Останнім часом приймальник-розподільник для осіб, затриманих за бродяжництво, що підпорядкований Сумському обласному управлінню внутіршніх справ, працює в режимі повного «завантаження». За словами заступника начальника цього закладу Романа СТЕБЛЕНКА , з початку року тут побувало більше 600 осіб без постійного місця проживання та роботи, що на 100 чоловік більше, ніж було на цю дату торік.
Тенденцію до збільшення бомжів видно неозброєним оком, і для багатьох з них приймальник-розподільник давно вже став рідною домівкою. Дехто з бродяг навіть сам стукає у двері закладу: де ще його нагодують, нададуть місце для ночівлі, виведуть коросту, сифіліс, педикульоз. Вік у бомжів різний – від 18 до 70 років, однак усіх їх єднає одне: у цьому житті вони виявились нікому не потрібними. Навіть тим, хто має якихось родичів, годі розраховувати на їхнє співчуття: навіщо їм зайвий рот, самі перебиваються з хліба на воду. Дається взнаки і прикордонний статус регіону: серед затриманих – чимало іноземців, зокрема азіатів, які в пошуках кращого життя пустилися в мандри. Утримуються тут і наркомани з Донецької та Дніпропетровської областей, для яких Сумщина давно вже стала своєрідною наркотичною сировинною базою.
— Поклавши на установи, подібні нашій, функцію санітара, держава однак зараз не може в повній мірі забезпечити їх фінансування, – говорить Роман Стебленко. — Скажімо, на ті кошти, які виділяються нашому приймальнику–розподільнику з місцевого бюджету, ми можемо прогодувати лише 29 чоловік. А зараз тут знаходиться 35 бомжів, хоча зазвичай їх менше 50–60 ніколи не буває. Аби забезпечити людей харчами, доводиться, як кажуть, крутитися: укладати угоди з підприємствами і надавати в їхнє розпорядження бродяг для роботи. Іншого виходу немає: на допомогу державних установ чи організацій нашим клієнтам розраховувати нічого. Хіба що в разі їхньої смерті органи соціального забезпечення виділять сякі-такі кошти на поховання. На моє переконання, проблема з бомжами існуватиме доти, доки у державі пріоритет людини не стане превалювати над іншими цінностями. Викинути свого громадянина на узбіччя життя і не помічати його потім досить просто. Зробити ж з нього знов повноцінну людину дуже нелегко, принаймні зусиль працівників приймальників-розподільників для цієї місії ніколи не вистачить.
