ПОЛІТИКА
23 січня біля Верховної Ради — невелике стовпотворіння прихильників біло-блакитних. Здебільшого — це бабусі в облізлих шубах, але є й трохи молоді. Найактивніша старенька несла портрет нового президента, де він мав не найкращий вигляд, і репетувала: «Прокажений!» «Оранжевий» дядько в шапці-вушанці спробував відібрати фотографію, але бабуся хутко сховала її за спиною, перелякано та зло блиснувши на нього очима...
Ланцюжок міліціонерів змусив синіх повернути та розтектися вздовж огорожі зі щитів. Зупинившись, вони почали ритмічно вистукувати по ній (як нещодавно оранжеві по бочках із-під солярки) в ритмі скандування прізвища свого, дорогого, як пам’ять про передвиборні перегони, кандидата: «Я-ну- ко-вич!»
Біля під’їзду ВР №2 частокіл телевізійників і фотографів, які вишикувалися вздовж червоних килимових доріжок, викладених буквою «Т». Спочатку досить швидко, але не втрачаючи стрімкої урочистості пройшов Ющенко з дружиною. Одягнуті вони були контрастно: він — у чорному пальті, вона — в кремовій, майже білій шубці.
Потім ринув потік міжнародних політиків високого рангу та представників вищого духовенства.
Знаменитості викликали легкий ажіотаж. Це постарілий, але чарівно посміхнений Вацлав Гавел. Він був у невибагливому пальті з плащівки. Опальний драматург, який став президентом Чехії, — не частий приклад «штучного» (тобто, зі сфери мистецтва) походження правителя. Сяючий самовдоволенням польський президент Олександр Квасневський. За китайцями — американці. Коли я зблизька побачив першого держсекретаря Буша- молодшого Коліна Пауелла, здивувало, скільки в його рисах африканського.
Гості зникали в надрах парламенту. Біля лівої стулки дверей у напівпоклоні застиг оранжево-хустково-краватковий Олександр Зінченко. Мабуть, готувався знову ввійти в образ представницької служби, оскільки після інавгурації він отримав посаду Госсекретаря Президента.
Можна було прошмигнути по килимовій доріжці — така безліч гостей, що знати всіх в обличчя (разом з почтом) охорона навряд чи могла. Ми як напівкультурні попленталися до свого — четвертого — під’їзду для журналістів. І даремно. Тут їх скупчилося як під час штурму Зимового.
Міліціонери запускали по п’ять осіб. Уже спробували покричати: «Ю-щен-ко!», пригадавши революційні прийоми. Згрупувавшись, півтора десятка кореспондентів і операторів спробували штурмом узяти вхід. Вартовий через двері презирливо гаркнув: «Натиском не вдасться!»
— Чому ж? — заперечив я. — Уже одного разу вдалося.
Журналістський нарід схвально засміявся та почав вимагати в охорони телевізор: хоч у передбаннику інавгурацію подивимося. Невдала спроба завалити без черги «яблочника» Бродського. Позловтішалися. Стоїмо вже сорок хвилин. Віддаляється колишня революційна влада...
Але, нарешті, переглянувши в рентгені нецікавий вміст моєї сумки, мене відпустили до кулуарів.
Там публіка спостерігала дійство на кількох телевізорах. На екрані — сумовито запливлі фігури Кравчука та Кучми. Вручення Ющенку печатки та булави й одягання нагрудного медальйона — атрибутів президентської влади. Клятва Ющенка на старовинній Біблії та Конституції. З парламентом він попрощався, закликавши депутатів іти на Майдан, що протягом останнього часу став для нього улюбленим притулком і головним місцем роботи.
Знамениті гості вслід за новим Президентом хутко вискакували з Верховної Ради — до автобусів і машин.
Деякі депутати «Нашої України» вважали за краще йти пішки Інститутською вулицею, обгородженою щитами, за якими тріумфував народ.
Ми влаштувалися в групку Катеринчука та спокійно пройшли до першої VIP-зони, оскільки міліціонери соромилися про що-небудь питати в почту.
З цієї сторони огорожі ще приємніше почуватися переможцем, ніж із тієї.
Ідилія тривала до нової арки на перевірку на метал. За нею, біля підніжжя колони з Берегинею — друга VIP-зона, де новообраний повинен звернутися до народу.
Хоча табло на профспілковій вежі показувало мінус один градус за Цельсієм, холоднеча була добряча. Публіка грілася згуртуванням. Та так «згуртувалася», що одному хлопчині стало зле. Його виштовхнули через щити на проїжджу частину в ласкаві руки дружинників.
«Ну, як тобі?» — питали його, всадивши на відкидну полицю щита. Один із них потер його бліді вуха. Вуха зачервоніли. Поступово рожевість з них переповзла на щоки. Юнак віддихався, натяг на голову чорну шапочку й, остаточно опам’ятавшись, почав спостерігати дійство в комфортних умовах, ніж його міцніші приятелі.
Під Майданним гігантським екраном справно демонстрували й озвучували актуальний на той момент лозунг: «Юлю — в прем’єри!» Торжество — торжеством, політика — політикою.
Замість звичайної реклами на годиннику вежі профспілки мигтіли написи: «Ющенко — Президент» і «Так — Ющенко!».
Настала благоговійна тиша, і Віктор Андрійович розпочав тронну промову, загальний сенс якої зводився до того, що тепер заживемо!
Крім народу, який затаївся, його уважно слухали близько десятка чорних вельможних «мерседесів», що згрупувалися на Інститутській. Несподівано задом під’їхав ясно-бежевий джип, розбавивши чорну одноманітність.
Над Майданом висіло срібне сонце, що ледь просвічувало крізь скупчення хмар. Воно більше нагадувало місяць. А в бік сходу полетіла самотня червона кулька.
Ющенко: «... кожен може вчити дітей мовою батьків, молитися в своєму храмі...» Коротше, з допомогою вільної преси та високих технологій — неповторність нашої культури та чесність нової влади незабаром затьмарять увесь світ!
Відлуння дрібнило промову Президента. Його обіцянки та запевнення від цього багаторазово повторювалися, посилюючи ефект. Закінчив глава країни традиційно: «Слава вам, слава Господу Богу, слава Україні! Будьмо!»
Рев і овації.
З одного боку рвонули вгору безліч червоних кульок, зробивши небо веснянкуватим. А з іншого — хмара оранжевих із зеленими парашутиками. Причому останні були схожі на знаки запитання, які символічно знову почало відносити на схід. Небо заповнилося окличними та питальними знаками. І все це також попрямувало на схід, куди й вирушив наступного дня Ющенко.
Для більшої радості вистрілили жовтими та бірюзовими смужками фольги, утворивши синьо-золотий дощ. Я собі виловив парочку — так би мовити, комплект на згадку.
Найбільше вкритий пилюкою президентський «мерседес» із державним тризубцем стрімко понісся Інститутською в зворотній бік. За ним — інші авто.
Петро Порошенко вважав за краще йти пішки, помахуючи публіці рукою та насолоджуючись тріумфом.
До загадкового кремового джипу зворушливим хороводом підбігли доньки Ющенка: в світлих шубках, мов крихітні Снігуроньки.
Останнім відчалив VIP-кортеж на чотирьох величезних білих автобусах.
КУЛЬТУРА
Сьогодні я мав ще потрапити до «Докер-пабу» на концерт однієї з найпопулярніших російських рок-груп — «Смысловые галюцинации». Їхній виступ було перенесено на два місяці через оранжеву революцію.
Рок-конферансьє (і басист зубрів українського року «Кому вниz») Сергій Степаненко жваво представив «глюків», зв’язавши в риму дві події: «Сьогодні в нас після інавгурації — «Смысловые галлюцинации!»
Лідер колективу Сергій Бобунець, провівши рукою по голеній, але симпатичній голові, завзято посміхнувся та жваво стартував зі своїми хлопцями. Від їхньої гітарної музики накотилася могутня хвиля тепла. Мабуть, протягом останнього часу небагатьох можна пригадати в «Дока», хто завів публіку з півоберту.
Річ «Прячься, прячься — опасность близко» нагадувала іншу групу — «Агату Крісті». «СГ» — останні з трьох китів свердловського (тобто, вже єкатеринбурзького рок-клубу) — «Наутилуса-Помпилиуса» й «Агаты». І хоча їхні тексти такі ж депресивні — інтонації безвихідності набагато менше.
Соліст дедалі більше й відкритіше посміхався, дедалі більше заводив публіку, звук синтезатора створював містичне пінк-флойдівське тло земним переживанням.
Особливу стрибучість серед тих, хто танцював, викликало: «Вечно молодой й вечно пьяный». Двоє юнаків, які з вибаченнями пробилися ближче до музичних кумирів, були живою ілюстрацією цих рядків.
Веселість концерту розжарювалася. На телевізійному моніторі поряд зі сценою в новинах почали передавати картинки церемоніалу та урочистий Майдан. Вони дивовижно почали збігатися з рядками пісень «Смысловых галлюцинаций». Особливо: «Разум когда- нибудь победит, что-то заставит взять себя в руки...»
Кадри, коли Ющенко приймав медальйон із рук голови Верховного Суду Салівона, супроводжувалися приспівом «За звезду — полжизни, за луну — свободу...».
Відчувши цей збіг, Сергій зауважив: «Справді, тепер кожна наша пісня сприймається в певному контексті».
Бобунець запросив публіку підспівувати, і «Розовые очки» (що звучали і як попередження — надмірно не уповати на надії) народ співав сам під супровід групи, чим був украй задоволений.
Двічі артисти вишли на біс. Замість традиційного «Ю-ще- нко» публіка вимагала з тією ж інтонацією: «Ще! Ще!»
Степаненко після цього переаншлагового заходу запропонував усім з’їсти торт імені Демократії, що зображав оранжевий прапор із підковою, окличним знаком і написом «Ющенко — так!» Цього вечора кожен отримав маленький солодкий шматочок демократії. Деякі навіть просили добавки.
Прослизнувши до кулуарів уже не парламенту, а «Дока», я поспілкувався з солістом «СГ».
— На диску ваші пісні трагічно-ліричні, а на концерті — веселуха. Це ви спеціально?
— Знаєте, сьогодні особливий настрій. У Києві — свято. Пісні-то загалом, насправді, сумненькі...
— А ваше завзяте обличчя так ще більше дисгармоніювало.
Сміється:
— Ну, напевно, якби я ще й сам впадав у депресію — це було б щось неможливе. Це частково акустична програма, її ми зробили спеціально для клубів. Коли немає сенсу відгороджуватися силою звуку, глушити стадіон. Залишаються голі емоції! Останній рік ми набагато більше полюбили грати акустику, ніж електрику.
— У ваших піснях якась трагічна еволюція, а на сцені — радісна революція.
— Наш депресивний імідж створили журналісти.
— Не вони ж написали рядки: «Зачем топтать мою любовь»?
— Механізм трошки інший. Коли ми сідаємо писати пісню, ми хочемо сказати, що хоч би в якій ситуації не опинилася людина, вихід завжди є. Тому глибинно наші речі позитивні. Їхня основна ідея: треба бути сильним і рішучим. А в київському контексті пісні набули іншого значення. Два місяці тому також по-іншому б сприймалося: «Уходи, я прикрою». Тоді вони б вам допомагали перемогти, а сьогодні допомагають відзначити перемогу.
— Рок завжди був оплотом бунтарства. Що там у вас у Росії? Не дуже ви в «облозі»?
— Наших «сумних» пісень на радіо не ставлять. Усі жадають тупих безпричинних веселощів.
— Чи не нагадує це «бенкет під час чуми»? «Фабрика зірок», гумор Петросяна?
— Ціле покоління виведене за «рамки нормальності». Дівчатка усі хочуть на «Фабрику зірок». Шлях, який повинен бути в кожного свій, почав підмінятися масовістю, «фабрикою».
— Ваш ліричний герой нібито нещасний, а судячи з вас «живого» — щастя вам вистачає. Як ви поясните цю різницю?
— Іншим разом пісні довіряєш більше, ніж можеш сказати друзям. Пісня це спокійно приймає. І ти відчуваєш велике полегшення, звільнившись від проблеми. Звалив на чужі плечі — і радий. Розповідали, що коли один журналіст поскаржився іншому, той йому відповів: «Піди на концерт «СГ», і ти зрозумієш: твої проблеми — дурниці».
— У вас яка найбільш «шляхова» пісня, найособистіша?
— Знаєте, для мене важливіші пісні не хітові, а «темні конячки». Вони не так на слуху, але там більше особистого життя. А про «зірку» — просто ближча всім. Коли люди співають хором, у них теж щось відкривається. Крикнув: «Співаймо!» — і сотні людей підхоплюють. І це один із найприємніших моментів у житті артиста. Скажу навіть так: концерт починається з «на біс». Усі трошки затиснуті, і коли офіційна частина закінчилася, починається співтворення. Ми дуже любимо «на біс» та граємо до останнього. Ти можеш перед концертом заснути. Але коли це все починається — потрійна енергія.
— А що ж лише двічі вийшли «на біс»?
— Бо на поїзд спізнимося.
— Тоді чекаємо знову.
— Дякую.
Отак в один день поєдналися в єдиному святковому пориві українська інавгурація та російські «галюцинації». Мрії про свободу ЇХНІХ нормальних громадян втілили в життя НАШІ нормальні громадяни. Є контакт!
