...Ближче до полудня в кімнаті, де трудиться Марфа Петрівна (референт за штатним розписом, секретар-друкарка — за своїми обов’язками й голова місцевкому — за покликанням та всім іншим), починає щось бряжчати й булькати, а в повітрі витає подразливо-апетитний запах. Це Марфа Петрівна варить картоплю «в мундирі» — для редакції журналу з назвою «Рідна земля» блюдо не тільки традиційне, а й по-своєму ексклюзивне. Трудовий колектив — із півдюжини спин, згорблених над купами «матеріалів», котрі ніколи не маліють, — починає ворушитися, покашлювати, чимось відволікаюче шурхотіти в сумках. Виразно — як на концерті читця у філармонії — чутно, як у когось бурчить у животі...
Та от двері розчиняються:
— Обід! — оголошує Марфа Петрівна, ляскаючи в долоні, як масовик-витівник у піонертаборі. — Відірвалися, відірвалися!
Вона, звісно, має на увазі перерву в роботі, але співробітники прямують до наповненої чарівними запахами сусідньої кімнати з жвавістю та цілеспрямованістю молоді, яка вирішила справді «відірватися». У руці в кожного — об’ємний пакетик. Перші п’ять хвилин — викладання принесеного. Усі скупчилися навколо столу (центральне місце на якому вже зайняла картопля), з майже гарячковою квапливістю завалюючи й заставляючи його вмістом пакетиків. У лічені секунди кожний квадратний сантиметр стола вкритий харчами в три шари.
— А ось ще рибка! Куди покласти рибку? — відчайдушно голосить хтось неповороткий.
Пізно, батечку. Тепер доведеться протягом усієї обідньої церемонії, поки інші будуть чинно пропонувати один одному: «Будь ласка, їжте мої пиріжки (мою кашу, мої голубці)! Іване Івановичу, цей пиріжок на вас дивиться!» — тільки жалібно викрикувати: «А рибка?.. Ах, Боже мій, просто нікуди покласти...» Отож-бо, наступного разу не спи — обід!
І важко повірити, що зарплату в редакції не платять уже майже півроку й жити справді ні за що. Так, у Старідобрірадянські часи ми вміли здивувати рідкісних гостей-іноземців: у магазинах порожньо, а на столах достаток. Адже не кожний день — а заради дорогих гостей. І співробітники «РЗ» також не три рази в день так їдять. Взагалі, невідомо, чи їдять вони вранці й увечері, а також у неробочі дні. Але «колгоспний» обід — це святе. Це традиція.
За традицією й світ навколо «РЗ» ділиться на друзів і ворогів. Друзі — це працівники УСЛюПу (Спілки любителів природи), які подвижничають поруч, через стінку. У дні великих свят накривається спільний з услюпівцями стіл, виголошуються тости, схожі на лозунги першотравневих демонстрацій, і співаються гарні пісні. Заспівує Ілля Ілліч, головний редактор. За трудових буднів — це типовий «залізний Фелікс», але подивіться на нього, коли — чарка в лівій руці, а права плавно диригує зведеним хором «РЗ» й УСЛюПу — він заводить: «Вышел в степь Донецкую парень молодой», подивіться, як старенькі услюпівки зі сльозами на очах підхоплюють: «Девушки пригожие тихой песней встретили», як чутливо й точно реагують підлеглі на найменший порух керівної руки, і ви зрозумієте — ось колектив однодумців, який якщо й може розділитися на партії — то тільки на голосові.
Вороги «РЗ», нa жаль, більш численні й могутні. Це вони довели країну загалом і «РЗ» зокрема до нинішнього жалюгідного стану. Всі вони — шахраї й злодії, а найзаповітніше їхнє бажання — поживитися за рахунок ресурсів, які ще залишилися в «РЗ». От прийшов ворожий агент полагодити друкарську машинку Марфи Петрівни, заправив, природно, скажену ціну, а через якийсь місяць машинка зламалася знову.
— Просто негідник, просто мерзотник! — довго не можуть заспокоїтися співробітники.
Щоправда, машинка давно відслужила своє, але ти ж взявся лагодити — лагодь, та так, щоб працювало! Чи чувано, взяв за ремонт ледве не місячну зарплату редактора! Добре, що все одно не встигли заплатити...
Та найбільш ненависні вороги «РЗ» — рекламні агенти. Не ті, котрі заходять сюди, немов знущаючись, щоб запропонувати свій товар — думають, що тут якісь злодії-мільйонери зібралися, а не чесні трудівники!.. тобто ті — само собою, але більш за все — власні. У цей час вони вигнані раз і назавжди з чесних стін «РЗ», але був період, коли, піддавшись модним віянням, журнал намагався вдатися до послуг цих шахраїв. Їхньою єдиною метою було «жати там, де не сіяв». Помолов язиком, навішав, пробачте на слові, «лапші на вуха» — і платіть йому за це грошенята. А чесні співробітники «РЗ» такі гроші заробляють за півроку (та й того не одержують). Чи чувано? Крадійство в чистому вигляді.
...Так, але звідки ж узяти гроші, якщо немає реклами, а державне фінансування вже два роки як усохло? Остання надія — гроші за підписку. Нехай передплатників не так уже й багато, в основному — це низові осередки того ж УСЛюПу, але навіть і до цих крихт доступ, на жаль, перекритий заборгованістю за номери поточного року: в листопаді колектив подвижників нарешті розродився першим номером. Трохи натягнуто виглядали в ньому привітання з Новим роком і гороскоп, складений фахівцем-астрологом (все та ж Марфа Петрівна) на рік наперед, однак прикрашена заметами обкладинка вже ніби передбачала те, чим ось-ось закінчиться тужливий період дощів. Гіршим було інше: друкарня більше не вірила в борг. І Ілля Ілліч, наступивши на горло власній пісні, таки вийшов «в степь донецкую» на пошуки спонсора, хоч у місцевого населення слово «спонсор» за непопулярністю було другим після «рекламного агента». Шеф повертався в редакцію тільки під вечір — стомлений, засмучений, майже змарнілий від принизливого спілкування з представниками ворогів. Адже тисяча-друга доларів для них не гроші. Але хіба когось із цих, що все в народу вкрали, але так і не наситилися, хвилює доля єдиного в їхній країні журналу про природу? «Знову нічого», — коротко повідомляє Ілліч. Вірні підопічні стараються, щоб в очах не вгадувалися дуже явно ні надія, ні наступне розчарування. Обід закінчено — триває посилена робота над другим номером...
А тут ще співробітники Ботсаду — свої, здавалося б, люди! — відмовилися без гонорару писати статті для такого потрібного народові журналу. Невже ж усе зводиться тільки до грошей? Невже в людях зовсім не залишилося ентузіазму?
Проте, судячи з редакційного «портфеля» «РЗ», не зовсім «не залишилося»...
«Жувальний апарат корови бере участь у процесі травлення, захоплюючи корм зубами, губами або язиком, — писали ентузіасти. — У порожнині рота відбувається його розжовування, відкушування, подрібнення, зволоження й ослизнення, перетворення в харчовий жмуток та інші процеси, забезпечені топографо-анатомічною будовою нижньощелепного суглоба...» Із саморобним протезом, поставленим ентузіастами корові в експериментальному порядку, вона спочатку нормально захоплювала їжу, відкушувала, подрібнювала, ослизнювала — як і наказує їй процес травлення. Але потім протез зник. Чи розчинився «під дією НЕВІДОМИХ ФЕРМЕНТІВ У СЛИНІ КОРОВИ», чи вона його просто проковтнула (заздалегідь, можливо, подрібнивши, ослизнивши і зволоживши).
«Мислитель Іван Бездорoжний» писав про відкритий ним Елемент Життя. До статей додавалися акуратні схеми, загадкові у своїй простоті. На першій, під заголовком «Три елементи життя», було намальоване одне-єдине кружальце. На іншій було вже два таких кружальця й підпис: «П’ять елементів життя». І т. д. (заради справедливості треба зазначити, що Бездорoжного сприймали в «РЗ» усе-таки як ентузіаста не зовсім здорового).
Не забували дороги в редакцію й ентузіасти з УСЛюПу. «Все живе боїться смерті!» — під таким заголовком (цілком гідним услюпівської діяльності загалом) один із ветеранів цієї поважної організації повідомляв про результати своєї боротьби з колорадським жуком. Довгий час у цій боротьбі перемагав жук. Але одного разу городника як осяяло: адже ВСЕ ЖИВЕ БОЇТЬСЯ СМЕРТІ! І наступного ранку він вийшов на картоплю З ПОРОЖНІМИ РУКАМИ і... став давити жуків просто пальцями. Впіймає і розчавить. Одного задавив. Другого. Третього. Четвертого. П’ятого. Шостого. Хотів і сьомого задавити. Коли зирк — немає сьомого. Ні сьомого, ні восьмого — ніякого! Втекли жуки! Злякалися пенсіонера, озброєного однією тільки ідеєю...
Утім, світла ідея любові до природи, підкріплена такою кількістю ентузіазму, гинула в світі бездушних спонсорів і продажних рекламних агентів. Нікого з мільйонщиків не приваблював чесний журнал, складений з чесних безгонорарних статей, прикрашений чесними безгонорарними фотографіями, надрукований у борг на найдешевшому в світі чесному папері!
Але одного чудового дня Ілля Ілліч повернувся зі своїх пошуків із просвітленим обличчям. Є спонсор! Знайшлася таки, усе ж знайшлася і серед товстосумів одна порядна людина, небайдужа до долі природи рідного краю! Вона дасть гроші, багато грошей! «Рідна земля» буде жити!
Народній радості не було меж. Ми заплатимо друкарні! Ми зможемо віддати в друк другий номер! Ура, товариші! Ура! А зарплата також буде? Адже ця чудова й багата людина, котра відвалила нечувану суму на друкарські витрати, не поскупиться на таку дрібничку, як зарплата співробітникам? Ура, товариші!
— А до чого тут наша зарплата? — здивувався Ілліч. — Мова йшла про гроші для журналу, а не для співробітників. Я ж не якийсь РЕКЛАМНИЙ АГЕНТ!
Народне тріумфування обірвалося на півслові. Як це?.. Зарплати не бу?..
— Друзі мої, час нині ненайлегший, — задумливо сказав шеф. — Він пропонує нам випробування. Слабаки не витримають, підуть... Підуть шукати, де ситніше. І знайдуть, напевно... Але люди, які по-справжньому віддані нашій справі, не похитнуться. Вони тугіше затягнуть паски й прикладуть усіх зусиль... для того, щоб у найкоротший термін погасити заборгованість перед передплатниками.
— Н.Н., чому цей матеріал у вас у роботі третій день? — продовжував шеф, спохмурнівши. — М.М., ви, здається, сьогодні запізнилися на роботу на півгодини? К.К., після вашої вичитки я знову знаходжу друкарські помилки в гранках! Л.Л., ви тричі на день телефонуєте додому і ще раз — чоловіку на роботу. Так ми працюємо, товариші дорогі, така в нас трудова дисципліна. Колоди у власному оці ми помічати не любимо!
— Так ось, — суворо підсумував шеф. — Від завтрашнього дня кожний заведе журнал обліку робочого часу: яка ділянка роботи, о котрій почато, о котрій закінчено... Дуже скоро, я думаю, ми дізнаємося, наскільки ефективно кожний з нас працює, а хто звик розраховувати на доброго дядька!
Розходилися співробітники в пригніченому настрої. Але наступного дня — ранок від вечора мудріший! — кожний виклав на стіл зошита акуратно розбитого на графи. «Прихід на роботу — 8.55. Початок роботи — 9.00» — дружно заповнили перший рядок. І кожний відчув, що заповітна мета стала на один крок ближчою.
...О, «Рідна земле», остання твердиня самовідданості й ентузіазму, загін поборників за ідею, що виходять на ворога голіруч! Так, так — тугіше затягнути паски, зімкнути щільніше ряди, лягти кістками, зміцнити трудову дисципліну й уперед, і з піснею! І світле майбутнє, в якому злодій займе своє місце на нарах, а про чесного трудівника заспівають гарні пісні, чекає нас уже не за горами! Ось тільки сьогодні доведеться все-таки тугіше затягнути пасок. Ну й завтра, можливо, також...
№193 09.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
