Чим ближче день виборів, тим більший потік інформації зрушується на виборця. Хтось iз кимсь зустрічався і про щось домовився, хтось iз кимсь розмежувався, щоб потім об’єднатися, хтось iз кимсь блокувався, хтось знаходиться в опозиції, а хтось віддає перевагу вірнопідданській позиції і т. д. і т.iн.
Чим більше подібної інформації виборець отримує, тим більший її дефіцит відчуває. Виборцеві набагато цікавіше було б почути відповіді на запитання, що стосуються безпосередньо його. Навколо якої програми об’єдналися і на якій платформі? Що пропонують для того, щоб нашому виборцеві хоч трохи краще жилося? Що пропонували раніше, і чого досягла країна і кожен з нас внаслідок їх кипучої діяльності, а також чи згодні політики нести за це персональну відповідальність? На жаль, у цьому плані спостерігається повна криза жанру. Наші політичні лідери нагадують акторів, які все життя працювали у театрі ім. Ленінського комсомолу, виконуючи головну роль у виставі «Як гартувалася сталь». А потім їх перевели у драматичний театр і призначили на роль гетьмана. Політичні режисери, безумовно, помітили, що гетьман у виконанні таких акторів дуже схожий на Павку Корчагіна, але замість того, щоб запросити на роль нових акторів, вирішили підправити сценарій і наказали гетьману будувати вузькоколійку. Такі шедеври як «новий центризм» і т. п. типові для представників політичної вузькоколійки. А самі політики схожі один на одного як клоновані близнюки: всі клянуться у вірності та особистій відданості, підтримці реформаторського курсу глави держави, і кожен вирішує свої власні проблеми, а не дай, Боже, що — відразу за спину гаранта: такий термін як політична відповідальність взагалі відсутній у словнику наших політиків.
Україні дуже потрібні політики і державні діячі, такі як Київський князь Володимир Великий, які могли б запропонувати українському народу український вибір і відновити могутність, потужність і авторитет української держави. Але для того, щоб київський князь не нагадував відомого комсомольця iз складу ГКЧП, необхідно, щоб і автори, і виконавці ніколи раніше не працювали у ЦК ЛКСМУ і ЦК КПУ.
Серед політиків, які виявляють зараз активність, В.А. Ющенко — один з небагатьох, хто міг би запропонувати українському виборцеві український вибір. Навколо нього могли б об’єднатися молоді, перспективні, непохитні політики, державні службовці, підприємці, здатні протистояти як внутрішньому, так і зовнішньому тиску та вирішувати державні завдання. На жаль, ми спостерігаємо, як Віктора Андрійовича буквально оточили з усіх сторін політичні персональні пенсіонери союзного значення. Звичайно, Віктору Андрійовичеві вирішувати, кого запрошувати до себе в команду, але я думаю, що у цьому випадку дуже корисним був би досвід генерала Євгена Марчука, який в одному партійному списку з колишнім секретарем ЦК з ідеології отримав удвічі менше голосів, ніж під час президентських виборів, коли став визнаним лідером національно-патріотичних сил, набравши удвічі більше голосів виборців, ніж усі інші кандидати від національно-патріотичних сил разом узяті. Залишається тільки жалкувати, що Євген Кирилович не бере активної участі у даній виборчій кампанії, — він міг би сформувати дуже сильну команду, здатну на практиці реалізувати український вибір.
