Після літньої паузи активізується ситуація довкола Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, українців, засуджених 26 травня цього року Верховним судом Чеченської Республіки до 22,5 і 20 років позбавлення волі відповідно за нібито участь у Першій чеченській війні та вбивствах російських військових.
На початку вересня у Верховному суді Чеченської Республіки, що в Грозному, відбулося засідання у другій кримінальній справі проти Станіслава Клиха. Політв’язня звинувачують у неповазі до суду. Справа розвивається дивно: співробітник чеченської прокуратури Саламбек Юнусов, нібито ображений українцем, удруге не являється на засідання, а свідкам не розсилають повістки.
Також восени Верховний суд Російської Федерації має розпочати розгляд апеляційних скарг на вирок, а також скарг адвокатів українців, Доккі Іцлаєва і Марини Дубровіної, на окрему постанову судді Вахіта Ісмаїлова щодо дій захисників. Нагадаємо, суддя заявив про некоректну поведінку адвокатів. Захисники українців опинилися під певним тиском: як зазначає Марина Дубровіна, у Грозному їм весь час дають зрозуміти, що вони під «наглядом».
З Мариною Дубровіною ми поговорили про те, чому суд такий байдужий до другої справи проти Клиха, і про стан Станіслава, якого, незважаючи на очевидні ознаки, російські правоохоронці вже багато місяців відмовляються визнати хворим.
«НІХТО НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, ПРОЦЕС ЗАТЯГУЄТЬСЯ»
— Про що свідчить те, що прокурор Саламбек Юнусов двічі не являвся на судове засідання у справі про його ж образу?
— Ситуація досить дивна. По-перше, він потерпілий. По-друге, йдеться про оціночне поняття — на одного можна сказати образливе слово, й він не образиться, а інший сприйме це як образу. На мій погляд, прокурор не приходить на засідання, тому що ставиться до справи як до чогось малозначного. Проте, без допиту прокурора розгляд справи неможливий, і від його свідчень залежить багато чого.
На першому засіданні у справі відсутність Саламбека Юнусова пояснили тим, що в прокуратурі звіт. Досить дивно: хто, якщо не прокурор, має знати, що він мусить з’явитися до суду й надати свідчення.
— Була інформації про те, що свідкам у справі не відіслали повістки. Наскільки це правомірно?
— Обов’язок суду — належним чином повідомляти всіх свідків про призначене судове засідання, забезпечити їхню явку. У цьому випадку це й обов’язок прокуратури, оскільки йдеться про свідків звинувачення. Але ніхто нічого не робить, процес затягується. Я від Доккі Іцлаєва дізналася, що нікого не викликали. Може, комусь щось й відсилали, але тоді був би якийсь результат: навіть якщо людина не з’явилася, пояснюється причина цього. На перше судове засідання Стаса привів конвойний, якого також збиралися допитувати як свідка у справі. Того дня, коли Станіслав висловився щодо прокурора, цей свідок був у залі суду саме як конвойний. З цього знов-таки робимо висновки, що чомусь свідків не викликають.
— Якою ви бачите мету цієї кримінальної справи? Складається враження, що правоохоронним органам вона байдужа.
— І у мене таке враження: начебто справа є, але всім байдуже. Зрозуміло, що Стас отримає якийсь термін, може інше покарання, але порівняно з 20 роками, на які він засуджений... Це більше для того, щоб показати всім, що суд працює. До цього порушували кримінальну справу проти Віри Савченко, яка нібито образила суддю ще напочатку процесу у справі проти Станіслава й Миколи. У результаті кримінальне переслідування припинили, фактично — за недоведеністю складу злочину. А тут суд вирішив: одну справу ми не довели до кінця, давайте доведемо іншу. Наступне засідання у справі призначене на 26 вересня.
«ПРОТОКОЛ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ — ПОНАД ТИСЯЧУ СТОРІНОК»
— Яка зараз ситуація з апеляцією?
— Нагадаю, одразу після вироку ми з Доккою подали коротку апеляційну скаргу. Ми збиралися подати доповнення, коли ознайомимося з матеріалами справи й протоколом судового засідання, — це ми зробили 29 серпня. За повідомленням суду в Грозному, 6 вересня повністю сформована справа з нашими доповненнями пішла до Верховного суду РФ. Але письмового повідомлення суду про те, що вони відіслали матеріали, ми поки не отримали.
— Коли вам нарешті надали протокол судового засідання? Наскільки коректним був його зміст?
— Протокол судового засідання був величезний, його готували майже два місяці після оголошення вироку — ми отримали його в 20-х числах липня. Там понад тисячу сторінок, і ми з Доккою подали великі зауваження. Не можна сказати, що протокол ідеальний. Були моменти, досить коректно відображені: наприклад, свідчення свідків. Зате свідчення потерпілих були зі спотвореннями, не повністю відобразили клопотання захисту й матеріали, які ми зачитували. Ми чекаємо, що розгляд апеляції розпочнеться в середині-наприкінці жовтня.
«МІЙ ГОЛОВНИЙ БІЛЬ У ТОМУ, ЩО СТАСА ВВАЖАЮТЬ ЗДОРОВИМ І НЕ ЛІКУЮТЬ»
— У якому стані зараз Станіслав?
— По-різному буває. Його психіка розхитана. Є таке поняття як психічний розлад, що не виключає осудності. Про це говорили російський і міжнародні фахівці, які в аудіозаписі чули, як Стас поводиться в судовому засіданні. Коли був судовий розгляд у основній справі, у нього був стрес, він поводився досить буйно. У серпні, коли його ніхто особливо не чіпав, він трішки заспокоївся. Зараз, коли він приходить до суду, спочатку його мова здається зв’язною. Але через якийсь час стає зрозуміло, що його психічне здоров’я вимагає серйозного втручання. Власне, це мій головний біль як адвоката, тому що його вважають здоровим і не лікують. Лікувати необхідно. А спершу потрібна адекватна стаціонарна психіатрична експертиза, щоб поставити достовірний діагноз.
Співробітники слідчого ізолятора (зараз Карпюк і Клих утримуються в СІЗО №1 Грозного. — Авт.) вже втомилися. Зрозуміло, що Стаса трішки заносить. Але він не винен: такий результат дали тортури й психотропні препарати, які йому давали.
— У яких умовах його утримують?
— Він сидить у звичайній камері в спецблоці — це окрема будівля всередині СИЗО для злочинців, які скоїли особливо тяжкі злочини. У камерах спецблоку сидять по чотири особи. З сусідами по камері все складно: вони — мусульмани, моляться по п’ять разів на день, і Стас болісно до цього ставиться. І сусідам по камері непросто: коли Стасу стає погано, він не спить, бродить ночами, непокоїть їх. Адміністрація СІЗО проводить бесіди з сусідами по камері Станіслава, щоб вони ставилися до нього терплячіше. Якщо вони всі у спецблоці, отже, три людини, які з ним сидять, теж засуджені за особливо тяжкі злочини — тобто вони непрості хлопці.
На кожному судовому засіданні, на кожній зустрічі зі Стасом ніколи не знаю, що буде: відносно адекватний стан чи поведінка, за якої продовжувати судове засідання з його участю неможливо.
— Чи відбувся візит до Стаса й Миколи представника російського Уповноваженого з прав людини, анонсований у червні?
— Уповноважений з прав людини в Чеченській Республіці (Нурді Нухажієв. — Авт.) відвідував Стаса, щодо Миколи не знаю. Станіславу він книжечки приносить, вони якісь бесіди намагаються вести. Уповноважений і члени громадської наглядової комісії перевіряють умови утримання. А до умов утримання в СІЗО Грозного ніколи претензій не було: воно побудоване після завершення військових дій, там досить чисто, відносно пристойно годують. Тут же питання не в умовах утримання, а в тому, що людину довели до такого стану, що похитнулося його психічне здоров’я. І цього ніхто не хоче визнавати, тому що це окрема відповідальність РФ.
— Як Стас підтримує зв’язок із навколишнім світом?
— Він одержує листи з Росії й України. Він вдячний, що з їхньою допомогою його тримають у курсі справ.
«ПИТАННЯ ХЛОПЦІВ ДУЖЕ ПРЯМІ Й ЖОРСТКІ»
— А вам відомо, який стан Миколи?
— На будь-якій зустрічі зі Станіславом після вироку — і Докка те саме говорить про Миколу — перше запитання від нього: «Коли нас обміняють?». Боляче дивитися в очі людині, якій дали 20 років або 22 роки. Вони ж розуміють реальність, і якщо зараз нічого не буде зроблено, для них це фактично приречення. Засуджених за особливо тяжкі злочини напевно відправлять відбувати покарання до колоній у Сибіру або Північній частині Росії. Зараз ще є надія на політичні домовленості, на обмін.
— І як розвивається ситуація щодо обміну?
— У червні ми в Києві зустрічалися з представниками Міністерства закордонних справ України, з людьми, які беруть участь у Мінських переговорах, — усі казали, що робота над цим ведеться. У липні-серпні все стихло, й хлопці почали переживати. Зараз усе більш-менш, український консул до них приїжджав. Станіславу й Миколі важливо, що про них пам’ятають, що хоч щось рухається. Вони бояться, що про них просто забудуть.
Ми щосили прагнемо підтримувати в хлопцях думку, що про них пам’ятають. Я приходжу до Стаса, а він говорить: «От що ти робиш? Чому я досі тут? Я — людина, яка нікого не вбила, яка ніколи не була в Чечні. Чому ти мене не витягнеш?». Аналогічна ситуація з консулами. До нього приходить український консул, а він запитує: «Ви як консул що робите? Чому нічого не відбувається?». І на такі запитання немає відповідей. Ми сидимо, щось обговорюємо, але це просто слова, а хлопцям потрібні реальні дії. Питання хлопців дуже прямі й жорсткі. І всім політичним діячам я кажу, що нам складно на них відповідати.
