Winrock International — партнер українських громадських організацій, котрі концентрують свої зусилля на подоланні домашнього насильства, запобiганні торгівлею дітьми та жінками, а також на організації допомоги українським жінкам в оволодінні азами ринкової економіки. Виявилося, що історія України як колишньої складової Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу, частково переплітається і з біографією самої пані Грейс і є частиною життя її прапрадіда і батька.
ДИТИНСТВО В МОСКВI
Джордж Кеннан, батько пані Грейс, у середині минулого століття приїжджає до Радянського Союзу як посол Сполучених Штатів Америки. Маленька Грейс живе в Москві й вчиться в московській школі №131 у п’ятому класі, у якому нараховувалося до 50 дітлахів. Цей час закарбувався в її пам’яті як темний в буквальному значенні цього слова — вечорами у Москві не було світла. Згодом вже доросла Грейс буде згадувати своїх московських учителів з математики та географії як дуже сильних фахівців і одночасно дивуватися з приводу змісту викладання історії: трактування подій давньоримської історії в московській школі й у Штатах виявляться кардинально протилежними. У московській школі їй представлять спартанців героями, а в Штатах підручники історії будуть засуджувати тих самих спартанців за зайву войовничість. Грейс згадає про це, коли після закінчення Гарвардського університету (її спеціальність — історія та література Росії ХIХ століття) вивчатиме ефективнiсть радянської наукової освіти в Інституті технологій у Массачусетсі. А ще їй буде прикро, що вона забула російську мову, і в інституті вона почне вчити її заново. У той час важко було навіть припустити, скільки разів і в яких обсягах ще доведеться їй освоювати нове. Грейс вийде заміж, стане матір’ю трьох дітей, протягом тривалого часу буде виконувати роль домогосподарки, займатися перекладами і писати літературно-критичні статті, поки одного разу не зрозуміє, що хоче круто змінити своє життя і що починати їй доведеться практично з нуля.
ФОТОГРАФОМ БУТИ КРАЩЕ, НIЖ ПИСЬМЕННИКОМ
Якось у Непалі Грейс разом з фотографом працювала над матеріалом про коронацію нового короля Непалу для British Vogue. Вона писала статтю, фотограф робив знімки. Робота колеги захопила журналістку. «Це набагато цікавіше, ніж писати, — думала вона. — Весь час перебуваєш на свіжому повітрі, бачиш нових і нових людей». Повернувшись до Америки, про своє раптове бажання вона розповіла подрузі й почула у відповідь: «Хочеш — будь. Роби, а не говори». Грейс стала студенткою курсів фотографів. Рік цей у житті жінки став унікальним.
Під час навчання Грейс довідається, що в Сан-Франциско повинен приїхати президент Форд. Молода жінка вирішує, що вона обов’язково сфотографує президента. У знаменний день на площі міста зібралося багато людей. Акредитовані журналісти розташувалися в першому ряді перед готелем, а ось Грейс шукала місце в юрбі. Хтось із глядачів заліз навіть на дерево. На цьому ж дереві опинилася і Грейс — їй допоміг телеоператор, якому вага його камери не дозволила скористатися з наданої можливості. Знімок президента Форда, зроблений Грейс з дерева, виявився єдиним. На президента готувався замах, і охорона щільним строєм стала перед акредитованими фотографами. Усі вирішили, що автором відомої фотографії може бути тільки відомий фотограф.
У підсумку волею випадку вона відбулася як фотограф і займалася цією роботою протягом десяти наступних років.
Дотримуючись широко поширеної думки, що добре писати і фотографувати одночасно неможливо, Грейс залишає письменницьку роботу. Вона фотографувала для відомого журналу мод Vogue, Times, для газети New York Times. Одним із найцікавіших завдань було висвітлення Олімпіади-80 у Москві для Newsweek. У зв’язку з жорсткою конкуренцією тижневик прагнув не відстати від журналу Sports Illustrated, котрий вже знайшов фотографа для поїздки в Москву. Часу залишалося мало — вибір припав на Грейс завдяки її знанню російської мови. Пані Кеннан Варнеке виявилася єдиною жінкою-фотографом на Олімпіаді. Радянські фотокори якось поспівчували колезі: «Бідна дівчина, вам доводиться працювати з таким важким фотоапаратом, ми не дозволяємо нашим жінкам виконувати таку важку роботу». Грейс же розповідає, що не помічала ваги апарата, а була просто в захваті від можливості висвітлювати Олімпіаду. Турбота радянських чоловіків про радянських дівчат, яким вони не дозволяють бути фотографами, виглядала в її очах смішною, адже дозволяли ж їм прибирати вулиці...
Результатом роботи Грейс у Москві стала персональна фотовиставка в Сан-Франциско «Олімпійські ігри». Згодом було проведено ще дві — «Люди мистецтва», «Відомі та знамениті». Значною мірою це були друзі Грейс, її співвітчизники. Серед них — і портрет кінорежисера Френсіса Форда Копполи.
ВІД ФОТОГРАФІЙ — ДО СТВОРЕННЯ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ФІЛЬМІВ
Переїхавши до Нью-Йорка, відомому фотографу із Сан-Франциско довелося знову починати з нуля — в цьому місті її ніхто не знав. Грейс же дуже хотілося знайти таку роботу, яка б реалізовувала її можливості як фотографа, її любов до кіно і вміння організовувати події. Завдяки щасливому випадку бажання здійснилося — Грейс запропонували написати текст до документального фільму про відносини Америки і Радянського Союзу, котрий мав назву «Перші п’ятдесят років». Багато сил і часу вона приділяє також організаційним питанням по зйомках фільму — її призначають заступником продюсера. Матеріал для фільму збирати було важко. Коштів на проведення зйомок у Радянському Союзі не було. Розшукували у своїй країні людей, причетних до цих історичних подій, використовували старі фотографії, кіноплівки, знайдені в Штатах і у фотоархіві Лондона. Хоч як це дивно, але батько не допомагав Грейс у цій роботі, дотримуючись принципу, що дочка повинна все робити сама. Фільм удався і навіть отримав першу премію «Dupont» як кращий документальний фільм 1983—1984 рокiв.
Зйомки наступного фільму Грейс організовувала вже на території Радянського Союзу. Це був фільм «Росія зсередини» (1984 рік), який представив країну очима американця. Зйомки проводилися в Москві, Санкт-Петербурзі, Ризі, Ялті та в Сочі. На плівці залишилися спів Лайми Вайкуле в нічному клубі, читання віршів Вознесенським на його дачі в Пєрєдєлкіно, гру на фортепіано Раймонда Паулса.
Усі зйомки проводилися тільки в присутності та з дозволу співробітника Держтелерадіо, спеціально призначеного для виконання такої ролі. «Ця жінка завжди хотіла сказати «ні», — згадує Грейс. — Вона не дозволяла включати до фільму інтерв’ю з єврейським дисидентом, вона боялася, щоб ми не показали щось неприємне.»
Після зйомок цього фільму Грейс протягом двох років не могла отримати візу на в’їзд до Радянського Союзу. Але про життя цієї держави вона згодом розповість знову, тому що стане редактором фотоальбому «Один день з життя Радянського Союзу». (У СРСР альбом не був виданий.) Задум був дуже цікавий. Сто фотографів з різних країн (як із соціалістичного табору, так і з інших держав) одночасно виїхали з Москви і направилися в різні місця Радянського Союзу, щоб протягом доби зняти життя країни. Це було 15 травня 1987 року. Грейс помістила в цей альбом і одну свою маленьку фотографію.
Прапрадід Грейс, що приїжджав у Росію в минулому столітті для прокладання телеграфного кабелю в Москву з Далекого Сходу, теж показав життя цієї країни у своїх книжках «Сибір і заслання», «Сибір: життя в наметі». Ці книжки читав Антон Чехов дорогою у своє змушене заслання. Книги були предметом обговорення російського життя із Львом Толстим під час відвідування автором Ясної Поляни, про що зберігся запис у гостьовій книзі Льва Миколайовича.
ПРИЙШОВ ЧАС НАВОДИТИ МОСТИ...
«Холодна війна» відходила в минуле. Американська волонтерська організація, що займалася питаннями студентського обміну, вирішила створити радянсько-американський молодіжний оркестр. Грейс попросили допомогти втілити в життя цю ідею. Робота на студії документальних фільмів змушувала постійно шукати гроші для зйомок. Грейс це вже дуже-таки набридло, і вона погодилася бути директором радянсько-американського оркестру. Прослуховування молодих американських музикантів проводили в дев’ятьох регіонах країни. Радянську половину оркестру представляли студенти Московської консерваторії. Пропозицію американської сторони організувати прослуховування в різних містах Союзу було рішуче відкинуто. Студенти Московської консерваторії представили радянську половину оркестру, незважаючи на те, що деякі були старше обумовленого віку. Це пояснювалося перебуванням в армії більш молодих музикантів. Гастролювали музиканти в обох країнах.
В Америці тоді про Радянський Союз знали мало, але вже стали з’являтися американці, котрі хотіли організувати свій бізнес у Росії. Громадяни двох держав тоді ще дуже погано розуміли одне одного. Одна американка запропонувала Грейс спільно організувати фірму, яка допомагала б американським бізнесменам знаходити посередників у Росії. Після 10-денної поїздки по Союзу партнерка від своєї ідеї відмовилася, і Грейс вимушена була мудровану науку із самих азів вивчати самій. Хотілося їй повчитися цьому в університеті, але такої можливості не було — довелося задовольнятися самоосвітою. Свого вона домоглася і стала консультантом з ведення бізнесу в Америці та членом Альянсу американських і російських жінок. Вона консультує чоловіків щодо ведення великого бізнесу в Америці. У Ленінградській області допомагає жінкам «Бізнес-інкубатора» організовувати і підтримувати свій маленький бізнес. В основному живе в Америці, часто приїжджаючи в «Інкубатор» протягом чотирьох років. «Бізнес-інкубатор» працює і сьогодні. Завдяки його успішній діяльності Грейс і запросили в Україну представляти американську громадську організацію Winrock International. Грейс постійно вибачається, що не розмовляє українською, стверджує, що почуває себе нiяково. Але здається, що вона занадто вимоглива до себе, бо прекрасно розуміє нашу «державну мову» і доречно вставляє у свою мову речення українською.
УКРАЇНСЬКИМ ЖІНКАМ ПОТРІБНО БУТИ БІЛЬШ ВПЕВНЕНИМИ В СОБІ
Коли Грейс приїхала в Україну, вона стала вивчати мову країни, її географію, звичаї. Цим заняттям вона присвячувала немало часу і сил. Багато теплих слів Грейс говорить про українських жінок і щиро бажає допомогти їм у важкий період для країни. Багато наших проблем пов’язано зі звичним для нас уявленням про те, що, опанувавши певною спеціальністю в юності, наш життєвий шлях визначений цією спеціальністю до пенсії. Шукати постійно нову роботу, починати з нуля — ці ідеї в Україні сьогодні здаються дивними. Сьогодні українським жінкам дуже важливо розвивати в собі підприємницький дух, тим більше, що понад 70% безробітних в Україні — жінки. «Я не вважаю, що жінки кращi за чоловіків, але вони повинні мати рівні з чоловіками права. Вони не менш здiбні, ніж чоловіки», — говорить Грейс. Розповідає, що в неї завжди була потреба щось робити. Колись дуже давно працювала волонтером, що дуже поширено в Америці. Тоді вона допомагала збирати гроші для музею мистецтва в місті Сакраменто, який конче мав потребу в коштах. Була вона і членом Ради директорів балетної компанії в Сан-Франциско. Сьогодні в Україні вона є виконавчим директором Жіночого Консорціуму, а також директором Проекту економічного розвитку жінок. Щоб втілити в життя цей проект, потрібно було багато поїздити по Україні, познайомитися з українськими жіночими організаціями, організувати співробітництво і відкрити в Миколаєві, Чернігові, Івано-Франківську (додатково до Донецька і Харкова) «Центри підтримки жіночого бізнесу». Цікаво було довідатися про плани співрозмовниці, але вона сказала, що нічого не планує: «Мені хочеться, щоб у всіх українських жінок була робота. Мені хочеться робити те, що для людей важливо. А життя — як пригода. Починаєш шлях — і не знаєш, куди він тебе виведе...»
