З Олександром та його майбутньою дружиною Юлією ми сидимо у сквері в центрі Києва. Чоловік прийшов на зустріч без слухового апарата — у ньому сіли батарейки, і спілкуватися нам допомагає блокнот, де я пишу запитання. Олександр чує звучання мого голосу, але не розрізняє слів — вони зливаються у рівномірний тихий шум. Коли треба швидко щось вточнити, допомагає Юлія. Раптом повз проходить акторка, котру Олександр бачив у якомусь серіалі. Слабкий слух — не завада, щоб дивитися фільми і слухати музику, зрештою просто мати насичене цікаве життя.
СПОЧАТКУ НЕ ПОМІЧАВ, ЯК ГЛУХНЕ
Олександр Булатов живе у Києві з лютого минулого року. Сам він з Макіївки Донецької області, нині окупованої бойовиками «ДНР». До столиці Олександр переїхав разом з Мальтою, фенотипом пітбуля. Свого часу журналісти різних видань розповідали зворушливу історію про те, як він навідріз відмовився залишати собаку і зголосився покинути зону бойових дій тільки з нею.
Зараз Олександр працює в гіпермаркеті «Ашан», розставляє напої у торговому залі. «Хлопці на роботі нормально зі мною спілкуються. Якщо мені важко щось розчути, пишуть на папірці», — каже чоловік. Влаштуватися на роботу Олександру допомогла голова правління Центру громадянських ініціатив «Ми разом» Олена Полозок. Свого часу переселенець долучився до кількох проектів цієї громадської організації: на благодійному фестивалі вчив дітей дресирувати собак, відвідав низку уроків з мови жестів, влаштованих активістами.
Сашко почав втрачати слух у школі: у 12 років переніс гнійний апендицит, кололи антибіотики, через які все і почалось. Спочатку хлопець не помічав, як глухне, але раптом мати звернула увагу, що, коли звертається до сина, той часто її перепитує. Слух навряд чи можна відновити. Колись Олександр приїздив до Інституту отоларингології НАМН України, де після досліджень заявили: операцію не робитимуть, бо після неї чоловік може оглухнути взагалі.
За освітою Булатов — столяр. За спеціальністю останній раз працював ще у Макіївці, з братом збирав меблі у приватній фірмі. «У Макіївці свого часу було підприємство, де виготовляли дерев’яні меблі. Там працювали два чоловіка, один зовсім глухий, інший чув. Вони довго працювали разом, і той, хто чув, вивчив жести. Я тоді був школярем, після уроків інколи заходив до них у цех і дивився, як вони працюють», — згадує Олександр. Перший виріб чоловіка — табуретка для племінниці. Дорослі допомогли зробити розмітку, а потім хлопець сам вистругав з дерева річ. Між іншим, цей табурет живий досі.
ВІД МОВИ ЖЕСТІВ ПАЛЬЦІ ШВИДКО ВТОМЛЮЮТЬСЯ
Пересуватися великим містом Сашкові допомагає мобільний телефон з мапою і навігатором. З’ясувати щось в оточуючих знов-таки допомагають папір і ручка. «У поліклініку з Олександром ходжу я. Там навіть вказано, щоб люди з особливостями слуху приходили з помічниками, — додає Юлія Медвєдєва. — Але взагалі знаходити спільну мову з іншими людьми — не проблема. Олександр трохи розуміє по губах. А якщо казати йому голосно і чітко, він почує».
Рік тому волонтери допомогли Олександру придбати слуховий апарат. Але навіть найсучасніша техніка не замінить природного слуху. «Коли дуже шумно, Олександр не почує і з апаратом. Зараз він би чув насамперед шуми, які гучніші за ваш голос, адже апарат не відрізняє їх від голосу, як людське вухо, — пояснює Юля. — На роботі, де Олександр ходить з апаратом, усі шумлять, торохкотять візками, тому звертатися до нього треба голосно».
За останні два роки Олександр трохи вивчив мову жестів. Швидко спілкуватися нею не може, починають боліти пальці. За словами Юлі, зазвичай добре володіють мовою жестів люди, які не чують від народження. А вони з Олександром інколи користуються окремими словами, щоб швидше зрозуміти одне одного.
ЗАТЯТИЙ ВЕЛОСИПЕДИСТ
У плейлисті Олександра — електронна музика, в основному транс. Чоловік слухає композиції без слів і старі пісні, тексти яких пам’ятає з дитинства, наприклад, «Белые розы» гурту «Ласковый май». Також Сашко з Юлею дивляться різні фільми з субтитрами.
Завдяки Iнтернету Олександру доволі просто спілкуватися з людьми. Він переписується з мамою, яка залишилась у Макіївці, з одною з сестер. З другою сестрою не спілкується — розійшлися погляди. Сашко сумує за братом: той не дуже розбирається у техніці, соцмережами майже не користується, тому йому можна тільки телефонувати — а для чоловіка це фактично неможливо.
Через соцмережі Булатов знаходить собі компанію, щоб кататись на велосипеді. Інколи набирається ціла група, що їздить Києвом та живописним передмістям. «Машини мене не лякають! Коли їду на зелений, виставляю руку — тоді авто позаду гальмує, а я проїжджаю, — ділиться Олександр. — Для організації «Ми разом» планував розробити велосипедний проект. Щоб велосипедисти зі слабким слухом їздили зі спеціальними прапорами — тоді водії розумітимуть, хто поруч із ними. Хотів влаштувати велопрогулянку Києвом, може, з пікніком, на яку зібрати людей зі слабким слухом. Написав про це у соцмережі, втім поки до втілення не дійшло. Зараз хочу запропонувати таке знов, але ще не продумав все».
Юлія та Сашко планують купити інструменти, щоб зробити якісь меблі для свого помешкання. Олександр каже: «Мені подобається працювати руками, збирати щось і радіти, що у тебе вийшло».
