Євген народився у Львові. У журналістику, за його словами, потрапив випадково, і не в Україні. 1991 року поїхав вчитися до Штатів, допомагав на радіо тим, що просто читав тексти — оскільки тамтешні українці потроху втратили не зіпсовану англійською українську мову. Повернувшись до України, деякий час співпрацював у газеті «Пост-поступ», відтак був головним редактором на щойно створеному «Радіо-люкс». 1995 року переїхав до Києва, бо Львів, на думку Євгена, втратив ініціативу. Був і радіожурналістом, і теле-, і з газетами співпрацював. Рік займався стрінгерством, тобто був вільним журналістом. Зрештою, Юрій Захарченко, заступник директора ТВО «УТН», запросив Глібовицького до себе.
— З чого почалася ваша поїздка в Закарпаття?
— До моїх службових обов’язків у «7 днях» входить пропонувати теми й інколи робити сюжети. І коли сталася трагедія, ми з головним редактором вирішили, що треба направити групу в Закарпаття. Грошей не було, і ми поїхали за свій кошт. Збиралися на два дні, але повернулися лише через кілька тижнів. А ми навіть не взяли із собою достатньо теплих речей.
У суботу МінНС закинуло нас на вертольоті у відрізане від світу село Лопухове. Не змогли повернутися назад. Ледве дісталися до села Усть-Чорна. У нас залишилося лише 20 хвилин плівки. Зняли їх, і на амфібії бездоріжжям поверталися до Ужгорода. Доки доїхали до міста, ефір «7 днів» уже закінчився. Звичайно, мені «дісталося» за зрив ефіру, але я одразу ж запропонував начальству, що ми залишимося, бо є теми і є що розкопувати.
Так ми залишилися. Знову поїхали в той відрізаний від світу район. І були здивовані, як багато змінилося буквально за тих три дні, що нас не було: частину дороги насипали, щось відбудували. Працювали там здебільшого співробітники МінНС.
Я багато їжджу на зйомки, знаю, як звичайно працюють наші держадміністрації, і був приємно здивований оперативністю облдержадміністрації Закарпаття. Не знаю, наскільки концептуально правильно вирішувалися ті чи інші проблеми, але те, що вони вирішувалися оперативно й чітко — очевидно. Здивовані ми були й тим, наскільки швидко вирішувалися питання для знімальної групи: потрібна машина — буде машина. Нас, наприклад, возила машина податкової поліції.
— Що ви як очевидець і дослідник закарпатської трагедії можете сказати про її причини?
— По-перше, за добу випала піврічна норма опадів. Це головне. Таке трапляється раз у триста років, але буває. Та з цим можна було б упоратися, якби не ось що.
Одна смерека своїм корінням «тримає» дві тонни води. Так нам говорили місцеві лісники. Якщо її зрубати, то вода в землі не тримається: або виходить на поверхню, або потрапляє в нижні горизонти і призводить до зсувів породи. Але в Закарпатті провадилися масові вирубування лісів. Ліцензії видавалися казна як. Тепер важко в цьому розібратися, та й ніхто не розбиратиметься.
Оголили схили. Нам показували місця, де велося вирубування і де за діючими нормами вести його не мали права. Але отам, наприклад, недалеко дорога, і простіше під’їхати, забрати ліс.
Друга причина — лісозаготівельники брали лише стовбури, залишаючи на схилах гілля та крони. Вода все це зносила вниз, виникали затори, природні дамби. Потім вони проривалися під величезним натиском, і вся ця маса з гілок, каміння, землі валом котилася вздовж річки і змивала селища, зносила мости. Ми дістали любительські відеозйомки, на них добре видно, що вниз летів не просто водяний потік, а ця страшна суміш з гілок і каміння. Я говорив з обласним прокурором. Кримінальної справи з цього приводу порушено не буде. Кінців не знайдуть.
Бізнес на лісі дуже високорентабельний. Хтось покривав і ці ліцензії, і варварські вирубування. Лісники закривали очі на порушення — мабуть, теж були зацікавлені. Не знаю, на якому рівні влади закінчується піраміда корупції на лісі.
«Лісове питання», до якого, по суті, звелася сьогодні ця катастрофа, порушувалося не перший рік.
Причин катастрофи багато. Те, що там трапляються повені, — це об’єктивне явище. І все ж я переконаний, що жертв, якщо говорити лише про людський фактор (а загинуло 18 осіб), можна було уникнути. Але не було системи штормового сповіщення. Якби вона була, то можна було встигнути укріпити греблі, відселити людей, врятувати худобу й майно. Ця система обійшлася б у десятки, ну сотні тисяч. Зараз збитки обраховуються мільярдами.
Цього тижня я розраховую закінчити роботу над фільмом про закарпатську трагедію. Там будуть і наші зйомки, і аматорські, і матеріали, представлені МінНС. Мені, до речі, дуже сподобалося, як це міністерство працює. Якби інші міністерства були так на своєму місці... Я не раз бачив, як хлопці з МінНС ризикували життям, наприклад, проїжджали там, де це було практично неможливо, щоб вчасно доставити продукти й іншу допомогу.
Адже сьогодні, якщо в цих селах кілька днів немає гуманітарної допомоги, в них починається голод. Всі запаси змило. Там, де ми були, зруйнувано лісозавод. Люди залишилися без роботи. У них немає джерел існування. З одного боку, вирубування лісів — шкода, з іншого — без цього їм нема за що жити. Гадаю, тепер розпочнеться масова міграція із Закарпаття.
Країна, в якій ми живемо, неспроможна профінансувати цю трагедію. І ці катастрофи повторюватимуться.
— Чи чули ви про випадки героїзму? Або, навпаки, мародерства?
— Героїзму там було багато. Героїзмом можна назвати те, як там досі живуть люди. Героїзм виявлявся і в тому, що люди рятували одне одного. Найгірше було в ніч з четвертого на п’яте листопада, люди будили одне одного, витягували з затоплених будинків. А от про мародерство, на відміну від трагедії Спітака, ми не чули. Зате ми бачили, як працівники МінНС віддавали потерпілим свій одяг.
Наші чиновники — представники виконавчої влади, депутати — були у відносно благополучних районах. Крім міністра МінНС Кальченка, який побував скрізь. Ми, до речі, не взяли в нього інтерв’ю тільки через одну причину: єдиний раз, коли ми його зупинили, він ледве тримався на ногах від утоми. У «картинці» він просто не мав би «вигляду». Техніка працювала на знос, і люди також.
— Хто їздив з вами?
— Спочатку поїхали оператор Олександр Сафронов і інженер Віталій Коваленко. Сашко там захворів — мороз був нижче за мінус двадцять, а він працював на вулиці більш як п’ять-шість годин, вишукуючи потрібні кадри. Ми взагалі дивувалися, як витримує техніка. Потім з Києва приїхав Вадим Верба, який щойно повернувся з «гарячої точки» — з колишньої Югославії. Він говорив, що враження такі самі.
Ще один факт. Розкрадання гуманітарки з метою продажу ми не бачили. Може, не зовсім справедливий розподіл — це так. Але не розкрадання. А втім, ми виявили схему, за якою, наприклад, можна було постачати під виглядом гуманітарки горілку, оскільки адресна гуманітарка не оподатковується, доставляється безплатно, а горілка, звісно, ні.
— Як вам працюється на УТ-1?
— Я прийшов в НТКУ з приватної структури, з «Киевских Ведомостей». І мене досі все так приголомшує! УТ-1 за своєю структурою — це монстр, але душевний. Не знаю, якою треба бути людиною, щоб ним керувати. Реформувати його дуже важко — цьому завадить сила-силенна правил і стереотипів, гласних і негласних.
— Чи бувають у вас ситуації, коли керівництво дотримується одного погляду на подію, а ви — зовсім іншого? Чию позицію ви видаєте в ефір?
— Дуже часто таке трапляється. І я виходжу в ефір зі своїм особистим поглядом. Ніколи, жодного разу за своє творче життя я не написав жодного «заказного» матеріалу. Через це я просто почуваюся щасливим.
— Як ви вважаєте, чи є цензура на УТ-1?
— Звичайно. Абсолютно в усіх засобах масової інформації в Україні — чи то УТ-1, чи «1+1», чи газета «День» — є «цензура». Кожний на когось працює.
(Але не можна не помітити, що так звана «цензура» в приватних виданнях — це особиста справа їхніх власників, які, використовуючи винятково свої кошти, мають право висловлювати саме власну думку, добираючи відповідну команду журналістів. Хоча і в цьому разі турбота про рейтинг і тираж видань змушує приватних власників не забувати про зваженість і об’єктивність. А що стосується державних ЗМІ — то «цензура» в них, між іншим, оплачується платниками податків, які мають право на об’єктивну і всебічну інформацію, і передусім про діяльність державних органів. — Прим. редакції).
Інколи мене запитують: чому ти працюєш у програмі «7 днів»? А тому, що коли не я там працюватиму, то буде хтось інший, хто гірше виконуватиме свої обов’язки. Це все-таки Перший національний, і для мене особисто це щось означає. По-друге, на цьому етапі люди, котрі працюють у мас-медіа, не можуть ставити перед собою мету заробляти гроші. Я живу від зарплати до зарплати, і знаю, що так зароблятиму завжди, доки працюю в мас-медіа, котрі існують у цьому правовому полі. Тому часто з’являється думка про те, щоб, скажімо, піти в комерцію. Є, звичайно, і журналісти, які практично займаються не журналістикою.
— А проституцією?
— Можна сказати й так. Зрештою, я теж інколи відмовляюся виконати ту чи іншу роботу, коли бачу, що мій особистий погляд докорінно відрізняється від редакційного.
— І редакція погоджується з вашими відмовами?
— Від мене, власне, вимагається щось «висвітлити». Але мені Долганов ніколи не розповідав, мовляв, ти маєш зробити це отак і так. Не можу стверджувати це щодо інших, але мені він жодного разу цього не сказав.
— Тобто ви підходите до події, тільки виходячи з власного погляду?
— Так. Ось, наприклад, мені дуже не сподобалася ця директорська «розбірка», коли Пустовойтенко зібрав директорів на полігоні. Я знав, що це буде величезна п’янка (так воно й виявилося). І я сказав, що не хочу займатися цією темою. І не займався.
Ще потрібно уточнити, що називати «цензурою». Вона є скрізь. Але, якщо ви помітили, наповнення сюжетів в «7 днях» дуже часто відрізняється від того, що є в студії. Я б сказав, що це ще й свідчення інтелігентності Долганова. Я маю можливість спілкуватися з ним поза ефіром. Це просто унікальна людина. Кажу це абсолютно щиро. Ті, хто працюють зі мною, знають, що я просто «б’ю» в лоб керівництву все, що я думаю. Це не раз було причиною того, що я просто залишав структури, в яких працював, і йшов. А в програмі «7 днів» я ніби джерело опозиції. Скажімо, начальство каже: «Є така думка...» А я стверджую: «Ні, вирішимо це іншим методом!» І сперечаюся. І якщо мене при цьому терплять, то це означає, що організм загалом ще здоровий. А якщо я побачу, що більше нічого там зробити не можу, я звідти піду. Поки що мені до вподоби те, чим займався в «7 днях»: Закарпаттям, польською темою.
У мене як у глядача програми «7 днів» є до неї певні претензії. Але, з іншого боку, працюючи в державному ЗМІ, я як журналіст маю більше можливостей для отримання первинної інформації: наших працівників менше «посилають» і частіше дають доступ до джерел.
— Більш як два місяці минуло відтоді, як на Держтелебачення прийшов до влади Зиновій Кулик. Щось уже змінилося?
— Телекомпанія злізла з картотеки. Це вже щось. Для мене це актуально, мені бухгалтерія багато була винна за відрядження. Я вже отримав свої гроші. Детальніше мені поки що оцінити важко. Мені легше оцінити Княжицького, якого я знаю більше. Це фахівець. Чому він не втримався? Тут глибші причини, ніж конфлікт між ним і Долгановим. Не на цьому рівні все вирішувалося. Але одна з помилок Княжицького в тому, що редакція програми «7 днів» стала заручником конфлікту. Журналісти не повинні вирішувати, хто сидітиме в студії: Кондратюк чи Долганов. Журналісти повинні робити свої матеріали. А він довів до того, що виник конфлікт.
Мені дуже шкода, що поки що УТ-1 не реформоване. Але в мене таке відчуття, що не можна підняти непідйомне, якщо перефразувати Козьму Пруткова. Скажу лише, що Зиновію Володимировичу буде легше — він не перший рік у структурах влади. Може, йому це і вдасться.
— Як називатиметься ваш фільм про трагедію Закарпаття?
— Робоча назва — «Aqua mortis» («Смертельна вода»). Він транслюватиметься десь після свят. Ми вирішили зробити деяку паузу, щоб ця тема перестала бути дуже гарячою. Це друга за масштабом катастрофа після Чорнобиля, але я впевнений, що до квітня-травня про неї, на жаль, майже забудуть. А проблеми залишаться. Тому ми трохи відтягли вихід фільму, щоб люди були у післясвятковому настрої, і я впевнений, він приголомшить. Нехай злякаються, це протвережує.
Багато людей живе у спотвореному просторі, зокрема й інформаційному. В одному «стенд-апі», який вийшов на «Гравісі», я сказав: «Микола Гоголь, Євген Глібовицький, програма «7 днів». Бо у нас багато чого відбувається «за Гоголем».
