Наші ЗМІ, на превеликий жаль, далеко не завжди ставлять у центр уваги події справді загальнонаціонального значення, натомість багато і охоче розповідають про проблеми більшою чи меншою мірою локальні, такі, що не справляють потужного впливу на майбутнє суспільства. Переконливий приклад — майбутні вибори президента НАН України (а також нового складу Президії НАН України). Навряд чи варто говорити, що ці вибори, які повинні відбутися у вересні цього року (або пізніше, наприкінці року, в залежності від ситуації з поширенням коронавірусу), мають особливе значення для економічного, інтелектуального та науково-технічного розвитку України, для її майбутнього. Попри величезні, вкрай серйозні проблеми, НАН України залишається головним осередком наукового потенціалу країни, де продукуються життєво важливі для цивілізаційного розвитку держави ідеї.
Президент НАН України академік Борис Патон, який очолює найвищу вітчизняну наукову інституцію продовж понад 58 років, заявив, що не буде висувати свою кандидатуру на новий строк. Вибори відбуватимуться на альтернативних засадах. На сьогодні офіційними претендентами на посаду президента НАН України є: віце-президент Академії, шанований фізик, академік НАН України Анатолій Загородній; член Президії НАН України, широко відомий матеріалознавець та фізик академік Володимир Семиноженко; член Президії НАН України, знаний біохімік та фізіолог, громадський діяч, дипломат, академік Сергій Комісаренко; радник Президії НАН України, визнаний фахівець у галузі хімії води, академік Владислав Гончарук; відомий економіст, академік Богдан Данилишин.
Зараз зазначені вище кандидати виступають перед громадськістю зі своїми програмами. Більша частина претендентів (А.Загородній, В. Семиноженко, Б.Данилишин) уже виклала свої погляди на майбутнє української науки та Академії на шпальтах «Дня». Але дискусія, по суті, лише розпочинається. Сьогодні свою позицію представляє провідний український фізіолог, академік Олег Кришталь. «День» чекає від наукової громадськості нових змістовних думок із цієї проблеми. Дискусія потрібна — бо питання надто важливе.
Щоб не втратити наукову Україну
Академік Кришталь: На виборах президента НАНУ, слідом за досвідченим патріархом-фізиком В.Г. Бар’яхтаром, я підтримав кандидатуру, яка бачиться мені безальтернативною
Олег КРИШТАЛЬ, академік НАН України, член Європейської академії
Нам, нинішнім людям, випало жити в драматичний момент. Віра в людську всемогутність, якщо не сьогоднішню, то, принаймні, в принципі досяжну, зазнала краху. Причину не треба було б і називати, настільки вона очевидна. Але хіба не повчально усвідомити, як швидко наноскопічний вірус затьмарив гордість за науку страхом, що вона не врятує. При цьому наука залишається нашою єдиною надією. Говорити про її значення як для людства в цілому, так і для кожної країни, зокрема й України, зараз особливо легко. А у нас якраз грядуть вибори президента Академії наук. З огляду на те, що в Академії зосереджено основний науковий потенціал країни, а роль президента інституційно дуже велика, ці вибори мають доленосний характер: успіх нового президента дозволить нам сподіватися на успіх проекту «Україна». Не хочу говорити про альтернативу.
Сказати, що завдання у майбутнього президента складне, це нічого не сказати. Адже не йдеться лише про долю нашої Академії або особисту долю кожного з науковців. Молоді люди поступово виїдуть, старші ще якось за інерцією попрацюють, але ж країну, ту країну, яку ми знаємо, — наукову Україну, ми можемо втратити!
Країна без науки — це деградуюча країна, навіть без перспектив власної державності. Я б сказав більше: для України наука — це системотворні поняття, суверенітетотворна категорія, платформа її гуманітарно-цивілізаційного розвитку і, звичайно, єдина й головна база для успішного економічного розвитку.
Тут я хочу нагадати, що зараз ми перебуваємо на початку нового технологічного циклу, який, за твердженням економістів, триватиме не один десяток років і буде заснований на новій економіці, розвиток якої, як і розвиток усього людства, визначатиметься, зокрема, близькими для мене науками про життя, новими медичними технологіями, нанобіомедициною, новими методами діагностики та лікування хвороб, зокрема й таких, як COVID-19, новими матеріалами, глибоким проникненням інформаційних технологій у всі сфери тощо. Таким чином, Україна може мати майбутнє лише в тому випадку, якщо вона достатньо зміцнить свою наукову основу, щоб стати реально конкурентною країною на новому етапі технологічного розвитку світу. Хоча б у деяких напрямках, де ми маємо напрацювання.
Отже, що ж мають вирішити вибори президента, президії й усього керівництва НАНУ? Головне — сформувати команду, яка здатна виконати амбітне завдання — визначити сучасний порядок денний для успішної України. Тут немає перебільшення — саме в цьому має полягати місія самих виборів зараз.
Чому я про це говорю? У нашій країні саме в Академії в максимальному ступені сконцентрований інтелектуальний потенціал — ресурс, який дозволить розробити й науково забезпечити розвиток країни. Але для такої місії Академія повинна бути добре організованою й очолити її повинні системні, глибокі, різнобічні люди, фахівці в різних сферах. Тільки так НАНУ зможе повернути авторитет, який, скажімо прямо, багато в чому втрачений, і забезпечити підтримку з боку держави, зокрема й у такому необхідному, гідному, принаймні в українських реаліях, фінансуванні.
Академії слід повернути собі ту повагу, той авторитет, то вплив, які свого часу у нас були! Нагадаю, що в Конституції України, що була чинна до 1996 року, Академія навіть мала право законодавчої ініціативи! Але для цього є одне універсальне правило: і суспільство, і влада повинні постійно відчувати необхідність для держави НАН України. І фігура президента НАНУ для такого масштабу завдань тут визначальна.
Хто це має бути? Безумовно, представник академічного середовища. Безумовно, талановитий вчений, людина, яка володіє потрібною широтою суджень з багатьох питань, погляди якої на розвиток науки, інноваційної сфери, економіки, міжнародної політики, культури та мистецтва є і професійними, і сучасними. Це повинен бути і талановитий публіцист, і популяризатор науки, і людина, яка сміливо, повторюю, сміливо, захищає інтереси науки. Людина успішна, для якої наукова, сильна Україна — це не просто слова, а вищі цінності і вище за всі інші спокуси.
Людина, яка відбулася, яка добре знає владу, її цинічні коридори, політичні технології досягнення необхідного результату у вигляді нових законів, лобіювання інтересів науки у владі. Людина принципова, але яка вміє, коли потрібно, проявити гнучкість. І крім того, вона має бути відомою і впізнаваною в суспільстві й у владних інститутах.
Я написав про все це і почав сумніватися: а чи не занадто багато хочеться від однієї людини? Чи можна знайти поєднання стількох здібностей в одній людині? І думаючи так, я зрозумів, що така людина в Україні є. Слідом за досвідченим патріархом-фізиком Віктором Григоровичем Бар’яхтаром я підтримав кандидатуру, яка бачиться мені безальтернативною.
У виборах братимуть участь п’ять кандидатів. Усі вони — досить відомі в наукових (і не лише) колах люди, кожен зі своїм унікальним досвідом. Більш-менш тісно мені довелося взаємодіяти з кожним із них. Сумарний досвід, який поділяє дуже багато однодумців, дає однозначну відповідь: кандидатів п’ять, а вибір безальтернативний. Це — Володимир Петрович Семиноженко.
Довідка: школа Ландау, учитель — Віктор Григорович Бар’яхтар. Перша робота написана після закінчення четвертого курсу. Кандидат наук у 23 роки, доктор — у 33, член-кореспондент АН УРСР у 37 років, академік — у 43 роки. Досвід роботи в легендарному ХФТІ, ДонФТІ, 10 років — у ФТІН НАН України.
У 35 років (!) очолив Всесоюзне НВО «Монокристалреактив» Мінхімпрому СРСР, більшою частиною працював на ВПК. З 1991 року — керівник НТК «Інститут монокристалів» — одного з найуспішніших і великих підрозділів нашої Академії, що займаються фізикою, хімією, функціональними матеріалами, зокрема для біомедичного застосування.
Тричі обирався народним депутатом України — не для депутатського значка. Інакше ми б не мали «наукових пенсій», закону «Про технопарки». Ініціатор низки державних програм. За його ініціативою створена Національна академія мистецтв України, заснований День науки і т.д.
Нас близько зіштовхнуло життя, коли треба було відстояти автономію й самоврядування НАНУ 2014 року. Тоді перший «революційний Кабмін» вирішив позбавити нас самостійності й навіть Статут Академії затверджувати в КМУ. Сценаристом і диригентом протистояння Кабміну став саме академік Семиноженко. Я тоді побачив близько його характер. Мало того, що він зірвав плани щодо голосування в парламенті, зареєструвавши вчасно розроблений ним з командою альтернативний закон, але, що дуже важливо, він організував широку публічну реакцію наукової громадськості на таку провокацію влади, організував прес-конференцію в УНІАН-Україна, на яку запросив мене й академіка НАН України А.Г. Наумовця. Подальші події я пропускаю. Результат ви знаєте — Статут НАНУ тепер просто реєструється в Мін’юсті. Ми маємо статус самоврядної організації. І це лише один приклад з багатьох. А хто найбільше захищає інтереси науки в ЗМІ, по TV? Питання риторичне.
Перерахування всіх цих фактів не може не вражати. Але чиста фактологія була б прокрустовим ложем для людського середовища. У цьому середовищі лідер має в надлишку володіти критично важливим нематеріальним ресурсом, який позначається словом ДУХ. Цей ресурс дозволяє заражати людей енергією та ентузіазмом, організує їх на нові звершення. Абсолютно зрозуміло, що без цього президент Академії наук не може бути справжнім президентом.
Спостерігаючи за обговорюваним кандидатом — а тут у мене більш ніж двадцятирічний стаж і можливість для порівняння і на Батьківщині, і за кордоном — можу сказати: я не знаю нікого в науковому середовищі, щоб розмістити Володимира Петровича на другому після нього місці в рейтингу. За всієї ємності слова «дух» не вживатиму його всує. Скажу конкретно. Наш кандидат щедро ділиться своєю енергією з людьми та перебуває в постійній готовності вирішити, як прийняти або допомогти знайти єдино правильне рішення.
Як нейрофізіолог я знайомий з динамікою процесів, що відбуваються в мозку. Мене особливо цікавлять експериментально спостережувані кореляти процесів навчання і пам’яті. Так от, зважаючи на все, що знає і вміє Володимир Петрович (тут не лише наукова та громадська діяльність, а й захоплення на цілком професійному рівні), радісно, ??що у нас є такий кандидат.
