— Шановний отче Миколо, перше запитання стосується сьогодення
— акцій протесту деяких православних братств. Як відомо, вони пікетували
не лише Верховну Раду, а й Священний Синод УПЦ. Керівники братств висловлюють
претензії, зокрема на сторінках газети «Русь Православная», щодо церковної
політики як священоначалія УПЦ, так і Московського патріархату. Газета
«День», до речі, також отримала листа з суворою доганою за те, що мало
уваги приділяє висвітленню діяльності братств. То ми хочемо трохи виправитися
й просимо Вас розповісти нашим читачам про діяльність сучасних православних
братств.
— Почну з того, що мало хто з нас скористався новоотриманою
свободою для ідей конструктивних. Насамперед не можна сказати того про
політиків, які, маючи одну, ясну як день, ідею — ідею Незалежної України,
розбилися на десятки ворогуючих партій. Так само зловживають свободою деякі
світські біляцерковні «політики».
Історично, особливо у XVII ст., Православні братства мирян
в Україні відіграли неабияку позитивну роль — вони об'єднували суспільство
навколо Церкви, займалися просвітницькою роботою, а головне — відстоювали
Православ'я у тяжкі часи після Брестської унії. Зараз відбувається щось
незрозуміле й невідповідне — керівники деяких братств, частина яких виникла
без відома Церкви, фактично ставлять себе вище духовенства й навіть, що
невірогідно, вище Священного Синоду УПЦ. Новостворені братства мають кілька
ліній «боротьби»: вони виступають проти ідентифікаційних податкових кодів,
проти можливої автокефалії УПЦ, а до того ратують за відновлення Російської
імперії. Зупинимося на перших двох проблемах, бо про останню не варто й
згадувати.
Зараз важко встановити, хто перший розпочав кампанію проти
ідентифікаційних кодів. До братств приєдналися частина духовенства, чернецтва,
миряни. Вони розвинули надзвичайну активність — випускають брошури, буклети,
наприклад, такі як «Осторожно! Печать антихриста!» чи «Зов Православия».
Усе це без благословення Предстоятеля, без належного дозволу. А що вони
там пишуть — Бог їх прости! Навіть якщо в цих виданнях і є добрі думки,
вони подані у такій агресивно-образливій формі, що їх неможливо сприйняти.
А люди Православної церкви мають розмірковувати й дискутувати спокійно,
тверезо, з повагою до співрозмовника, а не брати на себе роль верховних
суддів, навішувати образливі ярлики вищому духовенству. Братчики осуджують
усіх — вони перейняли на себе функції Господа Бога. Постанови Синоду, рішення
свого єпископа — їм не указ. Між тим, церковні справи можуть обговорюватися
скільки завгодно, але тільки до рішення Синоду. Після того як соборна влада
Церкви прийняла рішення, всім нам треба тільки підкорятися. Братчики ж
вимагають від усіх думати тільки так, як вони. Це не що інше, як продовження
тоталітаризму недавніх часів. Не треба, втім, забувати, що навіть комуністам
з їхньою могутньою карною системою не вдалося «перекувати» всіх за своїми
образом і подобою. Єдність нації грунтується на праві кожного відрізнятися
від інших.
Справа кодів розглядалася на двох останніх Синодах УПЦ;
свою думку висловили численні владики, богослови, як наші, так і московські.
Більшість вважає, що коди не є тою самою печаткою диявола, про яку йдеться
в Апокаліпсисі Іоанна Богослова. Адже податковий код, на відміну від печатки
Антихриста, може мінятися, наприклад, у випадках якихось змін у системі
або коли громадянин загубить свій номер. Головне ж те, що отримання коду
не вимагає від віруючих будь-яких антихристиянських дій, таких як відмова
від богослужінь, молитов, від причастя чи сповіді в гріхах. Синод, однак,
зважив на почуття віруючих і звернувся до уряду з проханням надати бажаючим
облікову альтернативу. Уряд, як відомо, пішов на зустріч. Цікаво те, що
пристрасті не вщухають, — очевидно, лідерам братств невигідно втратити
такий важіль впливу на віруючих.
Друге завдання братчиків — боротьба з привидом автокефалії
УПЦ. Між тим, грудневий Помісний Собор висловився проти того, щоб сьогодні
піднімати це питання. Ми, як і раніше, віруємо в «Статус Помісної церкви
— канонічним шляхом». Хочу ще додати, що Патріарх Московський Алексій II
нещодавно запитав з цього приводу наших єпископів, чи гарантують вони,
що після остаточного відділення від РПЦ деякі єпархії України не будуть
проситися знову під пряму юрисдикцію Московського патріарха? Якщо він,
патріарх Алексій II, отримає такі гарантії, то дасть офіційну згоду на
відокремлення УПЦ. Сьогодні такої гарантії не може дати ніхто. Це ще раз
підтвердила хоча б активність братств.
— У чому, шановний пане-отче, Ви вбачаєте причини такого
спротиву автокефалії?
— Причин кілька. Насамперед та, що ідея автокефалії була
в перші роки незалежності скомпрометована в Україні. Не треба пояснювати,
ким і як це було зроблено. Православний люд наляканий «самозахватом» автокефалії
і пов'язує її тепер із церковним беззаконням. Ідея Помісної церкви почала
сповідуватися у формі звинувачень, образ, протистояння. Є й інші причини.
Перша. Люди бояться, що з відділенням буде обов'язково
й негайно пов'язана ревізія церковного календаря: з нього, нібито, буде
усунено всіх російських святих, таких як Олександр Невський, Сергій Радонезький,
Серафим Соровський та інших. Подібного ніколи не станеться — варто згадати
хоча б святих єгипетських, грецьких, римських, яких ми вшановуємо. Залишаться
у святцях і російські святі. Але в цьому важко переконати деяких людей,
хоча вони й повинні довіряти духовенству.
Друга. Є багато таких, що не хочуть втрачати прямі
зв'язки з Московською церквою, з якою українське православ'я було поєднано
протягом кiлькох століть. Для них це означало б посилення західного впливу
на українське православ'я — католицизму, греко- католиків. Цей вплив, на
їхню думку, може проявитися, зокрема, в переході на новий стиль; віруючі
бояться прийняття церковного григоріанського календаря, того, що дні Пасхи,
інших свят будуть підраховуватися за католицькими формулами.
Третя. Миряни, зокрема братчики, не хочуть переходити
з церковнослов'янської на українську богослужебну мову.
— До речі, як ставитеся Ви до переходу на українську
мову богослужінь?
— Ця справа не може вирішуватися за простим бажанням навіть
найвищих ієрархів. Насамперед необхідно зробити науковий переклад українською
мовою повного корпусу богослужебних книг із грецьких першоджерел, а їх
дуже багато. Наведу такий приклад. Сербська православна церква займалася
перекладом цих книг сучасною сербською мовою 35 років. А богослужіння у
більшості храмів досі йдуть церковнослов'янською. Ті дилетантські переклади,
які зараз вживаються в деяких наших церквах, не є вирішенням проблеми,
тим більш, що часто священики служать, читаючи тексти з клаптика паперу.
Вважаю, що для вирішення проблеми є один шлях — утворити в складі НАН Біблійний
інститут, де науковці й теологи працювали б разом над українським перекладом.
Заснування Біблійного інституту було б гідним відзначенням 2000- ліття
Різдва Христового.
— Найбільшу активність православні братства проявляють
в південних та східних регіонах України, тобто там, де найбільш сильні
проросійські настрої. Чи не вважаєте Ви, що підгрунтя діяльності братств
є політичним, власне антидержавницьким? Адже багато братчиків навіть іменують
свою церкву, тобто УПЦ, «Русской православной церковью».
— Я не думаю, що братства переслідують якісь політичні
цілі; це справа виключно внутрішньоцерковна, хоча тут є багато чого, м'яко
кажучи, дивного. Наприклад, той рух деяких братств за відновлення Російської
монархії. Що їм та монархія, що вони про неї знають? Тут навіть не можна
говорити про ностальгію, бо майже всі ми — сучасники — народилися після
революції.
— РПЦ заслужено пишається тією роллю, яку вона зіграла
в становленні російської державності — спочатку Московського князівства,
потім Російської імперії. Чи буде чим пишатися УПЦ? Чи грає вона подібну
роль тепер, у такі важливі для молодої української держави часи становлення
— становлення духовності, культури, мови? Багато людей відповідають на
подібні запитання заперечно.
— З часу розколу православ'я нас звинувачують в антидержавності.
Для цього використано старий виправданий метод «ярликів». Коли одні оголосили
себе «патріотичною державницькою церквою», то стає очевидним, що є й «недержавницька».
Цей ярлик призвів до того, що багато політичних, громадських, творчих організацій
довго не наважувалися звертатися до нас пропонувати нам співпрацю в тій
чи іншій формі. Тепер ситуація змінюється, вирівнюється. Ми беремо активну
участь у багатьох заходах, співпрацюємо з Києво- Могилянською академією,
маємо численні постійні контакти з культурними інституціями.
— Що Ви думаєте, шановний пане-отче, про сьогоденний
стан православного розколу?
— Щось обнадійливе важко сказати. Православна Україна опутана
сьогодні паралельними церковними структурами — майже в кожній області по
три єпископи, по три храми в багатьох селах. Таким чином сформовано дуже
серйозний камінь на шляху до об'єднання. Сьогодні ж можна говорити про
певну стабілізацію, якщо таким словом можна визначити мовчазне вороже міжцерковне
протистояння з незначними елементами нейтральності. Хотів би нагадати,
що багато єпископів УПЦ КП та УАПЦ свого часу зробили спробу повернутися
до нашої церкви. Майже всі.
— У Російській православній церкві сьогодні дуже помітні
консервативні, власне ізоляціоністські течії, наміри вийти не тільки зi
світового екуменічного руху, а й перервати, наприклад, зв'язки зі Вселенським
патріархатом, з Румунською церквою тощо. УПЦ знаходиться в юрисдикції Московського
патріархату. Чи означає це, що її зовнішня політика має слідувати подібним
тенденціям? Якщо, наприклад, стосунки МП з Румунською православною церквою
ускладнюються (суперечка за молдовські єпархії), то чи збереже УПЦ нормальне
спілкування з румунськими православними?
— Це зовсім не так, бо ми маємо свою власну зовнішню політику,
визначаємо її самі. Зокрема, не збираємося відмовлятися від участі в світовому
екуменічному русі, адже місія Церкви — діалог з іншими.
— Вдячна за увагу до читачів газети «День».
