Насамперед я дуже (і абсолютно щиро) вдячний своєму колезі та доброму приятелю професору Володимиру Панченку за те, що він прочитав мою «сердиту» статтю. Понад те, він точно поставив діагноз: цю публікацію я й справді задумав як інтелектуальну провокацію (ціную й те, що Володимир Євгенович назвав її ще й «добротною»).
Справді, у нашому суспільстві після 1991 року практично відсутня широка полеміка про те, хто є хто (або хто є who, як сказав незабутній Горбачов) в нашій історії. Чи не тому кожен черговий вождь в Україні ставить пам’ятники (або планує поставити), розвішує пам’ятні дошки тим, кого сам вважає «справжнім героєм»? Не думаю, що це нормально. Очевидно й те, що не представники державного істеблішменту та його гуманітарного сеґменту повинні вказувати, кому нам «поклонятись». Навпаки. Ініціювати розмови про це повинна українська інтеліґенція, інтелектуали, які, власне, визначають цінності будь-якого суспільства, його справжній духовний профіль. На жаль, цього ми практично не спостерігаємо в житті нашого суспільства. Натомість наявні спроби політиків у суто кон’юктурних розрахунках використати ювілейні дати того або іншого «знакового» діяча з далекого чи близького минулого. Як мені здалося, нещодавно черговою жертвою став Володимир Винниченко, оцінки якого під перами деяких дослідників почали скидатись на необільшовицькі з блакитно-жовтим забарвленням. Це й спонукало мене написати згаданий матеріал.
Спасибі Володимиру Панченку за те, що він не побачив у моїх критичних заувагах (можливо, не завжди вдалих) особистих симпатій чи антипатій, а зрозумів, що мене цікавили не імена (посади, статус) авторів рецензованих книжок, а тенденція. Ще більше я вдячний Панченкові за ті два аспекти, до роздумів над якими його спонукала моя публікація. Йдеться, по-перше, про поняття «неефективних політиків» і, по-друге, про відповідальність суспільства за тих політиків, яких воно висуває (чи принаймі важає, що висуває).
І тут час відповісти Володимиру Євгеновичу, який написав: «Але мені весь час хочеться запитати Юрія Шаповала: добре, ну а хто для Вас, у такому разі, «ефективний політик»? І як його звати, коли йдеться про українську історію? Богдан Хмельницький? Так і він програв, якщо мати на увазі все, що сталося з Україною невдовзі після смерті гетьмана. Іван Мазепа зі спаленим, сплюндрованим Батурином і принизливою втечею в Бендери? Чи, може, Микола Скрипник, Лазар Каганович, Степан Бандера, Петро Шелест, Володимир Щербицький — аж до Леоніда Кравчука й Леоніда Кучми включно?»
Хороше запитання. Щоб правильно відповісти на нього, насамперед слід, на моє переконання, пам’ятати про те, що кожен значущий політик (а надто лідер держави) має імманентну двоїстість. З одного боку, він приречений на постійне експериментування (в кадровій, господарській, міжнародній та інших сферах), а відтак приречений на неминучі невдачі, помилки, поразки. З іншого боку, навіть невдачі, помилки мають свою цінність, оскільки в ідеалі вони повинні навчити інших. Саме тому і є великою спокуса писати історію за принципом «з одного боку, але ж з іншого…». Це, власне, і пропонує робити Панченко, коли каже, що правда історії у «божевільно складних комбінаціях», як він висловився, світлого та темного, себто успіхів і невдач. Це так, але до певної межі. В оцінці діяльності будь-якого державного лідера повинні бути домінанти. Інакше ми прирікаємо себе на нову міфологію.
Наважуся (можливо, також з провокативною метою) з усього наведеного Володимиром Панченком у його запитанні політичного «іконостасу» виділити Леоніда Кравчука. Він зробив для ідеї української державності більше, ніж всі інші «національні герої» разом узяті. Він зміг безкровно вийти з ситуації, що загрожувала кровопролиттям, він зміг посприяти реальному (а не вербальному) проголошенню державності, за яку життя віддали багато патріотів. Чесно визнаю: я не знаю де, як пише Панченко, «криється правда історії, української зокрема». Проте я точно знаю, що політика Кравчука в 1991 році була ефективною, а політика Грушевського, Винниченка та Петлюри в їхню добу — навпаки. І хоча Кравчук, особливо з додатком (О), — не мій улюблений політичний актор, як історик я віддаю йому належне за його політичну ефективність у 1991 році.
Щодо другого аспекту Панченкових роздумів. «Якщо, — пише Володимир Євгенович, — в українській історії так багато «неефективних політиків», то, може, тут є велике запитання до нації? Якщо її провідники один за одним виявляються невдахами, то, значить, є сенс говорити не лише про відповідальність самих цих лідерів, а й про відповідальність суспільства за якість політиків, яких воно, суспільство, піднімає на гребінь історичної хвилі, вручає їм посади, а з ними й свою долю».
Браво! Згоден. «Велике запитання до нації» справді є. Проте це такий самий банальний висновок, як і наведений мною в статті перелік Винниченкових недоліків. Небанально виглядатиме Панченкова теза лише тоді, коли її доповнити ще й твердженням про те, що суспільство відповідальне не лише за якість своїх політиків, а й повинно бути відповідальним за пам’ять про них. Наголосити саме на цьому я й прагнув своєю публікацією.
І наостанок щиро хочу побажати і Володимиру Панченку, і всім нам не боятися критикувати наших минулих і чинних політичних ідолів. А щоб Володимир Євгенович не подумав, що і в даному випадку я віддаю «перевагу «темному», зовсім не залишаючи місця для «світла», процитую авторитетного Генрі Кісінджера:«Якісь 90% політиків псують репутацію всієї решти».
