Імперія та ми

Сьогодні ми завершуємо публікацію досліджень Станіслава Кульчицького, присвячену перебуванню України у складі імперії і живучості деяких історичних міфів.

7. РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ЯК ІМПЕРСЬКА ДЕРЖАВА

Один із найбільш авторитетних на Заході дослідників радянського комунізму Ален Безансон зробив спостереження, яке дає ключ до розуміння закономірностей трансформації Російської імперії в Радянський Союз. У статті, надрукованій в книзі «Концепт імперії», яка з’явилася в Парижі в 1980 році, він указав, що у Росії перед Великою війною 1914—1918 рр. були серйозні шанси розв’язати свої соціальні й економічні проблеми, але вона не мала жодних шансів вирішити національне питання. Ліберальна, демократична, модернізаційна політика імперського режиму могла бути ключем до вирішення соціально-економічних проблем. Тільки така політика могла утвердити Росію як велику державу в колі демократичних держав Заходу, і тут альтернативи не існувало. Разом з тим така політика мала своїм наслідком відродження пригноблених націй, яке неминуче підірвало б імперію зсередини.

Щоб зберегти Російську імперію в світі, який цілком змінився, треба було надати їй іншу форму та інший зміст. Якщо ми почнемо дивуватися засадам, на яких виник Радянський Союз, то слід пам’ятати про це глибоке спостереження Безансона. Перед конструкторами Радянського Союзу стояло тільки одне головне завдання: продовжити існування імперії, по можливості в попередніх кордонах, а при нагоді — у значно розширеному вигляді. Форма й навіть зміст багатонаціонального державного утворення мали другорядне значення порівняно з цим завданням.

Світ справді змінився після Великої війни 1914—1918 рр. Війна прискорила об’єктивний перехід від традиційного суспільства, заснованого на середньовічній ієрархії, до демократичного суспільства, яке грунтувалося на рівності громадян перед законом і не знало поняття імперію. Імперії стали анахронізмом, змінений світопорядок вивів на авансцену національні держави.

Проте цивілізаційна криза, яка проявилася в формі Великої війни 1914—1918 рр. і Великої депресії 1929—1933 рр., породила в країнах з особливо високим рівнем соціальної напруженості суспільні мутації. У таких країнах не виникав демократичний устрій, при якому суспільство починало контролювати державу й визначати на вільних виборах персональний склад вищих посадовців. Натомість з народних низів на поверхню політичного життя піднімалися сили, які формували ієрархічні структури нетрадиційного типу, опановували державу й знищували конкурентів. Держава встановлювала тотальний контроль над громадянами, позбавляючи їх реального впливу на політичні процеси.

Першою країною, в якій переміг тоталітаризм, стала радянська Росія. Російська революція ознаменувалася майже миттєвим поваленням самодержавства й масовим стихійним виникненням рад робітничих і солдатських депутатів. Пристосовуючись до вимог рад, партія більшовиків опанувала їх із середини й встановила свою диктатуру.

Услід за Росією тоталітарний режим був установлений в Італії. На хвилі масового руху до влади прийшла фашистська партія Б.Муссоліні, яка почала створювати Італійську колоніальну імперію. Використовуючи реваншистські гасла, націонал- соціалісти А.Гітлера вибороли в електоральній боротьбі з комуністами й соціал-демократами мандат на державну владу. Після цього вони встановили однопартійну диктатуру, проголосили Третій рейх і зробили спробу поширити свій «новий порядок» на всю Європу.

Радянський комунізм аніскільки не походив на фашизм або нацизм, хоч був, як і вони, тоталітарною формою організації влади. Комуністична держава мала набагато більші життєві сили й можливості, тому що не тільки панувала над суспільством, але й зливалася з ним в цілісну систему. Винайдений В.Леніним унікальний політичний режим характеризувався симбіозом диктатури державної партії з цілком реальною владою радянських органів. Ради та їх виконавчі комітети здійснювали безпосереднє управління суспільним життям. Через це за комуністичним режимом закріпилася назва радянської влади. Фактично ж у кожній ланці адміністративно-територіального устрою радянські органи влади підпорядковувалися відповідному компартійному комітету. Завдяки принципу «демократичного централізму», на основі якого будувалася державна партія та підпорядковані їй організаційні структури, повнота влади зосереджувалася у вищому компартійно-радянському керівництві. Такий політичний режим мав незвичайні властивості. З одного боку, він заглиблювався через систему рад у народні низи. Мільйони людей наділялися реальними, хоч обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Так створювалася ілюзія народовладдя. З іншого боку, в країні панувала незрима, тобто не відображена в конституції диктатура компартійних комітетів. Вони контролювали геть усе, починаючи з виборів до радянських органів влади.

У тандемі під назвою «радянська влада» компартійні комітети й виконкоми рад мали різну організаційну побудову. Характер створеної більшовиками держави визначала конституційно незрима диктатура їхньої партії. Партія мала зовнішнє прикриття у вигляді багатомільйонної членської маси, але її номенклатурна частина будувалася як диктаторська ієрархічна структура. Тому будь-яка країна, в якій перемагала радянська влада, ставала частиною унітарної держави з найвищим ступенем централізації управління.

Навпаки, радянські органи влади мали цілком демократичну побудову, яка визначалася конституцією. Найбільш демократичні в світі радянські конституції маскували собою тоталітарний тиск на суспільство, генерований компартійною диктатурою.

Під час «збирання» імперії, що розпалася, В.Ленін прагнув не тільки уникати лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, а й використовувати у власних інтересах протестний потенціал пригноблених народів. Така стратегічна лінія виявилася ефективнішою, ніж примітивний силовий курс на відновлення «єдиної і неподільної» Росії, обраний головними противниками більшовиків — білогвардійськими генералами.

Для відновлення багатонаціональної імперії більшовики використали переваги двоєдиної конструкції радянської влади. Майже одночасно із запровадженням радянської державності в Росії Ленін почав конструювати національну радянську державність. Головним полігоном в опрацюванні відповідної політики стала Україна.

Природа створеної більшовиками національної державності стане зрозумілою, коли ми проаналізуємо статутні права республіканських компартійних організацій. Назви їх давали оманливе враження самостійних політичних партій. Але Комуністична партія (більшовиків) України фактично була обласною організацією унітарної РКП(б). Вона мала свій Центральний комітет, якому підпорядковувалися парткоми українських губерній. Проте статутні права ЦК КП(б)У не перевищували прав парткомів російських губерній, підпорядкованих безпосередньо ЦК РКП(б). Після утворення в ЦК РКП(б) політбюро, де зосередилася вся повнота влади, честолюбні українські комуністи домоглися такої самої назви для керівного органу ЦК КП(б)У (в інших національних республіках створювалися бюро, а не політичні бюро). Коли в ЦК РКП(б) з’явилася посада генерального секретаря, вони домоглися такої ж назви для керівника ЦК КП(б)У (посада українського генсека існувала до 1934 року). Однак за статутом РКП(б) політбюро й генеральний секретар ЦК КП(б)У мали не більше повноважень, ніж бюро і секретар будь-якого губкому в Російській Федерації.

Навіть в 1917—1922 рр., коли відреставрована більшовиками Російська імперія функціонувала у вигляді країни без назви, вона залишалася унітарною централізованою державою. Конгломерат з дев’яти формально незалежних держав (Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, республік Закавказзя, Бухари й Хорезму) з’єднувався з імперською столицею двома способами: головним — через диктатуру керівної верхівки РКП(б), і додатковим — шляхом прямого підпорядкування радянському центру в Москві розташованих на периферії всіх силових і деяких економічних структур. Національна радянська державність функціонувала в жорстких параметрах окреслюваної диктатурою системи.

Після встановлення в 1922 році радянського контролю над Далеким Сходом буферна Далекосхідна Республіка була ліквідована. Одночасно в Москві вирішили, що дальше існування країни без назви є незручним. В очах переможців незалежні національні республіки виглядали анахронізмом після завершення громадянської війни.

Суміщення країни з державою могло бути здійснене шляхом «втягнення» національних республік у кордони Російської Федерації, тобто перетворення їх на автономні республіки. Автором автономізації «незалежних» республік у науковій літературі вважається Й.Сталін. Безумовно, що він озвучував цей проект як нарком РСФРР у справах національностей і генеральний секретар ЦК РКП(б). Але в центральному компартійно-радянському апараті автономізація вважалася єдино можливим і цілком логічним виходом із ситуації. Альтернативою могло бути тільки дальше існування республік як «незалежних» від Росії національних державних утворень. Аналізуючи події 1922 року, треба на хвилину забути про іншу альтернативу, яка народилася в голові у В.Леніна і не могла до свого озвучення прийти в голову іншому політичному діячеві.

За відсутності Леніна, який зазнав першого нападу смертельної хвороби, оргбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення про автономізацію національних республік. Однак виявилося, що рішення оспорюють деякі керівники республік, передусім член ЦК РКП(б) Християн Раковський. Цю опозицію не можна розглядати як прагнення зберегти суверенітет радянських республік, якого не існувало від початку. Пониження статусу республік вони сприймали як удар по власному престижу.

Ленін вважав за краще не зачіпати інтересів товаришів по партії в національних республіках, яких він з іронією називав «незалежниками». Більше того, він волів узагалі відкинути геть «горезвісне питання про автономізацію», як висловився 30 грудня 1922 року в листі керівникам РКП(б), і залишити відносини між республіками в попередньому стані. З невдоволенням товаришів по партії можна було змиритися, але значно небезпечнішою для влади стала б хвиля обурення в національних республіках, яких позбавляли суверенітету.

Чи є суперечність між цим положенням і сформульованим у попередньому абзаці твердженням про те, що національні радянські республіки не мали суверенітету від початку? Якщо й є, то ця суперечність прихована в самому концепті національної радянської державності, автором якого був Ленін. Вона допомагає зрозуміти всю винахідливість і підступність ленінської національної політики.

Для керівників державної партії автономізація національних республік була, повторюю, цілком логічним і єдино можливим способом завершити процес «збирання» колишньої імперії. Ленін, однак, назвав її у згаданому вище листі керівникам РКП(б) «неправильною і несвоєчасною затією». Автономні республіки не були державами. Автономізація руйнувала конституційну національну державність і залишала при житті тільки російську радянську державність. Відроджувалася де-факто «єдина і неподільна» Росія, яка відрізнялася від дореволюційної тільки тим, що деякі з її губерній ставали автономними національними республіками. Російська радянська влада опинялася віч- на-віч з привидом національно-визвольної боротьби. Затиснуті у вузькі рамки автономій народи, які пройшли через горнило національних революцій, рано чи пізно піднялися б на захист своїх прав.

І В.Ленін запропонував принципово інший вихід із ситуації, що склалася. Він волів будувати централізовану державу не за радянською лінією, тобто шляхом знищення національних держав, а за компартійною лінією. За цих умов суверенітет національних держав закріплювався в радянських конституціях, але зникав у невидимому силовому колі, генерованому диктатурою державної партії.

Вождь партії погоджувався з тим, що існування однієї країни з кількома державами є незручним. Тому він запропонував простий, але раніше ніким не пропонований вихід із незручної ситуації: всі наявні в 1922 році радянські держави — Російська й Закавказька Федерації, Україна й Білорусія на рівних правах утворювали ще одну федеративну державу — федерацію «другого поверху». Він же запропонував назву для новоутворюваної федерації — Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. За кожною з республік, які утворювали Радянський Союз, зберігалося право вільного виходу з нього (сецесії), яке закріплювалося в конституціях.

Об’єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу стало б видатною історичною подією, якби на хвилину забути про існування державної партії. Насправді ж 30 грудня 1922 року відбулася лише протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). Значення цієї події полягало лише в тому, що вона зробила неможливою автономізацію національних республік. Іншими словами, національна радянська державність не була знищена.

Хоч Сталін, траплялося, звинувачував Леніна у лібералізмі в національному питанні, він повною мірою оцінив переваги збереження національної радянської державності. В Конституції СРСР 1936 року, яку Сталін міг редагувати як завгодно, збереглася навіть стаття про вільний вихід республік із союзної держави. Поки існувало силове поле компартійної диктатури, подібні конституційні норми не могли підірвати унітарну державу імперського типу.

За волею керівників державної партії народи Радянського Союзу вишикувалися в багатоступінчасту ієрархію. Найвище становище зайняли росіяни. Після них йшли представники націй, які дали своє ім’я союзним республікам. У зв’язку з цим виникло поняття «титульної нації». На третьому місці знаходилися народи національних автономій в союзних республіках. На четвертому місці перебували «нетитульні» нації, які не мали власних республік — союзних або автономних. Отже, СРСР будувався на засадах етнократизму.

Незважаючи на обмеженість повноважень республіканських центрів, політбюро ЦК РКП(б) визнало небезпечним утворення повноцінного центру в Російській Федерації. В Москві був створений тільки Раднарком РСФРР, який керував другорядними підприємствами. Більш-менш великі підприємства підпорядковувалися безпосередньо союзним органам. Партійний центр у Росії взагалі був відсутній, губпарткоми підпорядковувалися ЦК РКП(б). Отже, провідне місце в ієрархії національностей у росіян сполучалося з відсутністю національної державності. Російська радянська державність була не національною, а імперською.

Відразу після утворення СРСР Кремль розпочав політику коренізації (в Україні — українізації). Хоча головною її метою було укорінення радянської влади на периферії, вона сприяла відродженню національних мов і культур. Українізація здійснювалася навіть в місцях компактного проживання українців за межами УСРР. Зокрема, населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. «Націонал-комуністи» з часом стали робити натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Національне відродження в радянській Україні глибоко вплинуло на західноукраїнські політичні кола. Лідер найбільш впливової партії націонал-демократів Д.Левицький у лютому 1925 року написав у газеті «Діло»: «Ми твердо переконані, що однаково як книжковий комунізм, так само й форма правління радянського устрою є чужими психіці українського народу. Але реєструючи факти, ми не можемо добачувати одні, а нехтувати іншими. І тому ми стверджуємо всім відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцніє і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності».

Кремлівські вожді цінували пропагандистські переваги демагогічних радянських конституцій, але відчували страх перед перспективою переродження декоративної національної державності на справжню у випадку послаблення центральної влади. Саме через це вони позбавили Росію атрибутів національної державності. Саме через це Україна, як найбільша національна республіка, опинилася з 1929 року в епіцентрі репресій, які мали метою попередити можливі в майбутньому прояви сепаратизму. Цим страхом пояснюється організація під прикриттям хлібозаготівель голоду-геноциду 1932—1933 рр. Цим страхом пояснюється також заборона здійснювати українізацію за межами УСРР і колосальна винищувальна акція проти української інтелігенції, яка тривала майже без перерви до 1939 року. Прагнучи замаскувати антиукраїнську спрямованість репресій, сталінський режим з підкресленим ентузіазмом турбувався про розквіт «соціалістичної за змістом і національної за формою» української культури. У 1934 році столицю УСРР було перенесено з Харкова в національний центр України — Київ.

Репресії 30-х рр. на довгі десятиліття знешкодили «етнічну бомбу», закладену в підвалини радянської імперії під час утворення СРСР. Та найбільш проникливі дослідники на Заході (так само як організатор превентивних репресій — Сталін) не забували про те, що Радянський Союз здатний існувати тільки в силовому полі, створюваному диктатурою державної партії. У книзі, виданій в Нью-Йорку в 1986 році, соціолог Р.Коллінз переконано заявив про неминучість розпаду Радянського Союзу. Він передбачав, чим обернеться етнократичний принцип побудови цієї імперії нового типу: «Формальний механізм виходу з Радянського Союзу вже готовий. П’ятнадцять найбільших етнічно різних регіонів являють собою офіційно автономні держави, які мають місцевий механізм управління. Тепер ця автономія малоефективна, оскільки збройні сили, грошова система й економічне планування контролюються органами центральної влади, а політичний контроль проводиться єдиною національною Комуністичною партією. Важливість автономно-етнічної державної структури полягає, однак, у тому, що вона містить етнічні визначення й водночас організаційні структури, які можуть стати основою справді окремих держав, якщо центральний уряд серйозно ослабне».

Коллінз передбачив не тільки розпад СРСР, але й політичну силу, яка здійснить це, — комуністів. Тут довго думати не доводилося: в тоталітарній країні не могло існувати громадянського суспільства, й комуністи завжди залишалися єдиною організаційно оформленою політичною силою: «Можлива дезінтеграція Радянського Союзу відбудеться, найімовірніше, під орудою колишніх політиків — комуністів. Ураховуючи нинішню монополію комуністів у політичній сфері в Радянському Союзі, політичним змінам буде важко пройти якимось іншим шляхом, у всякому разі — спочатку».

У судомних спробах подолати кризу суспільно-економічного ладу М.Горбачов взявся за вдосконалення непорушних з часів Леніна політичних механізмів радянської системи влади. Ініційована ним конституційна реформа звільнила радянські органи влади від компартійного диктату. Силове поле, в якому існували союзні республіки й країни Центрально-Східної Європи, раптово зникло. Створилася непередбачувана реформаторами ситуація, в якій фіктивно-пропагандистські норми радянських конституцій стали діючими. Цим негайно скористалися республіки Балтії й політично маргіналізована Кремлем Російська Федерація, а услід за ними — всі інші союзні республіки. Позбавлення КПРС статусу державної партії призвело до колапсу радянської імперії. «Перебудова» вислизнула з-під контролю Кремля і перетворилася на революційний процес.

Антикомуністична революція в СРСР мала в своїй основі, як будь-яка інша, яскраво виражене небажання народних низів задовольнитися тим, що вони мали. Радянський політичний устрій разом із створеною під нього командною економікою виглядав анахронізмом на тлі прискореного науково-технічного й соціально-економічного прогресу в країнах Заходу. Однак, на відміну від попередніх соціальних катаклізмів, провідною силою антикомуністичної революції була якраз компартійно-радянська номенклатура. Це пояснювалося не тільки тим, що інші політичні сили почали народжуватися в СРСР тільки під час «перебудови». Не меншу, якщо не більшу роль у масовій появі так званих суверен-комуністів відігравала та обставина, що революція виявилася не стільки сплеском соціальної енергії, скільки самочинним розпадом системи, яка віджила свій історично зумовлений строк існування.

8. РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ: МІЖ ІМПЕРІЄЮ ТА НАЦІОНАЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ

Спочатку нагадаю два безсумнівних факти. По-перше, радянська практика знала федерації першого (РСФРР, ЗСФРР) і другого (СРСР) порядків. По-друге, на відміну від переважної більшості федеративних держав світу, радянська федерація передбачала право сецесії, тобто виходу суб’єкта федерації з її складу. А тепер запитання: чи був у радянських людей досвід життя у федеративній державі?

Відповідаючи на запитання, спробуємо вчитатися в союзні і республіканські конституції, яких було не так вже й мало. Вражає те, що слово «федерація» зустрічається в них тільки у назві держав. В жодній статті не згадувалися права суб’єктів федерації, які не могли бути оспорені федеративним центром. Єдиний виняток — право сецесії. Воно проголошувалося, але механізм його здійснення залишався цілковитою таємницею.

Причина конституційного ігнорування особливостей життя у федеративній державі доволі проста: Радянський Союз і Російська Федерація від початку не були федеративними державами. Федералізм передбачає поділ владних повноважень між центром і периферією. Чи можливий при диктатурі будь-який поділ влади? Риторичне запитання…

Чому й коли саме більшовики взяли на озброєння таке чуже для них поняття, як федерація?

У серпні 1917 року В.Ленін відчув, що його партія зможе захопити владу, якщо на певний час відмовиться від непопулярної серед народних низів комуністичної програми. Більшовики відмовилися від ідеї перетворити війну імперіалістичну на громадянську й почали вимагати негайного укладення сепаратного миру з Центральними державами. Вони відмовилися від ідеї створити в поміщицьких маєтках радянські господарства й стали агітувати за зрівняльний поділ землі між селянами. Нарешті, вони відмовилися від ідеї централізованої держави й стали пропагувати створення радянської федерації вільних народів. Іншими словами, вони взяли на озброєння радянські гасла. Коли партія Леніна прийшла до влади на плечах рад і встановила свою диктатуру, вона повернулася до комуністичної програми. Потім в історії відновленої більшовиками імперії було все: громадянська війна, радгоспи з колгоспами, «федерація вільних народів». Радянський федералізм насправді виявився прикриттям етнократичного принципу, який «пролетарські інтернаціоналісти» на чолі державної партії вважали найбільш зручним для організації багатонаціональної держави імперського типу.

Після ліквідації комуністичної диктатури Росія явочним порядком перетворилася на справжню федерацію. Але відносини між центром і периферією не були прописані в конституції. Тому регіональні еліти тривалий час робили спроби максимальною мірою суверенізуватися. Тим не менш, зусилля президента РФ Б.Єльцина усунути загрозу дезінтеграції шляхом переговорів увінчалися досягненням компромісу. У 1994 році суб’єкти федерації, за винятком Чечні, підписали з центром договір, в якому визнавалося, що реалізація їх прав можлива тільки при забезпеченні державної цілісності Росії, її політичної, економічної й правової єдності.

Усі посткомуністичні країни переживають перехідний період — від директивної до ринкової економіки, від диктатури до демократії. В Росії трансформаційні процеси мають й третій вимір — від імперії до національної держави. Багатовікова імперська свідомість залишається в РФ яскраво вираженим чинником політичного життя. Р.Шпорлюк наводить у своїй книзі «Імперія та нації» (видавництво «Дух і літера», 2000) сформульований у 1995 році афоризм Дж.Госкінга: «Британія мала імперію, а Росія була імперією, — можливо, що залишається нею й досі».

Громадянське суспільство може розвиватися тільки після повалення комуністичної диктатури. Тому вирішальне слово у трансформаційних процесах в РФ належить традиційно сильним державним інститутам. Та можливості держави у спрямуванні економічних процесів обмежені двома чинниками: спонтанним розпадом директивного господарювання і необхідністю інтегрування в глобальну економіку на умовах останньої. Можливості держави в утвердженні сильної влади істотно більші, але й вони обмежені наявністю вільного ринку, пов’язаного тисячами ниток з глобальною економікою. Щоб відродити диктатуру, Росії слід було б знову відгородитися «залізною завісою» від навколишнього світу. Проте в країні нема впливових політичних сил, які могли б висунути таку програму дій.

Та держава в Росії може собі дозволити пригальмувати відмирання імперських рис в собі самій. Вона має для цього ресурси завдяки сировинним багатствам, які здатні наповнити валютою державну скарбницю. Вона дістає відповідну підтримку з боку істотної частки громадян, історична свідомість яких має імперське спрямування.

Немало громадян РФ не вбачають небезпеки в етнократичному принципі побудови багатонаціональної країни з його ієрархізацією національностей. Радянський досвід нічому їх не навчив, і вони схильні добиватися використання цієї етнічної бомби в національно-державному будівництві. Зокрема Російська православна церква наполегливо пропагує ідею ієрархізації етноконфесійних спільнот у такій послідовності: державоутворюючий православний народ; традиційні релігії (іслам, буддизм, іудаїзм); нетрадиційні релігії (католицизм і протестантизм); «тоталітарні секти» й пов’язані з ними етнічні спільноти. Тут цілком ігнорується конституційна норма про рівноправність усіх етнічних і конфесійних спільнот багатонаціонального народу Росії.

У російській пресі все частіше говорять про демографічну катастрофу, суть якої вбачається у зміні співвідношення росіян і неросіян в Росії на користь останніх. Постійно обговорюється загроза добробуту й безпеці корінного населення у зв’язку з напливом іноетнічних емігрантів («перекупників», «спекулянтів», «терористів»). Етнічні меншини в російському суспільстві досить часто трактуються як загроза його стабільності. Навіть відомий у минулому своїм лібералізмом директор Інституту етнології Російської академії наук В.Тишков твердить, що настав час «не тільки захисту пригноблених меншин, але й захисту більшості від радикалізму і агресивності меншості».

Президент РФ В.Путін проводить всередині країни досить зважений курс, поважаючи конституційні права всіх громадян. Навпаки, на пострадянському просторі обидва російських президенти від початку обрали курс на відродження СРСР в різних формах — Співдружності Незалежних Держав, Слов’янського союзу, Європейсько-Азіатської Економічної Співдружності, Єдиного економічного простору. Після 2000 року, коли до влади прийшов В.Путін, Росія зайнялася українськими справами системно й наполегливо. Інтеграційний тиск на Україну після виникнення ідеї СЕП став просто-таки нестримним.

У 1990 році Олександр Солженіцин написав невелику працю «Как нам обустроить Россию?» Кінцевою тезою став емоційно забарвлений висновок, який випливав з багаторічних досліджень автора в галузі історії Росії: «Нет у нас сил на Империю! — и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель». Мабуть, варто прислухатися до цієї думки великого мислителя.

9. МИ ТА ІМПЕРІЯ

Підсумковий розділ ідентичний за назвою зі всією статтею. Інверсія назви не випадкова. В минулому ми були етнографічною масою, яку використовували правителі імперій у власних інтересах. Тепер ми самі можемо визначати свою мету і відстоювати національні інтереси.

Про сучасні українсько-російські відносини можна писати книги, і вони вже написані. Є і в мене одна. Тут варто обмежитися лише загальним висновком: якщо ми виживали в імперіях сотні років, якщо присутні ми сьогодні як самостійна держава на території Європейського континенту, де маємо територію в 603 тис. квадратних кілометрів, то будемо й завтра, і через тисячу років!

Тема про імперії потрапила мені до рук випадково. Аналізуючи її на знайомому матеріалі, я пережив захоплюючі години. Довелось переосмислити кілька відомих сюжетів, задуматися над варіантами минулого, що не відбулися. Хочу поділитися з читачами «Дня» враженнями від аналізу цієї теми.

Постійно в голові китайці. Не сьогоднішні, які пишаються своєю Піднебесною імперією, а ті, кого давно нема і про кого мовчать придворні літописці. Ми навіть не знаємо, як вони іменувалися. Поздоровимо себе з тим, що у нашої імперії на нас не вистачило часу. Якби вистачило, ніхто б про нас нічого не знав. І ми самі не знали б нічого про свій народ. Згадаємо, що багато хто з нас не знав власної історії до 1991 року. Багато хто не знає її й досі.

Іноді читаєш або чуєш по телебаченню: порушуються наші права, дайош другу державну мову! Це — мої співвітчизники, і я розумію, що вони мають право так говорити. Та як хочеться сказати їм, що вони — це ми, українці, а мова у нас — одна на всіх.

Не виходить з голови регіональний розлам українського суспільства, який яскраво проявився під час президентських виборів 2004 року: Захід і Центр проти Сходу і Півдня. Частково це пояснюється економічними обставинами, тісно сплетеними з політичними маніпуляціями. Існують і більш глибинні причини, адже Україна знаходиться на цивілізаційному розламі. Та регіональні відмінності не повинні зашкодити національній єдності. Треба пам’ятати, що наші предки в двох імперіях простягнули один одному руки через державний кордон і стали єдиною нацією.

Насамкінець торкнуся теми голоду 1932—1933 рр., якій у статті приділено лише один рядок. Причина в тому, що механізм геноциду був уже висвітлений в циклі статей «Чому Сталін нас нищив», який «День» публікував у жовтні й листопаді 2005 року. Аналізуючи перебування України в радянській імперії, можна зробити один банальний висновок: ніколи не треба ставити свою країну в залежність від рішень, які приймаються поза її кордонами. Іншими словами, ніколи не треба ставати частиною імперії.

На жаль, у справедливості такого банального висновку все ще доводиться переконувати деяких наших співвітчизників…