1. Як Ви вважаєте, чи впоралась українська інтелігенція
зі своїм покликанням — бути інтелектуальною елітою нації — у ХХ столітті?
2. Ваші студенти — майбутні представники української інтелігенції
ХХI століття. Якою б Ви хотіли її бачити? Відповісти на анкету редакція
попросила викладачів Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Сергій ІВАНЮК, ректор:
1. В цілому ХХ століття було не найкращим для української
інтелігенції. Хоча, якщо враховувати, що інтелігенція тільки в минулому
столітті сформувалася як така, а також зробити скидку на проблеми росту
в зв'язку з її бурхливим кількісним розростанням в нашому столітті, стає
зрозуміло, що це століття і не могло бути кращим для неї. До того ж соціально-економічна
ситуація та політичний статус країни (СРСР. — Авт. ) протягом майже всього
її існування, безперечно, не сприяли розвитку інтелігенції, якщо це поняття
сповнювати широким змістом, а не просто розуміти під ним ту категорію населення,
що в радянські часи називалася службовцями.
Якщо ж слово «інтелігентність» вважати і синонімом таких
понять, як освіченість, моральність, принциповість, гідність, то, безперечно,
наша інтелігенція ще далека від того, щоб носити це ім'я з повним правом.
Останні вісім років показали, що саме інтелігенція виявилася неспроможною
вирішити важливі питання становлення незалежності. Ті, хто організовував
Народний Рух, і ті, хто власне виборов цю незалежність, не змогли використати
ті можливості, які вони мали. Кращі люди виявилися нездатними до конструктивних
дій і державного управління. Державне управління залишилося в руках тих
самих людей, що й раніше, і вплив інтелігенції сьогодні в суспільстві набагато
менший, ніж був 8 років тому. Тобто, вона втратила свої позиції. Освіта
сьогодні є цінною з суто прагматичних міркувань. Молоді люди здебільшого
йдуть вчитися у вузи не для того, щоб ставати інтелігенцією, а для того,
щоб мати потім добру роботу і добрі гроші.
2. Чи стануть наші студенти інтелектуальною елітою нації
— залежить від них самих. Хотілося б, щоб інтелігенцію в ХХI столітті складали
освічені, високоморальні люди з почуттям власної гідності, ясним баченням
цілей і неспроможністю на аморальні вчинки. Інтелігентами були і Микола
Куліш, і Лесь Курбас, і Микола Хвильовий і багато інших. Вони загинули,
але вони виявилися інтелігентами до кінця. Я сподіваюся, що ті люди, що
вчаться у нас і прийдуть вступати в 2000 році, стануть такими інтелігентами.
Це, власне, єдине серйозне сподівання. Тому що наша країна матиме перспективи
нормального розвитку лише тоді, коли її очолюватимуть справді інтелігентні
люди. Власне для цього ми і створювали наш університет.
Сергій РЯБОВ, доктор філософських наук, директор Інституту
громадянської освіти:
1. На мій погляд, наша інтелігенція ще не оговталася від
тиску, який на неї здійснювався в попередні роки і не набула ознак інтелігенції,
а скоріше, залишається прошарком, який звик когось обслуговувати і зараз
чекає, кому б стати в нагоді. Немає і такої невід'ємної ознаки інтелігентності
як самостійність мислення, позиції, думки.
На жаль, в масштабах століття, що минає, ми маємо лише
окремі прояви тієї справжньої інтелігенції, яка могла б бути взірцем наслідування.
2. Майбутня інтелігенція має бути самостійною, кваліфікованою,
вона має знати, про що говорить, пише, що створює. Це має йти від душі,
а не на догоду часу, кон'юнктурі, домінантам. Наші студенти в переважній
більшості своїй мають потенціал стати саме такою інтелігенцією, але трапляються
серед них і такі, що ладні пристосовуватись заради сьогоденного успіху.
Вілен ГОРСЬКИЙ, доктор філософських наук, завідуючий
кафедрою філософії та релігієзнавства:
1. Однозначну відповідь дати важко. З одного боку, потрібно
зважати на ті умови, в яких перебував український народ впродовж останнього
століття, умови життя в тоталітарній державі, яка в принципі була не налаштована
на пошанування інтелектуалів; в державі, де найбільш популярним був образ
інтелігента в шляпі і окулярах, який заслуговував хіба що зневажливого
ставлення, в державі, яка на рівні навіть офіційних декларацій в кращому
випадку визнавала роль інтелігенції, як прошарку, інженерів людських душ,
відводячи тим самим їм роль хіба що технологів по впровадженню в життя
ідей, які творилися поза ними. Треба зважити на те, що наша країна була
в державі, офіційна ідеологія якої виходила з визнання нації як породження
капіталізму, що неминуче повинен загинути в світлому комуністичному загальнолюдському
майбутті. Якщо зважити на все це і констатувати, що нація все-таки збереглась
— збереглась національна культура, народ, який зважився виголосити бажання
до самостійного незалежного життя, — то слід з великою пошаною згадувати
тих поодиноких представників української еліти, яким ми в цьому завдячуємо.
Це з одного боку. З другого — нація виголосила бажання
жити самостійно. Але, на жаль, кращі представники інтелектуальної еліти,
які налаштовані були протягом десятиліть на боротьбу з оточуючими умовами,
виявились нездатними перелаштувати самі себе на організацію конструктивних
завдань. Тому маємо зараз те, що маємо, і елітою нації обирають і визнають
футболістів, боксерів, «співучого орла» Поплавського, Вірку Сердючку, тобто
персоналії, які дійсно надзвичайно популярні, але ніякого відношення до
інтелектуальної еліти нації не мають. Тому, якщо з пошаною можна згадувати
тих одинаків, які репрезентували інтелектуальну еліту в минулому, то нинішній
день навіває сум. Але при всій безнадії — контра спем сперо — без надії
сподіваюся.
2. Підставою для оптимізму є якраз наші теперішні студенти.
Вже кілька років ми здійснюємо обмін студентами з нашими колегами із Люблінського
університету. Нещодавно там була на стажуванні одна наша студентка. Крім
різних заходів, в яких вона брала участь, була дискусія на тему: «Що дає
мені перебування в університеті, чим для мене суттєві мої студентські роки».
Нещодавно мої люблінські друзі надіслали мені польський журнал, в якому
вміщено короткий зріз про цю зустріч. В ньому розповідається, що польські
студенти, виступаючи в дискусії, говорили про радість спілкування, про
щастя молодості, про веселі компанії, і лише одна студентка Могилянскої
академії, як пише автор, виступаючи, сказала: «А в нас в університеті привчають
до усвідомлення того, що ми маємо бути інтелектуальною елітою нації».
І ще один приклад. У нас для студентів першого курсу читається
невеликий курс з історії філософії. Завершуючи в минулому році цей курс,
ми запропонували студентам написати невеличкий роздум: для чого потрібна
філософія в сучасній Україні. Найбільш типовою була відповідь: «Філософія
в сучасній Україні потрібна МЕНІ, і саме тому я прийшов навчатися в Могилянську
академію. Не одержавши знань, які я хочу тут одержати, я не зможу виконати
ті функції, які належить виконувати інтелектуальній еліті нації». Покоління,
з яким ми зараз спілкуємося в стінах університету, яскраво вирізнятиметься
самостійністю, творчим, критичним підходом до всього, що відбувається,
і здоровою амбіційністю.
Володимир ПАНІОТТО, професор, директор Київського міжнародного
інституту соціології:
1. Питання досить невизначене. По- перше, що розуміється
під нацією, чи йде мова про етнічну спільність чи громадянську, об'єднану
спільною територією? По-друге, що таке українська інтелігенція XX століття
— чи відноситься до неї Шолом Алейхем? Або Грушевський і Шаповал, які написали
найбільш впливові твори за межами України? А, скажімо, Івченко або Коротич,
які переїхали до Москви або у США? Нарешті, по- третє, у соціології еліти
розуміються досить широко, і бути елітою — це не така вже й велика заслуга.
Як було сказано у вашій же газеті про політичну еліту — «те, що нами править,
те і є елітою». Те ж можна сказати і про інтелектуальну еліту — хто пише
і виступає — ті і є елітою. Та якщо поставити питання таким чином — чи
вдалося інтелігенції сформувати у людях гуманістичні цінності, толерантність,
повагу до інших людей, взаємодопомогу, доброту, чуйність (мені здається,
що у цьому головне покликання інтелігенції), то, мабуть, не вдалося. Можливо,
вийде у ХХI столітті?
2. Наші студенти — майбутні представники не тільки української,
але й американської, німецької, ізраїльської, російської і т.д. інтелігенції,
тому перш, ніж вирішувати, якими б я їх хотів бачити — хотів би сказати,
що хотілося б узагалі їх якомога частіше бачити. Сподіваюся, що співвідношення
буде на користь України, і більшість зможе знайти собі тут гідну роботу.
Наші студенти — не тільки майбутні, а й сьогоднішні представники української
інтелігенції, у більшості своїй це дуже симпатичні активні молоді люди,
дійсно інтелігентні, освічені, які вільно володіють англійською мовою і
добре знають комп'ютери, добре ерудовані, мають інтелектуальну гнучкість
і високий рівень вимог, а також бажання влаштувати життя таким чином, щоб
було зручно жити їм і їхнім майбутнім дітям. Сподіваюся, що вони такими
і залишаться. Це люди, які знають мову і культуру України, і готові творчо
і інтенсивно працювати для того, щоб у цій країні можна було нормально
жити. Якщо вони не зможуть реалізуватися тут, то попри весь свій патріотизм,
не стануть миритися з жалюгідним існуванням, а поїдуть до іншої країни,
вони мають для цього достатній рівень кваліфікації. Я б, мабуть, хотів
бачити майбутню інтелігенцію менш прагматичною, та хто знає — можливо,
на даному етапі розвитку нашого суспільства це й добре.
Валерій ХМЕЛЬКО, доктор філософських наук, завідувач
кафедрою соціології:
1. Якщо не надавати терміну «інтелігенція» якогось специфічного
значення, відмінного від звичайних (зафіксованих у тлумачних словниках),
а термін «інтелектуальна еліта» не тлумачити по-снобістськи звужено, то
відповідь на перше запитання буде тривіальною. Інтелігенція будь- якої
нації — за визначенням — це її інтелектуальна еліта. У будь-якому столітті
(з тих пір, як вона з'явилася). У цьому розумінні не була вийнятком і українська
інтелігенція ХХ століття: вона була інтелектуальною елітою своєї нації.
Ніякі інші соціальні групи, які не входять до складу інтелігенції, на цю
роль претендувати не можуть.
2. Українську інтелігенцію ХХI століття хотілося б бачити
більш вільною, ніж у столiтті, що минає, менш піддатливою на «чарівність»
власть імущих (у тому числі — і владу грошей). Хотілося б бачити нашу інтелігенцію
більш людяною, менш схильною закликати людей іти на жертви заради якихось
своїх ідей, нехай і найвизначніших. Готовою жертвувати заради ідей тільки
власним благополуччям, а не благополуччям — і тим більше не життям — своїх
близьких чи «далеких». Щоб почуття людської солідарності і соціальної справедливості,
терпимості до інакомислення і нетерпимості до насильства, стали такими
ж звичними для нашої інтелігенції, як її уміння читати і писати. І щоб
найхарактернішою рисою нашою ставала ненав'язлива, але діяльна любов до
людей.
