«Носії білінгвізму» — потенційні чи реальні вчителі англійської — на жаль, як і багато з тих, хто заробляє своїми знаннями — не завжди охоче розповідають, що ж усе- таки робити тим, хто хоче навчитися говорити. З Ігорем Манком, директором однієї з найбільш перспективних мовних шкіл, які функціонують у Харкові, ми розмовляли про метод, який дає змогу його школі не втрачати довір’я учнів і підтримувати належний рівень викладання. Власне, розмовляючи про такі «специфічні речі», ми намагалися знайти відповідь на знайоме запитання про периферійність і європейськість, про подолання, нехай на суб’єктивному рівні, проклятого комплексу розриву із західною культурою.
— Багато людей — не те щоб роками — десятиріччями «довбають англійську», і, щонайбільше, можуть прочитати кілька рядків, залишаючись, по суті, німими. Це стосується і малюків, які відвідують різноманітні мовні гімназії, і студентів, які страхаються необхідності скласти іспит з англійської. Що б ви, професійний викладач, від цілого «мовного дому» їм порадили і побажали?
— Я не зовсім згоден із вашою оцінкою сучасного стану справ у викладанні мов. Останнім часом сталися величезні зрушення і в шкільних практиках, і у ставленні до предмета. Іноземна мова з найбільш ненависної перетворюється на найпопулярніший предмет шкільних і вузівських програм.
А порада може бути така: не вірити в рецепти миттєвого навчання без зусиль (це, як схуднення без дієти), а повірити у свої власні можливості. І де, і як би ви не вчили мову, пам’ятайте рецепт Арістотеля: щоб навчитися грати на арфі, треба грати на арфі!
— Як давно діє ваша школа в Харкові, який традиційно вважали в радянські часи «майже столичним», але «зовсім не європейським» містом України?
— По-перше: ми не називаємо себе «школою». У нашій культурі «школа» — або дитяча освітня установа, або «наукова школа». Оскільки ми не є ні тим, ні тим, ми називаємо себе «центром», повністю — Мовним центром International House (Міжнародний дім). Центр — це осередок різноманітних процесів, подій, людей, об’єднаних якимось спільним знаменником; у нашому випадку — іноземною мовою. І, до речі, те, що відбувається в нашому Центрі, далеко виходить за межі шкільних уроків, домашніх завдань і контрольних робіт: тут і щотижневі клуби за інтересами (драматичний, пісенний, відео, розмовний, дискусійний — усе англійською, зрозуміло), і виставки, і вечори, і багато іншого.
Тепер — до відповіді на запитання. Історія нашої організації бере початок ще в 1990-му. Пам’ятайте, епоха кооперативів? Наша тодішня назва — «Лінгвістичний центр «Streamline», за назвою єдиного доступного нам у ті часи «нерадянського» підручника. Ми пишаємося тим, що були першою недержавною організацією з викладання англійської в Харкові, і тим, що першими ж почали навчати мові тільки за західними посібниками. Потім, у 1994 — грант від Фонду Сороса. Відчуття таке саме, як у того Твенового жебрака, який прокинувся принцом. Я саме тоді вперше торкнувся рукою і комп’ютера, і ксерокса. Що й говорити, все змінилося вмить — від навчальних матеріалів до виразу облич викладачів. Наша популярність у місті теж зросла відразу, хоч ми завжди були в групі лідерів.
До речі, про ваше зауваження щодо «майже столичного» і «зовсім не європейського» Харкова. Провокація майже вдала: захотілося образитися за місто, з яким пов’язано 20 років життя (я приїхав сюди з Полтави навчатися в університеті і вже не зміг звідси поїхати). Порахувавши до десяти, я подумав: ну звичайно, не європейське! Це провінція у нас «європейська» — сонливі міста з багатовіковою історією і незмінним відчуттям, що нічого, крім історії, тебе тут зацікавити не може. Харків, якщо скористатися звичною культурною дихотомією, американський: молодий (більшість районних центрів області набагато старші), динамічний, у чомусь агресивний, він росте, а не вмирає. У радянські часи в нас казали, що є дві столиці України — Харків і Львів. Нині це не звучить. Звичайно, Київ дуже змінився за роки незалежності. А от того, що Харків був ПЕРШОЮ столицею, давайте не забувати. (Вищесказане, ймовірно, звучить дуже упереджено, але я ж не обіцяв бути об’єктивним).
— Чи багато у вашій школі «учнів», і яка їхня успішність?
— До нас приходить багато людей — англійська сьогодні потрібна майже всім. Залишимо точну цифру під покровом «комерційної таємниці» (тим більше, що вона змінюється щомісяця) і скажемо, що це сотні тих, хто прагне надолужити згаяне, якщо ми про дорослих, або не згаяти часу, якщо про їхніх дітей.
— Чи з’являються у вашій школі «нові люди», які бажають вивчати англійську не тільки прагматично, коли «по роботі треба»? А чи є ті, хто вивчає мову, так би мовити, «з шани до літератури»?
— Тенденція якраз зворотна: з шани до мистецтва навчаються мовам чимдалі менше людей. Складно пояснити, чому. Чи то життя стає прагматичнішим, чи то практичних застосувань мови більше, чи то загальне зниження рівня життя змінює пріоритети. З іншого боку, рівень мовної підготовленості зростає постійно, що не може не тішити. Більшого можна домогтися і працювати цікавіше. Загалом, попит стає більш різноманітним. Якщо раніше переважній більшості був потрібен загальний англійський початкового рівня, то сьогодні ми відкриваємо групи професійної англійської, бізнесу, підготовки до мовних тестів. Стартує французьке відділення, хотілося б спробувати й інші мови.
— Наскільки легко дається їм англійська мова вищого, навіть бізнес-рівня за такою незвичайною методикою, як «комунікативна»?
— Комунікативна методика тим і хороша, що підходить до мови прагматично. На відміну від вельмишановного «академічного» університетського підходу — шанобливий поклін, знімаю капелюха! «Комунікативна методика» — явище 70-х років, на ті часи, можна сказати, революційне. Мало того, що рідну мову вживати не можна (це й раніше практикували, в аудіолінгвальному методі), то ще й розмовляти англійською примушують iз перших занять, хочеш — жестами, хочеш — вигуками. Ситуація, наближена до бойової, але метод справді працює. Інша річ, що зараз, через 20 років, новизна і революційність цього підходу не відчуваються. А от колишні способи навчання, які, здавалося, комунікативний метод повністю переміг, навпаки, повертаються і вражають новизною деяких ортодоксів «комунікативників». Так що «комунікативною» наша методика називається за звичкою, та ще тому, що кращого терміну поки не вигадали.
Увесь неангломовний світ користується англійською як мовою спілкування — і не боїться робити помилки чи говорити з акцентом. Значно більше угод укладають поганою англійською, ніж через перекладача: особистий контакт важливіший від лінгвістичної тонкості. Проте, висловивши «кредо», зізнаюся і в «слабкості» — тішить вухо правильна англійська мова з добре поставленою вимовою, особливо якщо чуєш її від своїх підопічних. Тому в групах на більш високих рівнях чистоті мови приділяємо дуже велику увагу.
— Чи були випадки, коли учні вашої школи ставали викладачами?
— У 1996 році нас прийнято до Міжнародної організації «International House»: штаб-квартира в Лондоні, школи (центри) на всіх континентах, крім Антарктиди. (В Україні, до речі, ми були не перші — у Києві та Львові нас випередили.) Щоб бути прийнятим, треба бути відповідним, на слово не вірять. У грудні 1995 р. приїжджає інспектор iз Лондона на нас подивитися і бачить: графік відключення електрики, опалення не працює (дуже вчасно десь щось лопнуло), заняття при свічках, всі (викладачі також) у пальтах. Словом, повний букет місцевих принад.
Ми вже в думках попрощалися з «International House», а наша мила гостя раптом повідомляє, що ніколи не бачила такої самовідданості і потягу до знань в умовах повної відсутності основних благ цивілізації і такої якості роботи без жодного викладача-іноземця. (Довідка: нині у нас працюють іноземні викладачі з Великої Британії, США і Канади). Ось така історія з happy end’ом.
А якщо серйозно, членство в «International House» дуже зобов’язує. Кожен викладач зобов’язаний пройти курс методичної підготовки. Завдяки Фонду Сороса це можна зробити у Києві за приблизно 1/5 від того, скільки це обходиться на Заході. Такий курс — серйозна перетряска уявлень про викладання, постійний прискіпливий розбір практичних занять.
Досягнутий рівень постійно удосконалюємо: стажування в Англії, семінари, конференції, новітня методична література... «Найвищі стандарти» — поняття, яке важко визначити, але за хороший міжнародний рівень можна ручатися. Рівень викладання — один iз головних пунктів під час регулярних інспекцій з боку лондонського «начальства». Заняття кожного викладача відвідують, аналізують, після кожного такого візиту — список рекомендацій, обов’язкових для виконання.
Тільки пояснивши специфіку членства в «International House», можна відповісти на запитання про кадрову політику. Вимоги до професіоналізму настільки високі, що отримати «готовенького» викладача з вулиці майже неможливо — по українських вулицях такі не ходять. Тому класних викладачів доводиться вирощувати самим, чим ми постійно і займаємося. І це стосується не тільки викладачів українських, а й іноземних. Така в хорошому сенсі «доморощеність» цінніша від усього: у колективі акумулюємо весь напрацьований досвід, забезпечуємо спадкоємність і гомогенність (тобто протилежність підходу «хто в ліс, хто по дрова»).
— Я чула краєм вуха, що у вашої школи — дивовижний особняк…
— Відповідати на це запитання приємно і дещо нескромно. Тому я просто перерахую без коментарів: окремий будинок у центрі, інтер’єр, виконаний найкращими харківськими дизайнерами, сучасне офісне обладнання, бібліотека новітніх учбових посібників, відео і супутникове ТБ (англомовне) у кожному класі... Що я забув?.. А... Італійські вішалки для верхнього одягу постійно падають на підлогу під натиском українських шуб. От знайдемо надійні...
