Чернігів, головне історичне місто північного Лівобережжя, зберіг чверть архітектурних пам’яток України домонгольської доби, що послідовно ілюструють усі етапи більш як 200-річного періоду розвитку будівничого мистецтва в Київській Русі. Велику історичну і культурну цінність являє собою низка споруд доби Гетьманщини, що представляють чудові зразки українського бароко. 1946 року, разом з двома іншими українськими містами, Києвом та Львовом, Чернігів було включено радянським урядом до особливого списку історичних міст СРСР, всього ж до цієї категорії було віднесено 33 населенi пункти. Та статус історичного міста не захистив Чернігів від спотворення його оригінального обличчя.
— Є поняття — архітектура, а є — забудова землі, — коментує ситуацію корінний чернігівець, член-кореспондент Української Академії архітектури Андрій Карнабед. — Архітектура включає три чинники: міцність, користь та красу; там, де немає останньої складової, ми маємо справу із забудовою землі. Вся чернігівська забудова останніх десятиліть не сприяє збереженню та збагаченню Чернігова як одного з унікальних історичних центрів світу. Багато міських та обласних керівників цього не усвідомлювали і не усвідомлюють.
З давніх-давен містобудівничі складали плани забудови з урахуванням видових перспектив на архітектурні ансамблі. Не був виключенням у цьому відношенні і Чернігів, ще здалеку перед поглядом мандрівника розкривалися чудові міські ландшафти, величні храми та адміністративні споруди. На початку 70-х років, коли ще тривала доба войовничого атеїзму, виник план забудови пойми Десни, потребу в цьому висловив один високопоставлений партійний чиновник: «Надо закрыть крестики с киевской дороги». Родючу землю пойми, годувальницю корів жителів району Лісковица, домівку птахів та дрібних тварин почали нівечити бульдозерами. Кампанія викликала активну протидію міських патріотів, які «дійшли» аж до Держбуду СРСР, і тільки після втручання цієї авторитетної організації те варварство, яке обійшлося бюджету в 20 млн. карбованців і залишило по собі місячний ландшафт, вдалося зупинити.
Та подальша боротьба чиновників від архітектури з міськими краєвидами не закінчилася. Ще порівняно недавно з вулиці 1 Травня з боку Олександрівки відкривалася панорама Чернігівського валу із шпилями Спасо- Преображенського собору, баштою Чернігівського колегіуму. Сьогодні цей краєвид перекриває шестиповерхова споруда «Промінвестбанку». Вулиця Любецька була зорієнтована на Єлецький монастир, з неї відкривався вид на одноіменний собор та дзвіницю, яку можна було побачити і з Гомельського шляху. Сьогодні цей ансамбль затуляється кубоподібною будовою підприємства зв’язку. При погляді з пішохідного мосту через Десну псується химерною баштою річкового вокзалу чудова панорама старовинного Валу.
Але сьогодні такі речі вже можна вважати «дрібницями». Хаотична забудова призвела до знищення цілих ансамблів XVIII —XIX століть по вулицях Петровського, Челюскінців, Гетьмана Полуботка. Особливо болючою для чернігівців була втрата урочища Чернігівська Швейцарійка (біля юридичного технікуму). Тут між мальовничими схилами протікала головна притока річки Стрижень — Чорторійський ручай, що живився сьома ключами. Він зник під землею, а на місці ставочка з’явилася асфальтована автостоянка. Є у цього урочища й інша назва — Рашевщина, що походить від імені Івана Рашевського, який мешкав тут до жовтневої революції. Сьогодні від садиби цього відомого художника і скульптора залишилися тільки руїни. Для нових забудов була знищена ціла серія будинків, що пов’язані з іменами представників творчої та наукової інтелігенції.
Протягом останніх десятиліть були знесені цілі архітектурні ансамблі ХIХ ст. по вулицях Петровського, Челюскінців, Свердлова (нині гетьмана Полуботка), що були характерними саме для Чернігова. По вулиці Кирпоноса було знесено п’ять будинків, що були пов’язані з іменами чернігівських меценатів Єньків та Біляєвих. То був перший квартал, побудований після початку регулярного планування міста.
— Таким чином, — вважає Андрій Карнабед, — створюється середовище, де виховується примітивне «квадратно-гніздове» мислення. Архітектура — це музика форм, це мова конкретного народу. А у нас чиниться опір взяттю під охорону новоявлених неповторних об’єктів культурної та історичної спадщини, які нібито заважають європеїзації міста. Європеїзації, звичайно, як її розуміє міська архітектура. У будь-якому насправді європейському місті нікому б і на думку не спало змінювати історичне обличчя міста.
Минулого літа в Чернігові, за дотепним виразом когось з городян, велася активна «бордюрна війна». На превеликий подив чернігівців, старовинні гранітні бордюри, виготовлені ще у 1820 х роках, пощерблені осколками німецьких бомб і снарядів, відшліфовані підошвами багатьох поколінь чернігівців, почали замінювати на примітивні бетонні. Та ще більше здивування було попереду: почалася термінова реконструкція скверу імені Попудренка, що межує з Красною площею, в ході якої було знесено фонтан (хоча і недіючий), що був відомий в народі як «жабки», та вирубано багато дерев. Ця реконструкція викликала хвилю протестів, що виплеснулася на шпальти не тільки місцевих, але й всеукраїнських видань.
А міська влада вже плекала нові плани: будівництво у самісінькому центрі міста підземного торгово-розважального центру, які б, у випадку їх реалізації, призвели до знищення парку, розбитого молоддю після війни, а також поховали б можливість влаштування пішохідної зони в історичній частині міста. Проти будівництва виступили кілька політичних та громадських організацій. Протягом місяця було зібрано майже 20 тисяч підписів. Але ні ці підписи, ні пікетування будинку міськради представниками громадськості не допомогли. 19 червня сесія міськради прийняла рішення «Про передачу в оренду земельної ділянки по проспекту Миру для будівництва підземного торгово-розважального центру».
Та схоже, що цього разу городяни налаштовані на більш рішучий опір...
