Тепер він, Сергій Хоруженко, успішний менеджер великої приватної автомобільної компанії. Його професійний внесок настільки цінують, що дозволяють працювати за вільним графіком. Якщо потрібно, наприклад, взяти шість днів для поїздки в гори (він — завзятий сноубордист), будь ласка. Знають — такого фахівця потрібно берегти. З його батьками — фізиком Віталієм і перекладачкою Тетяною Хоруженками — дружу все життя. Вони, до речі, теж відмінні лижники. Коли Таня показала мені якісь ще шкільні нотатки Сергія і попросила оцінити, чи є в нього літературні нахили, — зізнаюсь, — із сумом подумала: знову доведеться підшуковувати делікатні слова для батьків, мовляв, все щиро, все по-молодому відверто, але на цьому, мабуть, все. Так вже бувало, давно звикла до подібних прохань. Прочитавши спогади машинного доктора (хлопець сам себе так називає), подумала — хлопець не лише тонко мотори відчуває, а й слово. Здалося цікавим те, що він розповів:
«Почалося це навесні 1986 року. Наш дитячий садок на київській Володимирській вулиці виявився в центрі водоверті, пов’язаної з трагічними подіями, — аварією на Чорнобильській АЕС.
Один виїзд із нашого двору був напроти центральної пожежної команди, а інший упирався в міліцейське управління. Ми перебували в центрі якогось страшного мурашника з машин, що поспішають, гудуть, виття сирен і загальної метушні. Виходити на прогулянку з дитячого садочка нам не дозволяли. Весь вільний час ми сиділи на стільчиках спиною до стіни, підбираючи під себе ноги. Тітка Марічка, нянька дитячого садку, протирала підлогу через кожні півгодини. І щоб не здіймати пил, ми не повинні були вставати. Але ніхто з нас і не намагався зрушити з місця.
Довкола відбувалося щось незрозуміле. Завжди усміхнені, спокійні, вихователі бігали із заплаканими очима. Всі були зайняті чимось дуже важливим. Завідувачка сиділа на телефоні: вона намагалася розшукати свою матір, яку повезли із зараженої зони в невідомому напрямку. Вихователька намагалася кудись відправити, подалі від Києва, своїх дітей, а медсестра Ганнуся напівлежала на підвіконні і видивлялася свого нареченого пожежника, відправленого з першою бригадою на аварію до Чорнобиля. Жодних відомостей про нього не було.
Ми годинами сиділи, як загіпнотизовані. Тепер батьки забирали нас на машинах, аби ми менше перебували на вулиці. Коли в’їжджала яка-небудь машина у двір, ми вгадували, за ким приїхали. Так почалась вигадана нами з Ганнусею гра. Ми відгадували, а вона говорила, хто виграв. Ми — це четверо-п’ятеро дітей. Останні — хто в заціпенінні, хто в сльозах — сиділи мовчки. Вікна були щільно закриті: наші батьки почули рекомендації спочатку з чужого голосу для киян, і завідувачка мовчки виконувала їхні настанови. Тому потрібно було дуже сильно прислухатися, аби між сиренами «швидкої допомоги», виттям пожежних і міліційних машин через щільно закриті вікна почути, яка машина в’їхала у двір.
Я сидів із заплющеними очима, вчепившись руками в стілець, і вловлював звуки з вулиці. Лише тут я почав помічати, як несхожі звуки різних машин. Двигуни, вихлопи, гальма. І тут же — схожість двигуна «Москвича» з тролейбусом. Із часом я майже не помилявся. Ганнуся дивувалася, і поступово гра в нас пішла «на двох», а інші лише спостерігали. Коли вона відволікалася по роботі, мене просила: «Якщо приїде пожарка, поклич».
Я був у ролі диспетчера. Не встигав чийсь батько під’їхати — дитина вже одягнена стояла в дверях. Ѓанок заважав Ганнушці бачити батьків, та й машини вона не пам’ятала, де чия, і всі дивилися на мене.
До обіду забирали небагатьох. Мертва година перетворювалася на годинне відлежування після відсиджування. Я не міг спати, я продовжував вслухатися в звуки міста. В цей час до закритої їдальні у нашому дворі під’їжджала улюблена машина мого дитинства — машина «Хліб».
Коли я вперше за рік до цього побачив, як з машини, наче із шафи, виїжджають ящики з хлібом, — я розповідав про це без кінця. Мама, не знайшовши такої машини, купила мені фургон «Молоко». Це було перше слово, яке я прочитав сам у три роки, і відчув обман. Пізніше бабуся з геологічної експедиції привезла мені машину «Хліб», з якою я не розлучався багато років.
Так от, лежачи після обіду, я не почув знайомих звуків моєї улюбленої машини. Щось було не так. Шелестіння замість вивантаження. Мотор той, двері кабіни ті ж, важкі, але що з ящиками? Розгадка була проста. Через радіацію хліб упаковували в целофанові мішки. І звуки при вивантаженні були інші.
Моє сприйняття звуків вихователі сприйняли як абсолютний слух, і коли на початку навчального року прийшли представники музичної школи для відбору майбутніх учнів, їм представили мене.
Мені програли октаву з назвою нот, і запитують:
— Що це за звук?
— Це робота кавомолки, — відповідаю.
— А це?
— Вентилятор.
— А нота? — не витримала викладачка.
— Ре мінор, — неохоче відповів я.
Мене зарахували.
Але звуки для мене залишилися звуками навколишнього світу — звуками моторів, агрегатів, техніки.
....Ганнуся більше не підходила до вікон: її наречений загинув, як й інші ліквідатори перших днів аварії. Гра в дитячому садку закінчилася — я доріс до школи, але в моїй голові не було вимикача. На вулиці я не міг думати ні про що інше, окрім автомобілів. Мене це захопило не на жарт. Наступну гру я придумав собі сам. Куди б я не йшов, я вибирав тротуар так, щоб машини обганяли мене ззаду. Я чув машину, що наближалася, вгадував її марку і перевіряв себе після обгону — не плутав ніколи. Я навіть став втрачати інтерес до гри. Аж надто все було просто, та й типів машин — раз, два та й годі. Але коли з’явилися імпортні — почалася моя нова хвороба. Я міг стояти біля машини годинами, не стільки її розглядаючи, скільки вслухуючись у роботу двигуна. Із заплющеними очима, як у дитячому садочку, формуючи образ зі звуку.
Батько навчив старшого брата водити машину ще до мого народження, садячи його до себе на коліна. Я ж не прагнув сісти за кермо. Мене значно більше цікавили звуки при керуванні. Як реагує мотор на перемикання швидкостей, гальмо. Я чітко чув, який вузол цієї машини хворий. Намагався допомогти або крутився біля інших машин.
По батькові до мого імені мені додали у вісім років. Сусіду, який від’їжджав у відпустку, я повідомив, що його машина кілометрів через 50 почне чхати і затихне. Він поплював через плече і виїхав. Але коли за два дні його машину привезли тягачем назад, він звернувся до мене: «Сергію Віталійовичу, коли майстер перебере мотор — послухай, чи усе як слід». Тепер у кооперативному гаражі, де всі механіки були Васями і Мішами, мене величали з усмішкою по імені та по батькові.
Всі канікули я крутився в гаражі, перебираючи мотори, прокачуючи гальма, регулюючи зчеплення. Це була безкорислива, щира допомога».
Як і в дитинстві, він не міг бачити в кінофільмах погоню «Волг» із записаним звуком двигунів «Москвичів», або в машини, що стоїть із заведеним двигуном, чути записаний звук двигуна на третій швидкості, так і нині — цінує, перш за все, професіоналізм і достовірність в усьому.
Що поробиш — у людини тонкий слух.
