ПЕРЕДІСТОРІЯ
У ті далекі роки, коли я ще часто залицявся до дівчат на вулиці (зараз набагато рідше), я довго думав, що б таке спитати, що в принципі існує, але чого точно в Києві немає. Бажано, що-небудь якомога смішніше.
Якось, коли я йшов майже опівночі додому, мене осяяло: «Ви не знаєте, де найближчий... дельфінарій?». Я навіть засміявся вголос.
Ми з приятелем вельми успішно стали просувати цю ідею серед жіночої людності столиці. Запитання обростало подробицями, щоб подовжити розмову до того моменту, щоб тобі дали телефонний номер. Чи не знаєте ви, де районний дельфінарій? А центральний?.. Я обіцяв, що коли мене оберуть депутатом, на кожну родину дати два дельфіни…
Через доволі великий проміжок часу, коли мій друг щойно розкрив рота (перше звертання я довіряв йому, готуючись до подальшої імпровізації), якісь дівчата радісно пізнали нас: «А? Дельфінарій?!»
Найбільш грамотна відповідь прозвучала таким чином.
Ми ззаду підійшли до двох панночок, але одна з них несподівано виявилася матінкою другої. На запитання: «Де тут найближчий дельфінарій?» — вона відповіла просто й посутньо: «У Сухумі».
Будучи цього року в Криму, я подумав, що це все ж таки було певним перебільшенням — такий заклад є й ближче, наприклад, на території Карадазького заповідника.
Чи потрібно говорити, як я жадав побачити справжній дельфінарій, коли я так довго цікавився міфічним!
ІНОПЛАНЕТЯНИ
Мрія, що називається, збулася.
Зовні він мало відрізнявся від звичайного басейну. Народ у черзі перешіптувався, де краще сісти. У першому ряді все видно, але заливає. А у третьому — сухо, але нічо’ не видно. Я віддав перевагу тому, щоб заливало.
Вийшов ведучий у червоно-білій футболці та джинсах, із сивим сторчуватим волоссям на голові. Він бадьоро повідомив, що дельфіни — це ніщо інше, як ссавці, тобто такі, як ми з вами. А саме — зубаті кити. (Я на секунду відчув себе зубатим китом. Цікаве відчуття!)
У задьористості конферансьє була якась нотка іронії. Мовляв, я зараз розмовляю з вами, як у цирку, але це не більше аніж гра…
Пізніше, у приватній бесіді, він пояснив, що метою дельфінарію була наукова робота, а видовище — засіб, щоб вижити…
Дельфінів існує декілька десятків видів. Найбільший — косатка. Ті, що менші, — в півметра. Наші, чорноморські, називаються афаліна.
Дітей вони виношують десять місяців. Мізків у дельфінів більше. І скоріше за все вони прибули на Землю з якої-небудь таємничої планети Океан. «Особисто я і сприймаю їх, як інопланетян», — сказав ведучий.
У трьох місцевих інопланетян були досить земні клички: Сеня, Ксюша і Маша. Чоловік, дружина і ревнива жіночка.
Нас попередили, що годувати їх ні в якому разі не можна. Особливо чимось на кшталт закусочних солоних огірків.
Наостанку ведучий повідомив, що це помилка, що дельфіни є добрими, бо вони такі ж, як люди — різні.
ХУДОЖЕСТВА ПІДВОДНОГО СВІТУ
Я все дивився в темну воду басейну, чекаючи на появу ТІЛА. Колись я плавав недалеко від пляжу в районі Залізного Порту й раптова поява зграї дельфінів невіддалік спричинила до легкого переляку.
І раптом під водою щось майнуло. Три стрімких тулуби промайнули у водній товщі, виплигнули, злегка повисіли у повітрі й поринули додолу, накривши водограями бризок перший ряд.
Після декількох трюків, дівчина-дресирувальник вирішила продемонструвати «художні здібності Сені».
Коли триметровий Семен раз за разом підпливав до борту, дівчина в його зубастий рот пхала величезний фломастер, і Сеня «малював» на аркушеві паперу декілька загогульок. У результаті полотно, на якому було чотири сині смуги, три яскраво-червоних і дві жовтих плями, виставили на аукціон. Щоб «ваше помешкання прикрасила творчість підводного світу».
Стартова ціна — п’ять гривень. Щоб підігріти азарт тих, хто торгувався, ведучий повідомив, що п’ять гривень коштує кіло риби. А для митця Сені потрібно щодня 15-17 кілограмів риби.
У результаті інопланетний шедевр було продано за п’ятдесят гривень, що дорівнює половині щоденного Сениного раціону.
Потім дельфіни співали хором, грали в баскетбол, ковзалися на спині, забавно виставивши біле черево.
НЕЗАПЛАНОВАНИЙ НОМЕР
Роздали м’ячики з номерами. Їх треба було закинути до басейну. Власники номерів трьох м’ячиків, які дельфіни витягнуть першими, отримували призи. Мені дісталася дев’ятка.
Через фотозйомки у мене затерпла рука, тому я зробив неможливе — не влучив у басейн. М’ячик, щойно відскочивши від голови якогось глядача, шльопнувся на неспокійну водну гладінь.
З призами я пролетів. Проте на мій м’ячик через те, що його так і не витягли з води, чекала більш цікава доля.
Вражаюче красивим виявилося катання дівчини на двох дельфінах. Немовби живий катамаран, вони ефектно мчали, а їх прозорі водяні крила тільки мигтіли.
Наступне шоу показували морські котики. Солістом у них був Гоша. Під енергійний фокстрот, вони славно імітували джазовий оркестр, для чого на Гошу було начеплено іграшковий саксофон.
Після закінчення номера котики забавно заплескали ластами, неначе запрошуючи глядачів приєднатися до оплесків.
Вже на обертанні кілець і утриманні на витончених мордочках куль — один із дельфінів — Ксюша, заревнувала колег до глядацького успіху.
Вона підгребла до мого м’ячика, що сиротливо бовтався, схопила його й весело закинула на трибуну. Потім висунулася з води і, здається, засміялася своїй витівці. Народ радісно кинув м’ячика назад. Ксюша гордо, у вертикальному положенні, продефілювала вздовж публіки й повторила трюк. Почулися оплески й крики: «Браво!».
Ксюша повною мірою відтягала увагу глядачів на себе. За хвилин п’ять з’явився служитель у червоному комбінезоні із сачком у руках. Він спробував виловити м’ячика. Але де там! Дельфін пірнув під м’ячика, створювалося враження, що той сам собою поплив до іншого борту. Глядачі зареготали.
Кращий котик Гоша, сам того не відаючи, своїми оплесками лише заохочував овації дельфінові. Артистичне самолюбство Ксенії було задоволене.
Гоша взяв своє лише на танго. Обійнявши дресирувальницю горішніми ластами, нижніми він досить уміло виводив якесь па. Принаймні краще, аніж я б ногами. Може, в ластах зручніше?..
Після шоу я трохи поговорив із ведучим і за сумісництвом керівником дельфінового шоу.
Він сказав, що за кризових часів учені та дельфіни утворили спільну соціальну групу для порятунку й виживання за нових економічних умов. «Ми годуємо їх, вони — нас», — резюмував він. — Але дослідження тривають. Ми ставимося до них, як до друзів і партнерів», — серйозно підбив підсумок він.
— А Ксюшині фортелі, чи це не ошуканство? — поцікавився я.
— Чиста імпровізація, — засміявся він. — Вони точно такі ж, як і ми, кожен зі своєю вдачею. Ксюша — найбільш юна, і її потягло на пустощі.
Отже, ніщо людське дельфінам не чуже. Як, проте, й людям дельфінове. Недаремно я на трибуні тимчасово відчув себе зубатим китом. Скромною маленькою косаткою.
