Погляд на проблему інтеграції України в міждержавні структури, що його викладено нижче, претендує на об’єктивність і виваженість, бо поєднує в собі уявлення і досвід робітника, який віддав десять років свого трудового життя кооперації з Росією, вченого, чия дисертація називалася «Генезис та перспективи розподілу праці» (в тому числі міжнародного), і, нарешті, українознавця-культуролога, який досліджує нині місце України в системі історико-культурних координат світового простору.
У бутність свою робітником славного сталеливарного цеху орденоносного заводу імені Малишева я разом із цехом був абсолютно інтегрований у радянські міжреспубликанські економічні структури, що забезпечувало роботою, причому досить високооплачуваною, мене і багатьох моїх колег. Напружений тризмінний ритм безперервного виробництва відливків для маршового електродвигуна тепловоза (деталь вагою до півтонни ми виготовляли кількістю до тисячі штук на місяць) і букс для колісних пар залізничних вагонів (десять тисяч штук на місяць!) не залишав сумніву в тому, що найменші перебої в нашій роботі негайно обернуться хаосом на залізничних артеріях величезної країни. Для найбільш свідомих пролетарів це слугувало джерелом додаткової відповідальності й основою почуття законної гордості («глубокого удовлетворения»). І ось в один із днів 1990 року ці почуття були глибоко ображені, а добробут обернувся надзвичайними злиднями: партнери по кооперації відмовилися від наших поставок. Зокрема, в Нижньому Тагілі вирішили, що букси вони й самі можуть робити.
Якщо всього лише маловідсоткове невиконання плану завжди було причиною близької до істерики реакції партійно-господарських органів заводу (в якій ми бачили по-ленінськи партійне розуміння об’єктивних залізничних наслідків недопоставок букс та двигунів), то що ж чекало країну при повному припиненні нашої многотрудної справи? Виявилося — зовсім нічого. І після апокаліпсичного 1990 року двигуни, як і раніше, рухали поїзди, колісні пари, як і раніше, надійно підтримувалися необхідною кількістю букс. Ніякого содому на залізницях не сталося. Але що ж тоді ми робили? Куди йшли ці тисячі й десятки тисяч? На вівтар ідеології — радянської неринкової ідеології. Партія сказала «треба», ми, особливо не мудруючи, відповіли «готові». Чинуша з московського міністерства оборонної промисловості вирішив, що букси тягати через півконтиненту просто, бо харківський і нижньотагільський заводи в його чиновних паперах розташовані так близько.
Що, до 2004 року великоруські пролетарі в Нижньому Тагілі розучилися виготовляти букси? Ні. Просто в Росії набирає сили нова-стара ідеологія — збирання земель російських. І на догоду їй український робітник знову повинен гнати букси в Нижній Тагіл?
Фахівець із міжнародного розподілу праці може додати, що в логічній та історичній основі міжнародної кооперації лежить так званий кліматичний (географічний) розподіл праці. Це коли, говорячи просто, у нас хліб, а у них — банани, і безглуздо буде їм ростити хліб, а нам — банани. Країни, на відміну від людей, ідей та капіталів, нерухомі й вільно переміщатися в просторі не можуть. Тому й потрібен міжнародний розподіл праці, щоб одного разу не завити, як той митник із культового фільму «Біле сонце пустелі» — «Знову ця ікра! Хоч би хліба дала шматок!» Свою ікру в обмін на наш хліб Росія навряд чи дасть, банани в Росії, так як у Казахстані та Білорусі, не ростуть. Де, крім великоруської ідеології, прибуде від такої кооперації?
Ще інтеграція в різні структури необхідна країні, яка за розміром і кількістю населення є маленькою, оскільки природні й економічні катаклізми дуже просто можуть поставити саме існування такої країни на грань катастрофи. Російські старовіри, які живуть в автаркічній самоті, як розповідають, постійно тримали трирічний запас провізії (і весь час харчувалися провізією трирічної давності!), бо перший же неврожай, абсолютно безпечний для великого і взаємодіючого в умовах ринку господарства, означав би голодну смерть.
Але чи на щастя, чи на нещастя, Україна — країна зовсім не маленька. Чому ж ми неодмінно хочемо кудись кооперуватися? Приклад iз літаком Ан 70доводить, що надія на власні сили — не така вже й погана ідеологія. Дивним чином альтернативою інтеграції в ЄЕП бачиться лише інтеграція в ЄС. Це нагадує елементарну логічну помилку: як зазначив Кант, «якби хтось сказав, що всяке тіло або пахне добре, або пахне погано, то можна сказати і щось третє, а саме що тіло взагалі не пахне, і таким чином обидві протилежні думки можуть бути помилковими». У нинішніх тактичних умовах обидві протилежні тези про інтеграцію явно виявляються помилковими (підкреслю, що не йдеться про європейську інтеграцію як стратегічну мету; в майбутній об’єднаній Європі ми природним чином зустрінемося і з Росією — як Чехія знову «об’єдналася» зі Словаччиною).
Нарешті, українознавець-культуролог не може не провести паралелі між двома етапами становлення української державності — нинішнім і трьох з половиною столітньої давності. Тоді, як і зараз, наші можновладці стояли перед помилковим вибором в інтеграційній політиці: земля без государя «пуста», як висловився Богдан Хмельницький, і тому для її «наповнення» неодмінно треба залізти під чиюсь високу руку, інтегруватися, висловлюючись сучасною мовою, у вищу структуру. Замість того, щоб стати самому собі паном. Відомо, чим закінчилася та інтеграція. А ось голландців, які приблизно в ту ж історичну епоху збунтувалися проти іспанського короля, ніхто взяти під високу руку не захотів — на щастя для нащадків славних гезів. Показовий приклад креативної дезінтеграції.
