споживання, вже давно заплачено. Тобто стратегічно все вже вирішено. Це мій біль — адже це означає, що, по суті, я працюю в тій індустрії, якої немає й не буде...
А всі акції та покази — це просто гра на дизайнерському марнославстві. Бо в Європі тижні моди організовуються для експертів, які оцінюють роботу дизайнерів, та байєрів, які роблять замовлення у цих дизайнерів.
— Але ж на наш Тиждень моди вже також приходять байєри. Нехай їх небагато, але ж кілька років тому їх не було взагалі...
— Насправді це не байєри в класичному розумінні. Це люди, котрі мають власні магазини і замовляють по кілька одиниць одягу. До прикладу, в Угорщині байєри замовляють по кілька тисяч екземплярів, оплачуючи замовлення зі своєї кишені. А в Україні дизайнер сам повинен вкласти свої ж гроші у виробництво для того, аби потім товар залежувався в магазині. Тобто в Україні все відбувається навпаки. Сплески є, але вони залишаються на рівні маленьких магазинчиків, де продається дизайнерський одяг, але він елітарний і не виходить на масовий ринок.
«НАМ ПОТРІБНА МИСЛЯЧА ТА КУЛЬТУРНА ВЕРХІВКА»
— Коли ми вже заговорили про політику... Нещодавно показана колекція Карла Лагерфельда для Chanel (що характерно haute couture) виконана у російському «царському» стилі. По-моєму, вже не вперше він демонструє свою приязнь до цього стилю. Чи не здається вам, що тут також є політика?
— Такі кроки зумовлені комерційною логікою. Лагерфельд намагається зробити реверанс у бік своїх найактивніших покупців. Але, як на мене, для цієї аудиторії значення має не історія, а бренд, адже таким чином вони сигналізують про свою належність до певних кіл, спільноти. Думаю, вони далекі від того, щоб пишатися символікою своєї країни та історії.
— До речі, про символіку. Із чим ви пов’язуєте фешн-ностальгію за «совком»: усі ці серпи та молоти, написи «СССР» на футболках?
— Я категорично цього не сприймаю. І не лише тепер, моє ставлення до радянської теми було таким завжди. Просто тому, що все це негарно, естетично непривабливо. Я зовсім не розумію Маяковського. Я знаю, що він видатний поет, але він мені якийсь не ліричний. Не в розумінні ніжності та поетичності, а в розумінні звучання його поезії.
— Утім, сьогодні цієї символіки на вулицях повно. А явищем street-fashion, тобто вуличною модою, також можна міряти градус культури в суспільстві. Як вам київський street-fashion? Здається, він іще великою мірою пострадянський...
— Так, він пострадянський. Зверніть увагу на кількість красивих дівчат на підборах: усі ходять на роботу як на парад. Наше суспільство досі патріархальне. І на це є свої причини. З доби аристократизму ми мали би перейти до буржуазії, а вже від буржуазії — до сучасного суспільства стрімкого, але культурного мінімалізму. Так це відбувалося в Європі. Однак ми після аристократизму моментально «загриміли» в Радянський Союз і таким чином оминули важливий етап буржуазності. Але ми все ж маємо його пройти, хоч і з 80-річним запізненням. Але для цього нам потрібна мисляча та культурна верхівка. Бо насправді саме її представники своїм стилем, поведінкою та рівнем інтересів повинні встановлювати певну планку для суспільства. Це з одного боку. А з іншого — безліч журналів намагаються навчати жінок правильно одягатися, привертати до себе увагу. І коли дівчина має гарну зовнішність, вона може прийти в будь-який магазин і одягтися як «з обкладинки». Але якщо її культурний рівень нижчий за середній, то створений зовнішній образ не спрацює. А є люди, поглянувши на яких, відразу розумієш, що свій зовнішній образ вони носять всередині, і красивий одяг — не просто обгортка. Коли я говорю про культурний рівень, то маю на увазі не лише обізнаність у різних сферах. Культура — це те, як людина сприймає себе в оточуючому світі, те, наскільки трепетно вона ставиться до оточення, — тобто її етичність. А етикет, у свою чергу, — це не лише «виделка-ложка», а передусім спосіб світосприйняття.
Приводи для оптимізму є. Сьогодні на вулицях я дедалі частіше бачу шалики, низькі підбори, цікаві мікси, українці дедалі більше відходять від буквального поєднання в дусі «жовта кофтинка вимагає жовтих черевичок». Людина починає сприймати себе як арт-об’єкт. Адже давайте поміркуємо: якщо на картині є червона смужка згори, то це ще не означає, що знизу художник має домальовувати таку саму. Або так: блакитне небо в поєднанні з чорною землею виглядає дуже гармонійно! Люди починають оригінально мислити, кожен — по-своєму, більше спостерігати за світом, живою природою.
— Одночасно в нашому суспільстві є тенденція до спрощеного сприйняття моди: мовляв, лахміття, гламур, а насправді, як стверджують деякі дизайнери, — це річ, що допомагає відкоригувати певні енергетичні потоки...
— Справді, є така думка, що мода — це марна трата часу. Нещодавно в ефірі одна українська артистка розповідала, що перед тим як вийти з дому, вона по шість годин проводить у гардеробній... І цю маячню показують в ефірі! На таке ставлення до зовнішності підлітки і рівняються, саме такі «настанови кумирів» формують свідомість молоді.
— І в цьому велика проблема медій, бо це вони «розкручують» у своєму ефірі. Як ви вважаєте — як медіа, зокрема телебачення, впливають на смаки суспільства?
— Впливають, і дуже суттєво. Вищенаведений приклад — показовий.
«МУЗИКА БАХА ТА ЗАПАХ ЛАДАНУ»
— Мода — це дуже «довгі гроші». Я для себе чітко вирішила, що на індустріальні масштаби не зазіхатиму, бо така спроба стане для мене цілковитим розчаруванням. Я працюю з клієнтами індивідуально.
— Хоча ви працюєте індивідуально з кожним клієнтом, але у вас є свій стиль. Я бачила лише кілька ваших моделей, та все ж не здивувалася, коли помітила тут, у вашій майстерні, портрети Романових. Коли викристалізувалась ця лінія — аристократична, ретро...
— Усе це — з дитинства, з родини. Ці мережива, ці тактильні відчуття тканини, бабусині речі: капелюшки, рукавички, панчохи — це стало моєю «опорою». Окрім того, я дуже люблю сучасну архітектуру, особливо європейську. Цікава деталь стосовно Романових: я народилась в одну з річниць, в той день, коли їх було страчено. У 2004 році я представила свою першу колекцію «La beautй en russe», що в перекладі означає «Краса по-російськи». Як раз під час моєї роботи над нею відбулася помаранчева революція, і я дуже переймалась тим, аби цю колекцію правильно зрозуміли. Це була колекція замилування, естетики, оспівування стосунків подружжя Романових — того, на що зараз люди не готові витрачати час: наприклад, на читання поезії або довгі прогулянки та глибокі діалоги.
Музика Баха наповнює мене — мов глек — міццю, а запах ладану — медитативністю.
А все, що відбувається навколо цього глека, впливає на народження ідей. Наприклад, осінь. Достатньо бути просто спостережливою людиною з хорошим смаком — і різнокольорове листя вже може стати твоєю точкою відліку.
— Нам відомо, що вас запрошував до співпраці відомий дизайнер Майкл Корс. Це правда? Розкажіть про це детальніше.
— Майкл Корс є членом Національного арт-клубу в Нью-Йорку. Ця інституція організувала фестиваль «Наша спадщина», який у 2009-му році представив українську культуру на найкращих виставкових майданчиках Нью-Йорку. На фестивалі була представлена й виставка моїх дизайнерських робіт. Це був місяць фантастичного спілкування з величезною кількістю дуже цікавих людей. Саме там я отримала запрошення від Майкла Корса на інтерв’ю. Але, відверто кажучи, я не побачила в тому сенсу, адже не можу залишити Україну із особистих причин.
— Після того як вас запрошував до співпраці Майкл Корс, після того як ви відмовилися від можливості навчання в одному з найпрестижніших дизайнерських вузів «Сент Мартінс», які амбіції ви маєте сьогодні?
— Зараз я описую техніку муляжування, в якій працюю. Вона дозволяє створювати «живі» сукні, сукні-скульптури без попередніх ескізів. Цей процес зазвичай виглядає так: я стою перед манекеном, а навколо — пакети з величезною кількістю клаптиків тканини, які я збирала протягом десяти років. Це і залишки дуже дорогого мережива, і стрічки, і оригінальні, вже викроєні клаптики тканин. Усе це створює квінтесенцію сукні. Зараз я описую цю техніку, далі маю намір її запатентувати, і років у 50 планую викладати її. Узагалі, хотілося б відкритий окремий інститут, що спеціалізуватиметься на цьому, або, принаймні, кафедру. Це все реально, але не зараз. Час іще не надійшов.
P. S.
— Ви сказали прекрасну фразу про те, що люди починають себе сприймати як арт-об’єкт. А ті, що не мають фінансових можливостей для, умовно кажучи, Моне, — усе ж можуть ним бути?
— Звичайно, але для цього необхідно розвиватися, працювати над собою. Душа повинна трудитися!
