Дивно все ж таки, якщо людина раптом виявляється абсолютно несхожою на своє оточення. Що саме її приваблює, яка пружина рухає нею? Імовірно, цей стиль поведінки диктує її внутрішня програма. І справа не тільки в честолюбстві, бажанні прорватися до грошей та успіху. А в тому, що згодом визначають словом «доля»...
Цього тижня, 25 лютого, все прогресивне людство відзначало день народження екс-бітла Джорджа Харрісона. Йому виповнився б 61 рік (на жаль, його не стало в 2001 році).
Усі його родичі, як і родичі всіх бітлів, та й самі вони (із нині живих це, як відомо, Пол МакКартні та Рінго Старр) — забезпечені мільйонними статками. За продажами твори «Бітлз» досі займають одне з перших місць. Інтерес до них (і до їхніх сольних проектів) не меншає. Але йдеться не про це.
А про вельми сильне захоплення екс-бітла Харрісона індійською релігією, культурою (і навіть кухнею). Він перший із рок- еліти, котрий не на жарт захопився Сходом. «Фактично через Джорджа Харрісона в Європі, а пізніше в США з’явилася «мода на Індію», а його тісні контакти з найвідомішим індійським ситаристом Раві Шанкаром перетворили цю моду на стійкий елемент європейської культури», — ось так кучеряво, але загалом зрозуміло, пишуть сьогодні культурологи. Можна додати, що ця «мода» досягла стольного граду Києва ще за радянських часів, оскільки в 1985 році в Київській філармонії легендарний Раві Шанкар виступив із концертом. І кілька місцевих фанів ліверпульської групи символічно назвали його «п’ятим бітлом». Йому, зрозуміло, це полестило...
«БУЛО В БАТЬКА ТРИ СИНИ...»
Колись мене дуже здивував деренчливий звук в одній із пісень «Бітлз». «Звук» мав явно східний характер і, прямо скажемо, не дуже гармоніював із життєрадісною та нехитрою мелодикою пісні. Він там мав такий вигляд, ніби розвідник Сходу затесався до лав «західних нот». Причому маскування явно не вдалося. Це так само, як верблюду спробувати «розчинитися» в табуні коней. Коли я спитав про походження цього звуку, мені відповіли, що це Джордж Харрісон на ситарі пустує, він узагалі «поїхав» на Індії... Шанувальники ставилися до цього його захоплення, як до дивацтва.
«Тихий бітл» — напрочуд суперечлива й одночасно суцільна особистість.
З одного боку, відомо, що він був «найсерйознішим» учасником ліверпульського квартету. Якщо інші дозволяли собі дуріти та сипати дотепами під час виступів, то Джордж був невблаганно серйозний, заявляючи журналістам, що провідний гітарист не має права на помилку. Ось такий поважний юнак. Нібито. Знали б ви, що він витворяв у школі. Ось уривок із його мемуарів: «У 16 років я не склав жодного іспиту за рік. Що сказали стосовно цього мої батьки? Нічого, тому що нічого не знали. Я спалив і табель за рік, і характеристику».
Гарний хлопчик!
Але оскільки щось потрібно було написати в його характеристиці, вона вийшла напрочуд лаконічною: «Про роботу учня судити не можемо, оскільки жодної роботи він не робив».
Батько Джорджа був «нормальним» робітником, «нормального» пролетарського міста- порту. І мріяв, щоб старший син був механіком, середній — зварювальником, а молодший — Джордж, — електриком. Тоді вони б відкрили сімейний бізнес із авторемонту. Але сталося просто як у наших казках: «Було в батька три сини...»
«Я так ніколи і не зрозумів, чому ці звичайні, нормальні речі називають звичайними і нормальними — для мене вони завжди здавалися незвичайними і ненормальними», — написав Харрісон пізніше.
У 16 років він прийшов до старшого брата за порадою: йому запропонували професіонально грати в групі. «Валяй, — дозволив той, — ти ще маєш час робити, що хочеш, навіть якщо витратиш рік чи два, однаково буде ще не пізно».
Молодший не втратив свого шансу.
Тобто з одного боку, він — натуральний ворог дисципліни (брюки в обтяжку, довге волосся, лихослов’я вчителям), а з другого — він настирливо займався тим, до чого його тягло НАСПРАВДІ. Це по-перше. І по- друге — у Джорджа був постійний потяг до свободи. І чим далі, тим більше це проявлятиметься, швидше, в духовному плані, ніж у політичному, як, наприклад, у Джона Леннона...
НЕБЕСНЕ ТА ЗЕМНЕ
Приголомшливий успіх групи. У 1965 році «Бітлз» знімалися в фільмі «Help» на Вест- Індських островах. Харрісон: «Знімали сцену, в якій ми їздили на велосипедах, і поки встановлювали кінокамеру, ми сиділи при дорозі. Тут підійшов Свамі Вішну Девананда, це був найперший Свамі, з яким мені доводилося зустрітися, і було очевидно, що він знав, що ми були саме там. Це було 25 лютого 1965 року, був МІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ, мені виповнювалося 22 роки, і через багато років Вішну Девананда сказав мені, що під час медитації в нього було сильне відчуття, що він повинен мене розшукати. Він дав мені книжку, але тоді докладно в ній розбиратися мені було ніколи. Через кілька років я поїхав до Індії, вже не вперше, поїхав до Рішекеша, який мене дивовижно манив, і перед поїздкою виявив книгу, яку Вішну Девананда дав мені кілька років тому, розкрив її. На титульній сторінці було виведено ОМ і нижче: Академія Форест Хілл, Рішекеш. Світ, як кажуть, тісний».
Надзвичайно містична історія. Але під час перших гастролей «Бітлз» в Індії нічого надприродного не було, навпаки вони стали жертвою банального шахрайства. Та ще й з політичним забарвленням.
«Передбачали, що глядачів буде 70 000, — розповідав Харрісон, — проте організатор концерту поставив сцену на полі в 50 гектарів і, здавалося, запросив населення всієї земної кулі. Стало зрозуміло: крім того, що за нашою спиною він здійснив безліч інших угод, весь час обіцяв і брехав. Наступного дня нас розбудили і сказали: «Ви спите?! Вас чекають у палаці! У вас призначена зустріч із дружиною президента Маркоса!» «Ні, — сказали ми, — жодної зустрічі в нас не призначено». Ми ввімкнули телевізор, і коментатори вибачалися, що ми все ще не з’явилися. На екрані показували довгі мармурові коридори, сотні святково одягнених людей, які когось чекали, і телекоментатор невпинно повторював: «ми чекаємо знамениту четвірку, але поки що вони не з’явилися!» Переодягатися та їхати до палацу було вже пізно, то ми сиділи та дивилися по телевізору свою НЕПОЯВУ доти, доки ми, нарешті, абсолютно не з’явилися. І пані Маркос перестала чекати. У газетах, по радіо і телебаченню передавали новину: «БІТЛЗ ЗНЕХТУВАЛИ ПРЕЗИДЕНТСЬКОЮ СІМ’ЄЮ», повідомляли про це з неприкритою ненавистю, і до аеропорту нас відмовлялися везти. Жодна машина, жодне таксі не хотіли нас брати. Якимсь чином ми роздобули транспорт, приїхали до аеропорту, нас оточував щільний натовп, підлітки вищали, хапали нас за одяг, а дорослі люди та місцеві хулігани намагалися вдарити нас рукою або ногою, кидалися цеглинами...»
І проте Харрісон купив собі новий ситар і почав часто навідуватися до Індії. Зачастили туди й інші бітли...
Майстер гри на ситарі Раві Шанкар дав йому кілька уроків. «З 1965 по 1968 рік я займався щодня по два чи три рази, щоразу по годині. За ці три чи чотири роки я досяг чималих успіхів, найцікавіше, що до занять ситарем я у житті не брав уроків музики. Ситарний період був для мене хорошим часом... Я вставав рано, як прийнято в Індії, приймав ванну, робив вправи йоги, займався медитацією, грав на ситарі, після цього снідав — замість того, щоб схоплюватися з ліжка й одразу випивати чашку кави. Ця дисципліна була для мене життєво необхідна, через неї я хоч трохи долучився до культури», — скромничав Джордж.
Харрісон методично намагається прищепити ситар своїй групі. Але цей східний інструмент постійно дисонував із блюз-бітовою основою «Бітлз». Навіть у знаменитому альбомі «Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера» композиція Харрісона з східними «прибамбасами» визнана найневдалішою.
Під час чергового візиту групи до Індії — від передозування снодійного в Лондоні гине їхній продюсер Брайн Епстайн. Друзі непрямо звинувачують у їхній відсутності Джорджа. Він пише дуже сильну пісню-відповідь «Не винен». Попри 44 дублі (ось прагнення людей до досконалості! Було в них і по 102 дублі!!) до «Білого альбому» (1968 рік) групи її не заносять. Очевидно, дуже особиста. Вийде вона вже на його «сольнику» тільки в 1979 році.
ПІСНЯ-МОЛИТВА
Після розпаду групи, він перший досягає успіху із запальною, швидкою піснею «My Sweet Lord» («Мій любий Господь»). Це перший рок-хіт релігійного напряму. «Я знав, — пише він, — що реагуватимуть на неї по- різному, оскільки багато людей бояться слів «Бог» або «Господь» Випускаючи пісню, я певним чином ризикував. Я вірив у те, про що йшлося в пісні — й чому це маю бути нещирий із самим собою? Мені хотілося показати, що «Алілуя» і «Харі Крішна» — це одне і те саме. Я спочатку записав голоси, які співають «Алілуя», і непомітно перейшов на «Харі Крішна», таким чином ця пісня мовби давала простий еквівалент мантри, тобто багаторазового повторення святих імен — у рамках західної поп-музики...»
Проте на нього подадуть у суд за плагіат, за схожість мелодії цієї пісні з американським хітом 1962 року «He’s So Fine», який виконувала група «Chiffons». Суд він програє, хоч Харрісон стверджував, що писав цю річ за натхненням. Через кілька років знайдуть ще один подібний, але більш ранній варіант — пісню, створену в стилі релігійних негритянських співів.
Швидше за все, всі ці три пісні автори написали в певному «вертикальному» стані. І відповідно, мелодії вийшли близькими. Про «навмисний плагіат» і йтися не може. Я, наприклад, помічав подібність грузинських релігійних пісень із церковними мелодіями Баха. Діє той самий феномен...
Без злості віддавши неабияку суму (600 тис. доларів) — Харрісон на образу знову відповість жартівливою піснею — «This Song».
МИЛОСЕРДЯ
Несподівано для всіх він (хоча знаючи його характер, що тут несподіваного?), попри різні судові чвари, організував у 1971 році два грандіозні концерти на користь голодуючого Бангладешу.
Він три місяці «висів на телефоні», а потім виступив у Нью-Йорку разом із своїми друзями Еріком Клептоном, Рінго Старром, Бобом Діланом і все тим самим Раві Шанкаром, який уперше брав участь у рок-концерті. І, власне, і був ініціатором заходу. Це була перша добродійна акція такого небаченого розмаху.
Попри те, що Харрісон отримав подяку за цей громадянський вчинок від Генерального секретаря ООН, зібрану суму на деякий час «заморозила» податкова через «непоінформованість» про добродійну мету акції. Маразму вистачає не тільки в нас!
ОСОБИСТЕ
У творчості йому з 60-х допомагав як блискучий гітарний аранжувальник, його близький друг Ерік Клептон. Захоплення Еріка спільною творчістю раптово переросло в захоплення і дружиною Харрісона — Патті Бойд. Для останнього це було ударом. Але він знайшов у собі сили прокоментувати цю подію так: «Це краще, ніж якби вона дісталася якомусь ідіотові».
Згодом стосунки між друзями відновилися, проте на вимовлення вголос імені «Патті» було накладене табу.
Новою дружиною Харрісона стала співробітниця його фірми «Dark Horse» мексиканка Олівія Ареас. Шлюб уклали 1 серпня 1978 року, а в листопаді Олівія народила сина Дхані. Це індійське ім’я вигадав сину Джордж, й означає воно «До-Ре» — дві перші ноти.
ФІНАЛ
І хоча Харрісон володів уже ситарем, напевно, не гірше за Раві Шанкара, він рідко користувався цим екзотичним інструментом у записах 70-х, і майже зовсім не використовував його в 80-ті. Пам’ятаючи про його «некомерційність».
Життя минало, в 90-х він продюсував багато фільмів, але, що стосується музики, після альбому «Сьоме небо» 1987 року — майже нічого не випускав.
Світ не знав, що він робить за воротами свого 120-квартирного замка в Оксфордширі, де сімома мовами попереджалося: «Вхід заборонено».
Може, ця заборона й викликала цікавість у маніяка, який заліз до його будинку з ножем. Господар, отримавши невеликі поранення, знешкодив божевільного, пожвавивши таблоїди планети.
На жаль, це було останнє повідомлення про Харрісона за життя. 29 листопада 2001 року світ облетіла скорботна сенсація: великий музикант у віці 58 років помер від раку...
«МАЙЯ-БЛЮЗ»
У пісні «Мій любий Господь» він, швидше, ідеологічно об’єднав у тексті Схід і Захід, але не в музиці, і, здавалося, синтезувати ці дві «несумісності» йому не вдалося.
Але в 2002 році, вже після смерті музиканта, вийшов його заключний альбом «Brainwashed». Одна інструментальна композиція звідти приголомшує! Називається вона «Майя-блюз». Майя — індійською означає ілюзія, одне з основоположних понять йоги й індійських релігій.
Якась ірраціональна, вібруюча, абсолютно чаруюча індійська мелодика затишно розташувалася там у блюзовому розмірі. Вона нескінченно красива в своїх довгих і дивовижних переливах! Як у справжньому шедеврі, в ній — усе. Все його життя! Приховано, підсвідомо, помалу Харрісон йшов до цієї композиції близько сорока років. Вдалося це тільки в ХХI столітті. Ймовірно, весь накопичений ним душевний досвід збігся з часом глобальної Інтеграції...
Книга мемуарів Харрісона має назву «I Me Mine» («Я, Мене, Моє»). Пізніше він розшифрував «I Me Mine» як «проблему особистості, співвідношення маленького «я», тобто усвідомлення себе самого, і великого «Я» — всесвітньої, космічної свідомості, позбавленої будь-якої роздвоєності й егоїзму».
P.S. Особисто я не є завзятим бітломаном, як можна подумати, прочитавши текст вище. Я люблю здебільшого тільки пізніх «Бітлз». І визнаю ту революцію, яку вони здійснили в рок-н-ролі і мистецтві загалом. До речі, вони згадували в своїй творчості красу українських жінок. Так, так! Коли «Бітлз» не пустили до радянської імперії (щоб уникнути «зараження» бітломанією), вони написали хвацьку пісеньку «Знову до СРСР», де імітували «ностальгію» за Союзом, де вони нібито вже бували. В ній є такі рядки «Українки зводять мене з розуму; Заходу до них далеко...»
Зрозуміло, що слова ці написані з чуток, проте — приємно. Далі там: «...бачачи москвичок, мені хочеться співати та танцювати, грузинки не йдуть у мене з думки». Москвички і грузинки зайняли відповідно друге і третє місця. І судячи з того, як всюдисущий Путін сипав минулого року в Кремлі люб’язностями серу Полу МакКартні — бітли також «не йдуть із думки», як у простих громадян, так і правителів.
