5 листопада минуло 120 років від дня, коли в селі Ланівці Борщівського повіту (нині Тернопільської області) народився художник-самоук Дмитро Стриєк (1899—1991), хрестоматійна постать образотворчого мистецтва Канади.
Знайти малюнки Дмитра Стриєка (Dmytro Stryjek), які він міг створити до 65-го року життя, неможливо, зате уже за всі наступні 25 років їх було багато сотень. Зовсім невеликих і більших, різних жанрів і технік, на розмаїтих матеріалах. Без довгих очікувань чергової нагоди вони показувалися на виставках – від 1975 року загальноканадських, а від 1980-го – індивідуальних. Одразу кілька галерей – Millard Gallery, Mendel Art Gallery (м. Саскатун), Norman Mackenzie Gallery (м. Регіна), Gallery Quan (м. Торонто) взялися за промоцію таланту мистця-самоука, а за короткий час знайшовся й біограф та аналітик його творчості – професор Саскачеванського Університету Пітер Миллард (Peter Millard), який 1988 року видав невелику монографію «Stryjek, trying the colors» («Стриєк, проба кольору»). Тексти цього ж автора друкувалися в каталогах виставок творів Стриєка 1985, 1988–1990 років. За рік до смерті художника розлогу статтю про нього опублікувала у журналі «Сучасність» відома українська дослідниця з Канади Дарія Даревич («Пульсуючі барви української душі»), а вже опісля його відходу у Вічність ще інша канадська авторка Тереза Зольнер (Theresa Zolner) в своїй публікації «Відродження традиції: аутсайдерське мистецтво Дмитра Стриєка» розглянула наївну естетика мистця з позиції психології та культурної антропології.
Хто ж цей загадковий творитель «кольорів уяви» (за його біографом, професором Саскачеванського Університету П. Миллардом), котрий так магнетизує галеристів і музейників, мистецтвознавців та психологів, енциклопедистів і журналістів уже кілька десятиліть?
ШЛЯХ ДО КАНАДИ
Народився в Україні, в одному з найвідоміших етнографічних регіонів Західного Поділля, з високим культом народного строю та рясної за малярськими вальорами вишивки. Батьки, незаможні селяни, віддали його на навчання до місцевої школи, з якої він вступив до українського патріотичного тіловиховного та руханкового товариства «Сокіл». Через певний час почалася Перша світова війна, на полях якої визрівав національно-визвольний рух. 1919 року Дмитро Стриєк став вояком Української галицької армії, яка залишила помітний слід у його світобаченні. Як згадував пізніше, там він «вивчав техніку розвідки». Тоді ж його ввели до складу групи, де «вчили запам’ятовувати обличчя і створювати ідентифікаційні ескізи». У своїй книжці П. Миллард уточнив, за розповіддю свого героя, «...його вчили, як швидко записувати обличчя підозрілих на вигляд людей. Головною особливістю, як йому казали, були очі: схопи очі, і ти маєш суть обличчя. Цей урок, вочевидь, справив сильне враження на Дмитра; він розповідав цю історію багато разів». У його пам’яті закарбувалися й епізоди голоду і хвороби, насильне вивезення населення в товарних вагонах, дезертирство ба навіть вимушене маскування «під жіночий образ» при повороті до рідного села. Сліди цих потрясінь згодом відобразилися в його малюнках, причому не в натуралістичних сценах, а в драматичних алегоріях.
1920 року Дмитро Стриєк одружується з Анною Василенко, чий батько на той час уже виїхав до Канади. 1923 року молоде подружжя вирушило туди. Дорога виявилася вкрай складною — через Німеччину та Англію. Трансатлантичним лайнером «Регіна» діставалися із Ліверпуля до Квебека, а звідти — до Вінніпега. У провінції Саскачеван (спочатку в містечку Вонда, де тесть мав фермерську господарку, а потім — у Геффорді) Дмитро працевлаштувався на Канадській залізниці.
РОДИННО-ПОБУТОВІ ОБСТАВИНИ
У монотонності нетворчої праці рядовим робітником у Стриєка знайшлися-таки «непрямі» стимули для розвитку творчої уяви. Згодом він скаже: «Щоп’ять хвилин небо змінюється»! Так складувалася монтажна стрічка різних настроїв природи за ті тридцять вісім років маршрутів потягів, які йому довелося обслуговувати. Поза тим, долаючи механістичність робочих ритмів, Дмитро виробив звичку вільні хвилини заповнювати заняттям оперативного портретування знайомих або ситуативних супутників – у малих формах олівцевих або чорнильних начерків.
Але все це – не в рахунку його майбутньої мистецької слави. Він ретельно виконував обов’язок службовця залізниці, лише напередодні пенсії розмірковуючи про зміну свого діяльнісного вектора. Уже в перший день після завершення тривалої служби він різко поміняв щоденну одежу на костюм з краваткою. Від цього начебто малозначимого факту пожвавилося психоемоційне тло життя Стриєка, надалі сприяючи посиленню малярського покликання.
Пітер Миллард, шукаючи «ключ» до розуміння творчої неординарності Стриєка, чимало уваги приділив родинно-побутовим обставинам його життя в 1960—1970-х роках. Спочатку зі своєю дружиною Анною Дмитро проживав у Геффорді, де далекого 1926 року народився їхній син Михайло. Ландшафт цього невеликого містечка в канадських преріях є вкрай одноманітним, за винятком одного пагорба, з якого можна було спостерігати за колією. Що найбільше могло б запам’ятатися мистцеві від цього малопривабливого простору, це колірна мозаїка з елементів природи та будиночків з яскраво розмальованими фасадами. Естетичною домінантою містечка була українська католицька церква, яку сім’я Стриєків справно відвідувала.
У розмовах зі своїм біографом Дмитро Стриєк пригадував, що він дуже любив свій сад, а також мав прихильність до пасічництва. Можна припускати, що відповідна атмосфера життя в Геффорді часто викликала у нього виразні асоціації з Україною, яку він не лише снив, а й осмислював через розпорошені фрагменти світлих або ж драматичних споминів.
1967 року, два роки опісля виходу на пенсію, він втратив дружину. Тоді ж переїхав до Саскатуна, ближче до сина, котрий на той час уже був дипломованим бакалавром мистецтва і зайнявся власним бізнесом як фотограф. 1970 року одружується вдруге, облаштовуючи для себе сприятливе для малювання нове «домашнє гніздо». Натомість 1977 року від раптового серцевого нападу помирає і його син. Ці втрати найдорожчих людей глибоко вразили Дмитра Стриєка, котрий уже встиг закріпитися в новому суспільно-культурному статусі. У ті роки, як і надалі, біль, ностальгія і захват від усього, що було предметом його побіжної уваги, ставало «метафізичним стрижнем» його творчої наснаженості.
СЕКРЕТИ МИСТЕЦЬКОЇ «КУХНІ»
Генеза і духовно-етична природа малярського захоплення Стриєка були виразно індивідуальними, не схожими до інших мистців-самоуків чи професіоналів. Тому й структура смислів, розкритих його малюнками і графікою, виповнювалася розмаїтими — прямими й непрямими — джерелами та інспіраціями. В одних випадках такими були світлини чи новинні повідомлення в часописах, в інших — підглянуті з тих чи інших епізодів життя типажі. Ще одним джерелом могли бути світлини, зроблені його сином Михайлом, або ж звичайнісінький метелик, котрий сів на кущик у родинному садку. Обличчя людей і квіти, ікони і церковна поліхромія, ілюстрації з журналів чи календарів – будь-що з цієї безкінечної стрічки приватного життя могло стати носієм його радості або задуми. Водночас були теми, що зрослися з ціннісним імперативом Стриєка, ставши часткою його національного світогляду. Це сфера глибинних зв’язків з родинним духовно-етичним комплексом, в якому сплавилися спонтанні алюзії з дитячих літ, сакралізований образ матері, Тарас Шевченко, Леся Українка як культурні домінанти підсвідомості, відлуння визвольної боротьби в Україні, учасником якої був і він сам.
У такій інтуїтивно зарядженій лінії творчих інспірацій Дмитра Стриєка й укладалася певна ієрархічність тем і смислів, образних конструктів його картин і малюнків. Інша річ, що народжувалися його твори не на основі наперед заданої програми, а під безпосереднім натиском екзистенції, часто — з волі випадку, несподіваної інтриги. Пітер Миллард звернув увагу на те, що постачання ідей його творів відбувалося не стільки з прямого зовнішнього джерела, а якби з полісемантичного міксу його особистого «внутрішнього комп’ютера», з подальшою формально-технічною трансформацією кожної теми. До цього варто додати, що Стриєка приваблювали портретні образи знаменитих людей, про яких писала світова преса. Так, серед героїв його творів з’явилися принцеса Діана і Чарльз Дарвін, Маргарет Тетчер і П’єр Трюдо, безіменна голлівудська кінозірка та англійський адвокат XVIII століття Роджер Норт, багато інших знаних особистостей історії і сучасності.
Попри те, що далеко не всі твори Дмитра Стриєка є каталогізованими і систематизованими за ознаками жанру, можна виявити кілька важливих особливостей розвитку авторських тематичних уподобань, а також секретів його мистецької «кухні». З числа ранніх (наприкінці 1960-х — початку 1970-х років) творів домінували мотиви національної культурної та історичної пам’яті, у тім числі — фрагменти його споминів із далекого дитинства; від середини 1970-х українська тематика збалансувалася його реакціями на розмаїті «світські хроніки» — з мереж суспільних подій (політика, культура, спорт тощо), а також ліричними рефлексіями з життя природи. Однією із знакових перших робіт мистця став портрет Лесі Українки, створений близько 1970 р. Невдовзі з’явилися невеликі картини «Незнаний жовнір» (1971), «Чабан з вівцями», «Млин в українському селі» (1973), «Канадська національна українська виставка в Саскатуні» (1974) та інші. Активізуючи малярську практику, Стриєк сам почав документувати час створення своїх картин, вказуючи на них не лише рік, а й місяць і день виконання. Саме ця обставина дозволяє відкрити завісу таємничості щодо вибору тих чи інших мотивів малювання, а саме – послідовності звертання до тем.
Цілком зрозуміло, що емоційна природа творчого захоплення Дмитра Стриєка визначала спонтанність бажання реалізації своєї пристрасті й непослідовність у чергуванні тем та живописних жанрів. Крім того, така методологія покладалася й на відмінні підходи до формальних рішень картин. Тож постає питання, що саме забезпечувало ту естетичну якість творчості мистця, щоби його малярство перебувало в центрі уваги галеристів і мистецтвознавців, і що саме об’єднує ці розмаїті підходи автора до технічних прийомів живописання?
Об’єднувальною рисою переважної частини творів Дмитра Стриєка є безпосередність самого живописного письма, внутрішня експресія як виразник авторського життєвого темпераменту. Художник давав собі раду з композиціями різних жанрів: у них ніколи не було надуманості, пафосу, натомість — щоразу — певна оповідна фабула з оригінальним колірним акцентом. Фактор кольору для мистця був чи не першорядним, він з великою приємністю нашаровував фарбові маси, міняв систему фактури, вправно «режисеруючи» гру вібрацій у потоках світла. Тло малюнків Стриєка, зазвичай, неоднорідне. Автор, схоже, не мав терпіння до надійних малярських технологій чи ж бо до наперед заготовлених форматів картин. Не тратячи часу на спеціальні підготовчі ескізи чи тривале «виношування» ідеї, він жадібно «налягав» на ті чи інші мотиви, «вмонтовуючи» у композицію черговий, неповторний образ – ще якийсь фрагмент його індивідуального універсалізму.
У такій синкретичній природі спонтанності й поставали унікальні образи багатьох знаних персоналій часу, в якому творив автор. До найбільш вдалих рішень за структурою малярських засобів належать «Принцеса Діана», «П’єр Трюдо» (прем’єр-міністр Канади в 1968—1979, 1980—1984 рр.), «Коронація королеви Єлизавети» (1977), «Іван Павло II — Кароль Войтила» (1980), «Я хочу свою маму!» (1982), «Джон Діфенбейкер» (прем’єр-міністр Канади в 1957—1963 рр.), «Маргарет Тетчер» (1984), «Единбурзька принцеса Анна» (1988) та інші. До цього ряду належать також образи видатних діячів української історії та культури, зокрема «Православний єпископ» (1977), «Полковник Євген Коновалець» (1983), а також «Святий князь Володимир», «Гетьман Іван Мазепа» та «Кардинал Йосиф Сліпий». Одним із центральних образів малярства Стриєка став Тарас Шевченко (відомі два варіанти портрету – 1980 та 1981 років). Ця ж тема розкрита мистцем у жанрах ілюстрації («Козак Гамалія», 1978) та меморіально-символістським малюнком «Гріб і хата Тараса» (1980).
Українська тематика — це багаторівнева територія роздумів і ностальгічних рефлексій Стриєка. В цьому синкретичному комплексі, знову ж, зіставилися різні жанри, переплелися прямі спомини і творча уява. Такий смисловий зв’язок між оригінальними композиціями «Вояк на сторожі на військовому цвинтарі» (1980) та «Військовий цвинтар» (1984), а також навіяні сакралізованими станами душі в години самотності твори «Мадонна і Дитя» (1977), «Ісус в городі» (1980), «Христос» (1981), «Божа Мати» (1984), «Моліться до хреста» (1987), «Церква».
Ще інший сегмент емоційного безбережжя Стриєка — це його ситуативні ліричні реакції на довкілля в природі та побуті. Мотиви з квітами й ландшафтами, свійськими птицями та грою в бейсбол урівноважували його спостереження за світським життям або роздуми про історичну пам’ять, підтверджуючи те, що будь-яка, здавалось, малозначима побутова сцена була для нього сповнена глибоких смислів як частина великої прогулянки стежками системи Життя. Саме тому такої ваги набували у нього теми «Дика курка у кущі», «Олень у лісі» (1983), «Мавпа», «Жирафа» (1984), «Метелик» (1986) тощо. У цій стратегії творчості мистця кожен мотив відображав певну грань «вібрації вибухової краси світу», багатого ціннісного імперативу автора.
«Дмитро Стриєк ніби воцаряється в кімнаті тієї ж миті, коли він заходить у неї, — писали про художника ще за його життя. — Він не надто високого зросту, натомість його військова постава і пронизливі очі створюють враження великої присутності. Мав світло-блакитні очі. Він хвилину стоїть збоку кімнати, потім рішуче крокує через усю кімнату до того, хто привернув його увагу, друга чи незнайомця, і щиро вітається з ним або з нею». Щодо засобів малярства не був вибагливим. Так, у його робочій шафці поруч розміщалися фарби, пастельні олівці з макіяжем для обличчя і лаком для нігтів. Останні він інколи використовував для творчої візуалізації портретів. Тож внутрішнім напором до творчості долав будь-які перешкоди — технічні або психологічні.
Малював до кінця свого життя, яке обірвалося 7 березня 1991 року в Саскатуні. На той час його твори вже стали частиною культурної історії Канади другої половини XX століття. І не лише в конфігурації мистців-примітивістів українського походження (до цієї групи ще входили Анна Гарбуз, Моллі Лангардт та Ярослава Сенькусь), а й у контексті мистецьких з’яв, які залишили значний слід самобутності й великої естетичної сили.
Твори Стриєка зберігаються в багатьох приватних колекціях Канади, а найвідоміші з них є власністю галерей Нормана Маккензі, Менделя та Милларда, Українського музею Канади (Саскатун) та Українського культурно-наукового центру у місті Вінніпег. Спадщина визначного українця ще зберігає чимало загадок, які чекають на дослідників образотворчого мистецтва.
Фоторепродукції з відкритих джерел
