Якось одна моя знайома, заповнюючи дитячий фотоальбом новими знімками, натрапила на сторінку, де потрібно було заповнити своє генеалогічне дерево. Як вона потім зізналась, це було для неї поштовхом — вона зрозуміла, що має знати більше про своїх предків. Наталія розшукала могилу свого діда, який загинув у Пруссії в 1945 році. А потім так захопилася, що дійшла у своєму родоводі аж до восьмого коліна.
Ця історія є досить показовою. Знання про своє коріння у більшості українців обмежується дідами. І це не дивно, адже за радянської влади афішування свого походження не дуже віталося, особливо якщо воно не було робітничо-селянським. Щоправда, сьогодні ситуація дещо покращується. «Після 1991 року постійно зростає кількість людей, які приходять в архіви заради пошуку свого родоводу», — розповідає директор Центрального державного історичного архіву в Києві Ольга Музичук. Але багато українців не знають особливостей роботи в архівах: куди їм звертатися, де саме шукати, не володіють вони й точними відомостями про рідних. За словами О. Музичук, дуже складним сьогодні є пошук матеріалів доби колективізації та голодомору, бо нащадки людей, які здійснювали розкуркулення, ще живі. Тому в архівах, не секрет, побоюються помсти за видачу інформації.
За словами директора Українського центру генеалогічних досліджень Віри Крищук, більшість їхніх клієнтів (90%) становлять іноземці — діти емігрантів, які шукають своє коріння в Україні. Здебільшого це громадяни США, Канади, Німеччини, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Ізраїлю. Вони замовляють пошук своїх родоводів, бо для них приїхати сюди і особисто цим займатися є занадто дорогою справою. Вартість послуг центру варіюється залежно від складності поставлених завдань — в середньому це 300 доларів. За словами В. Крищук, кількість клієнтів центру постійно зростає. Адже серед українців більшає тих, хто хотів би дізнатися про своє коріння. Наприклад, серед сучасної еліти це стало взагалі останнім словом моди. В тому сенсі, що дуже популярним є мати когось із родичів дворянського походження. Саме тому на адресу новітніх дворянських організацій нерідко лунають нарікання в тому, що вони буцімто торгують дворянськими титулами заради власного існування. Як розповідає голова «Київського дворянського зібрання» Олександр Попов, дворянський рух поступово відроджується, але стикається з багатьма проблемами. Найголовніші з них: відсутність монарха, двору і фінансування. Тому зараз дворянські організації залишені на самих себе і ведуть жалюгідне існування. Було кілька випадків, коли до них приходили люди і пропонували купити собі дворянське звання чи домовитися іншими способами. Але, за словами О. Попова, їм відмовили. «Найголовніше для нас — це репутація, бо у нас залишилася лише честь предків, яку ми не можемо заплямувати. В нинішніх умовах це зробити дуже легко, достатньо лише одного разу», — стверджує О. Попов.
Щоправда, деякі дворянські організації співпрацюють з тими, хто хоче стати дворянином. Їм можуть присвоїти титул, але лише пожиттєво (дітям він не передається). Втім, це роблять лише ті організації, що мають бездоганну репутацію і є членами якогось монаршого двору. В Україні з цим проблематично, адже у нас не було власної тривалої монархічної традиції. Хіба що одеська дворянська організація з 1996 року видає титули за цілком європейськими розцінками. Приміром, звання лицаря коштує 3 000 доларів, баронета — 5 000, барона — 10 000, барона-фрігольдера — 20 000, віконта — 30 000. Кандидатів прискіпливо перевіряють, чи гідні вони мати цей титул, адже ця дворянська організація входить до двору Священної римської імперії, і саме там приймається рішення про надання титулу претенденту. Інші дворянські організації орієнтуються чи то на Москву, чи то на інші знамениті двори.
Значну долю ринку генеалогічних послуг займають фіктивні єврейські (іудейські) генеалогії. В середині 90-х сотні тисяч українських євреїв прийняли ізраїльське громадянство. Для цього їм потрібно було надати документи, які б підтвердили їхнє єврейське походження: свідоцтво про народження, виписки з архівів про наявність предків єврейського походження. За словами голови консульського департаменту Посольства держави Ізраїль в Україні Уді Бен-Амі, йде своєрідна війна між посольством і аферистами, яка забирає багато часу й сил у працівників і не дає можливості зосередитися на інших цікавих для обох країн проектах. Рано чи пізно, а людей з фальшивими документами все одно виявляють і депортують на колишню Батьківщину. Бувають навіть випадки, коли українці, проживши понад десять років у Ізраїлі, через те, що у свій час підробили документи, позбавляються громадянства Ізраїлю.
«Найчастіше підробляють свідоцтва про народження чи купують справжні у євреїв, — розповідає пан Уді Бен-Амі. — В останньому випадку тяжче виявити фальсифікацію. Прикро, що багато людей потрапляють «на вудку» до таких ділків, витрачають значні кошти і після виявлення підробки вже ніколи не потраплять до Ізраїлю». Дані про фальсифікаторів передаються двома шляхами українським правоохоронним органам: через МЗС та Інтерпол. Коли справа доходить до суду, то українська сторона повідомляє про це посольство.
У минулі роки навіть були такі випадки, коли ізраїльське посольство вимагало у наших громадян не лише довідки з архівів, які б підтверджували їхнє єврейське походження, а й просили привозити оригінали документів. Такі вимоги були зумовлені тим, що посольство не довіряло нашим довідкам, бо їх часто підробляли. За словами директора Ольги Музичук, в минулому були навіть випадки, коли працівник архіву сідав з метричними книгами в автомобіль та їхав до Посольства Ізраїлю, щоб вони перевірили справжність наданих пошукачем даних.
Сьогодні, на щастя, такої практики вже не існує. У той же час, як стверджують експерти, генеалогічний бізнес в Україні міцнішає. Мабуть, спрацьовує основний закон ринку: є попит, буде й пропозиція.
