За статистикою, в Україні проживає найбільше ромів у Закарпатській області, де вони мають компактні поселення, звані циганськими таборами. Здебільшого це зведені абияк хатини з усілякими прибудовами, біля яких нечасто побачиш плодові дерева чи оброблену присадибну ділянку. Хоч би де вони жили, ромам дістається найбрудніша і найменш оплачувана робота.
ЦИГАНИ І РЕЛІГІЯ
Вони не цураються релігії й пристосовуються до звичаїв середовища, в яке занесло їх багатовікове кочове життя. Наприклад, якщо більшість сусідів мусульмани, то роми прославляють Аллаха в мечеті, а коли навколо православні чи греко-католики, то поряд з ними в церквах побачимо і ромів. Чимало з них вважають себе римо-католиками. Єпископ Мукачівської дієцезії Антал Майнек, який регулярно бере участь у конференціях Міжнародного Католицького комітету в справах ромів, започаткував в Україні душпастирську і катехетичну працю серед ромів.
У дитинстві майбутній владика Антал якихось особливих симпатій до циган не мав. А потрапивши на Закарпаття, під час першої своєї Служби Божої в парафіяльному храмі у Вишкові був свідком не зовсiм відповідної поведінки циган. Молодий отець-францисканець змушений був випровадити їх із церкви, але наприкінці Літургії — покликав повернутися. А далі, не без побоювання, пішов до табору, що розкинувся на околиці селища, познайомився з людьми; з часом вони все більше довіряли йому, особливо діти. Отець Антал ходив з ними до лісу по гриби та ягоди, вони купалися разом у Тисі, грали і співали, мандрували по горах.
Десять років тому вишківський парох запропонував збудувати у таборі дім, який став духовним центром місцевих ромів. Тож не випадково Вишково обрали місцем цьогорічної зустрічі ромів з різних парафій Мукачівської дієцезії. Прицерковний майдан наповнився барвистим людом, над яким майорів самобутній циганський прапор.
На початку Служби Божої о. Ієренц Гідас, котрий є також парохом у Вишково, розповів, що римсько-католицькі священики уже десять років працюють серед ромів. Іноді отців запитують, чого вони досягли, адже цигани такі самі, як і раніше. «Ні, – сказав о. Ференц. – Ті, котрі постійно моляться, ходять до храму, є християнами». Під час зустрічі в храмі закарпатські роми почули розповідь про мученицьку смерть іспанського мирянина – рома Зефірина Гіменеза Маллу, якого влітку 1936 р. під час громадянської війни засудили до розстрілу за те, що мав у руках розарій (чотки. — Ред. ) . Він загинув разом із католицькими священиками, а його останніми словами були: «Віват Ісус Христос!» 4 травня 1997 р. Святіший Отець Іван Павло II проголосив мужнього рома блаженним.
У храмі я помітив, як смагляві дівчатка з молитовниками раз по раз поглядали на жінку, яка підказувала їм, як поводитися під час Служби Божої. Опісля ми познайомилися з Агнеш Береш, угоркою родом, яка вже п’ятий рік працює серед ромів у селі Концово. «На першу зустріч до табору ми прийшли зі священиком отцем Петром, – розповіла п. Агнеш. – Почала працю з дітьми, в яких очі горіли бажанням щось пізнати. Я почала їм розповідати, як Ісус навчав любити одне одного. Циганські діти швидко навчилися молитов, співати побожних пісень. Роми дуже раді, що ми до них приходимо, і всією душею відкриті до Господа. Всякого, хто приходить до них з добром і ласкою, вони приймають дуже гостинно, як своїх рідних».
Ось розповідає Михайло Сурмай із сел Мінай під Ужгородом. Він їздить підводою, збираючи металобрухт. «Коли ми були малі, то не знали ні вчителя, ані священика. А тепер мої діти ходять до школи і вчаться релігії. Це наша віра, хоч до церкви ми почали ходити в різному віці. Одні цигани ходять до католицьких храмів, інші до православних, протестантських, але між нами нема різниці. Кожної неділі маємо молитву, відзначаємо Різдво, Великдень».
МОЛИТВА ПІД ШАТРОМ
Після служби Божої строкатий кортеж вирушав до циганського табору, всі жителі якого очікували гостей і спеціально приготували величезне шатро. «Де гітари, бо зараз будемо молитися?» – заклопотано збирав ровесників наголо стрижений юнак з організаторським хистом. Закарпатські роми моляться головно угорською мовою, а з іншими спілкуються українською або місцевими говірками. «Нині мови ромів уже майже ніхто не знає», – пояснила мені Ірина Повпа, яка хазяйнує в домі, що його з ініціативи Преосвященного Антала Майнека для потреб табору допомогла збудувати Церква.
Всередині акуратного одноповерхового будинку, перед яким стоїть кам’яний хрест, є каплиця, приміщення якої використовують також для шкільних потреб: дві вчительки – українка та угорка – навчають усіх охочих читати та писати. Тому на відміну від своїх батьків і старших братів і сестер циганчата з Вишківського табору знають грамоту. Поряд з місіонерським будинком обладнано кухню для дітей.
Моя співрозмовниця показує фото молодого рома у чернечій рясі, з гордістю пояснюючи, що це її син Валерій, який після закінчення середньої школи відчув покликання до чернечого життя. Він першим з ромів в Україні одягнув рясу бернардинця і тепер навчається у францисканській семінарії в Угорщині. Ще змалку ходив молитися до храму, багато спілкувався з єпископом Анталом.
«Я дуже рада, що мій син хоче бути католицьким священиком, – розповіла Ірина Повпа. – Якби не Католицька Церква, то діти з нашого табору вмирали б з голоду. Роботи нема, а дітей в кожній сім’ї багато. Ми дуже потерпіли від останньої великої повені, коли Тиса вийшла з берегів і аж сюди дійшла та порозмивала зліплені з глини хати. Церква допомогла відбудуватися».
«Втішаюся, що тут почала діяти школа, є вчителі, – сказала Едіта Крал, яка вже десять років приїздить з Будапешта до вишківської парафії. – В Угорщині є певний досвід роботи в середовищі ромів, і ми й надалі допомагатимемо нашим друзям в Україні».
Під просторим шатром невдовзі стало тісно; всі прагнули побачити й почути виступи творчих груп, які представляли різні парафії й циганські табори. Потім дорослі подалися до світлиці, де єпископ Антал розповів про те, звідки взялися роми на Закарпатті та про мученицьку смерть блаженного Зефірина Геменеза Маллу. Тим часом на майдані сестри-домініканки влаштували забави для малечі. Один із присутніх отців- францисканців сказав: «Роми дуже відкриті до Бога й швидко мене прийняли. Можливо, тому, що я був у такому одязі, як і мої попередники. Здобув тут багато помічників. Зрештою, це наше францисканське покликання — служити бідним і відкинутим. Дехто запитує, як цигани- християни дотримуються Божих Заповідей? Так, як інші люди, — на своєму рівні. Ті, хто десять років тому переступив церковний поріг, поводяться інакше: видно, що вони зустрілися з Ісусом».
ПОГЛЯД У ЗАВТРА
Зранку до пополудня у величезному казані варився частунок для всіх учасників ромського свята. Кулiнар Імре повідомив рецепт: 35 кг молодої воловини, 60 кг картоплі, 3 кг дрібного посіченого сала, 3 кг цибулі, а ще приправа з часнику, петрушки, моркви. За дегустацією смачної страви керівник Вишківського благодійницького «Карітасу» Йосип Гор розповів, що за півроку до згаданої повені він очолив ще й церковну громаду. Кропітка праця, пов’язана з ліквідацією наслідків водної стихії, тривала два роки. В минулому п. Йосип багато років їздив на заробітки як будівельник, поруч працювало багато ромів. Частина з них дуже роботящі, але, на жаль, вони часто бездумно витрачали зароблені гроші. Йосип Гор переконаний, що самими лише подачками ромам не допомогти. Недавно вишківській католицькій громаді надали десять гектарів землі, є намір навчити ходити коло неї родини ромів, однак бракує коштів, техніки і посівного матеріалу.
Наймолодше населення вишківського табору довго не відпускало єпископа Антала Майнека. Коли ми від’їжджали, нас далеченько супроводжувала весела дітвора, а позаду залишилися постаті матерів з дітьми на руках і мовчазні чоловіки у темних капелюхах.
