Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Хто ж він, той загадковий Марек?

Спогад у Рік Польщі в Україні
2 липня, 2004 - 00:00

Можливо, це комусь видасться дивним, але кожного разу, коли стикаюся з німцями, угорцями, поляками, я мимоволі, майже автоматично, переключаюсь на спогади воєнного часу. Вони для мене — відправна точка, скорше навіть вершина, з якої дивлюсь на сьогодення. Саме тоді я вперше зіткнувся з іноземцями, ще не усвідомлюючи, як довго вони впливатимуть на моє сприйняття навколишнього світу. Тішу себе думкою, що мої спогади не зіпсовані політичною кон’юнктурою. Дуже не хочеться ні надмірного захоплення здобутками цих народів, які в чомусь випередили нас, ані ненависті до колишніх окупантів та їхніх сателітів, котрі сукупно заподіяли величезної шкоди моєму народові. Ненависть — десь там, у минулому, як пересторога, як пам’ять, як наука. Ловлю себе на думці, що вона й спрямована переважно не стільки проти тих, кого бачив, від кого натерпівся, а проти тих, кого не бачив, хто верховодив, хто кинув у вир війни мільйони нормальних людей по різні боки ідеологічних барикад, перетворивши їх у гарматне м’ясо.

...Під клубом, якого вже нема і в якому колись кипіла доступна селу культурно- масова робота й «крутили» кіно, а точніше, — під його бібліотекою й радіовузлом, був льох. Яка його роль у цьому комплексі, навіть не знаю, хоча він — на перехресті вулиць, з характерною горловиною входу — завжди був на виду, як більмо на оці. Німці ж під час окупації використовували його як каземат для ув’язнення підозрілих і непокірних. Треба думати, він не пустував. Населення дуже швидко склало ціну непроханим пришельцям, що в статусі окупантів не відзначалися ні високою загальною культурою, притаманною батьківщині Гете, Шіллера, Бетховена, Баха, ані хоч найменшим бажанням зрозуміти народ, кинутий напризволяще розгубленим сталінським керівництвом у перші ж місяці війни. Опір окупантам наростав повсюдно. Можливо, я не знаю, але він не мав організованих форм у нашому селі. Однак все частіше можна було чути все сміливіші вислови невдоволення загарбниками, а також розмови про те, що серед них теж є «люди» і що вони так само страждають від остогидлої війни. Це було зрозуміло. Адже рядові мешканці села стикалися переважно не з різнокаліберними ф’юрерами, а з рядовими окупантами. Язик не повертається сказати: такими ж людьми, як і всі, бо ж багато з них були справді нелюдами, як їх і називали. І все ж мама мало не плакала, коли якийсь Ганс чи Фріц показував фотографії повнощоких діток та елегантної фрау, які страждають без нього у своєму фатерлянді. Ці варвари, виявляється, теж люблять дітей!..

На якомусь етапі стало помітно, що і в самому окупаційному таборі не все спокійно. Село наше специфічне. Аеродром. МТС. Бензобаза. Три колгоспні двори. Школа. Західну околицю села пересікає траса Київ — Вінниця. Вся ця багата інфраструктура була доволі швидко пристосована до вимог воєнного часу і стала опорною для постійного перебування військових частин. Переважно, між іншим, есесівських, тобто військ спеціального — карального — призначення, згодом оголошених Міжнародним Нюрн бергським трибуналом винятково злочинними. Школу було трансформовано в єврейське гетто. Аеродром — у величезний табір військовополонених. Територія МТС, де поспішно відступаюча Червона Армія залишила гори озброєнь — у штабелях і «в роздріб», поповнилась гітлерівською технікою та боєприпасами. Снарядами, ящиками з патронами, різного роду вибухівкою були всіяні й навколишні поля. Не один із моїх ровесників постраждав, виявивши небезпечну цікавість до цього смертоносного добра.

А в центрі села, на місці колишнього ринку, ярмарку — по-нашому, розташувалися якісь закриті майстерні. Працювали в них переважно поляки, а охорона, щось типу жандармерії, була мадярською (тоді їх чомусь не називали угорцями). Відчувалось, що німці, розподіливши в такий спосіб обов’язки, не дуже шанували обох союзників, а ті у свою чергу ворогували між собою. Що вони не поділили — ідеї чи юшку — важко сказати. Але одного ясного дня між угорцями й поляками зчинилася жорстока масова бійка, що підняла на ноги весь Осередок (так називалась наша вулиця, тепер — Юрія Гагаріна). Ми встигли помітити, як поза городами пробіг один iз поляків, Марек, що за рознарядкою властей квартирував тоді у нас, і раптом десь зник. Згодом, коли погоня й стрілянина вщухли, він несподівано з’явився, попросив говорити всім, що його немає. Сказав ще, що, пробігаючи городами, він з розгону сторч головою грохнувся в нашу, зарослу кабачинням, торішню яму з-під картоплі. І тільки опритомнівши, зрозумів, що це його й врятувало.

Як виявилось, не надовго. В конфлікт втрутились німці, що були в той момент явно на боці мадярів. Вони прочесали всю вулицю і таки зупинились перед нашою хатою. Посмикавши за двері, переконались, що «противник» зачинився. Рішення було блискавичне: розлючені «арбітри» прикладом вибили шибку, відчинили вікно і під прикриттям пострілів вдерлися в хату. Що там коїлося, можна тільки уявити. Врешті напівживого, заюшеного Марека виволокли з хати, штовхнули у відкритий автомобіль і помчали в центр. З двору було видно, як один з гітлерівців гамселив його по голові рукояткою пістолета. Невисокий, кремезний Марек з’явився десь через тиждень чи, може, більше, весь побитий, кволий, але не сумирний, а навпаки, — виразно бунтівний, навіть агресивний. Виявляється, його «виховували» в отому льоху під клубом. Холодне підземелля, вибудоване з колишньої церковної цегли, безбожно виконувало свою арештантську місію. «Нічого, — говорив Марек мішаною мовою, — ето пожичене. Ми не забудєм і в боргу нє будєм. Вернєм борг!» Відходив він тяжко. Батьки, чим могли, допомагали. Спочатку замкнутий, він невдовзі розговорився, називав себе антифашистом, хвалив наших людей, нехитре присадибне батьківське господарство. Говорив, що, якби на польських землях був такий порядок, його Отчізна була б дуже багатою. А якоїсь ночі Марек пропав. Говорили потім, що перейшов до партизанів (не хочеться казати «втік», принизивши в такий спосіб відважний чин цього шляхетного чоловіка). Більше ми про нього й не чули. Як і не знали, до яких партизанів пристав так несподівано для нас повсталий месник. У пам’ятi залишилась лише вм’ятина в дверях від фашистської кулі, яка, на щастя, не влучила в Марека.

Через багато літ я побував на Батьківщині Марека. Перший раз — проїздом до Франції і встиг побачити тільки прекрасно відреставроване на той час варшавське Старе Място, щось на кшталт київського Андріївського узвозу. А в крамницях, як казали, — ні їсти, ні дивитись. Як і в нас тоді. Не побачив би й цього, якби не допоміг власний кореспондент «Правди» Володимир Фомін, який у студентські роки підростав на моєму дивані в дев’ятиметровій кімнатці на колишній Сталінці (Деміївці). А вдруге — значно пізніше, коли в країні на всі заставки вирувала «польська революція». Перебуваючи в службовому відрядженні, вивчав досвід інформаційного забезпечення зовнішьополітичної діяльності своїх колег з Міністерства закордонних справ Польщі та водночас очолював групу українських журналістів, які знайомилися з першими результатами динамічної політико-економічної «перебудови» сусідів. У країні вже «було все, як у Греції»: одяг, продукти, мобілки, машини… Ринкова екзотика, щоправда, доповнювалась якимись дивовижними цінами. Вони вражали особливо. Звичайні цифри з багатьма-багатьма нулями паморочили голову, відлякували. Згодом і в нас було щось подібне. Але що цікаво? Поляки їх не боялись. Вони так само не боялись критикувати свою владу. Були якимись трохи «заведеними» і на диво оптимістичними. Начебто безпідставно, як малі діти, вони захоплювались змінами, які з першого погляду нагадували якусь будівлю з химерами: все стирчить, а що всередині — невідомо. Це не була риторика, притаманна всіляким перебудовним періодам. Це був той соціальний оптимізм, про який так гарно іноді говорять наші провладні науковці, але якого, навіть вони визнають, нам так бракує. Поляки повірили у своє майбутнє, у свою «шокову терапію». І, очевидно, не помилились. Надали розвитку країни належної динаміки. Все доволі швидко перемололось і стало на свої місця. Польща зажила й міжнародного авторитету, стала членом НАТО і Європейського Союзу, дещо «гонорово» відстоює свої права в цих об’єднаннях і виступає навіть нашим добровільним адвокатом у взаєминах з ними. Дивовижно, але наступники німців, які несамовито били Марека, були найактивнішими провідниками Польщі в європейські структури. Це ж яким змінам у світосприйнятті потрібно було відбутися, щоб таке сталось!

Можна порадіти, що й між нашими двома країнами налагоджено доволі активне політичне, економічне та культурне співробітництво. Надзвичайно важливим випробуванням добросусідських українсько- польських відносин є проект спільного використання нафтопроводу «Одеса—Броди» для транспортування каспійської нафти в Західну Європу.



На жаль, не завжди і не все гладко в наших відносинах і в нашому співробітництві. Пригріті увагою, ми іноді втрачаємо пильність і натикаємось на перешкоди або «історичної пам’яті», або й на найсучасніші прояви жорсткої конкурентної боротьби, як це сталося з намірами української корпорації приватизувати польський металургійний комбінат «Hutа Czestochowа». Яскравий доказ того, наскільки важливо нашій дипломатії повсякчас «тримати руку на пульсі» навіть у вiдносинах з дружніми країнами. Тим більше, що при кожній такій нагоді рефлексує «ревізія щирості», починаючи з пригадувань про так звану операцію «Вісла» — депортацію понад 140 тисяч українського населення в 1947 році, взаємні звинувачення в польсько- українській різні на Волині 1943-го і навіть ще давніші зіткнення інтересів на грунті складного добросусідства.

Не переповідатиму, як у зв’язку з позитивними змінами в Польщі та кризовими процесами у нас для багатьох українців світ наче перевернувся, і ще недавно більш-менш заможні наші земляки раптом стали злиденними «човниками». На кожному кроці натрапляли вони на неприязних місцевих правоохоронців. Образливі, принизливі походи за «польський бугор» за барахлом і харчем (не вони до нас, як бувало, а ми — до них!), що нерідко кінчалися трагічно, ще довго ятритимуть наші рани. Я бачив пограбованих українських жінок перед українським консульством, що було тоді в приймах у російського посольства в польській столиці. Шукали захисту й не завжди знаходили: скривджених було так багато, що розібратися в усіх «кручених» ситуаціях кільком працівникам просто неможливо. Я мрію про той час, коли цим нашим розповідям про «заробітчанське щастя» ніхто не захоче вірити, а натомість зродиться тверда віра в щасливе, заможне, нормальне життя мого народу. Дай-то Боже!

Не довелось побувати покищо у польських селах і на польських садибах. Чи здійснилась мрія Марека про порядок і на «малих його землях», не знаю… Та й хто він, той мужній Марек, якого доля закинула в годину лихоліття у мій рідний Івангород?

У чому немає сумніву, так це в тому, що він був справжнім польським патріотом і нашим щирим другом. Мені здається, що він був із тих, хто слідом за Яцеком Куронєм сказав би: «Я розумію українців». Без таких, як вони, Рік Польщі в Україні був би неможливим.

Володимир ЧОРНИЙ, Київ — с. Івангород Черкаської обл.
Газета: 
Рубрика: