Ми всі живемо у світі стереотипів. І не новина, що навіть найкритичніший аналітик має у своїй свідомості певні шаблони та трафарети. А що ми знаємо про схід України? А точніше — з чим асоціюється він у українців?
Терикони, копанки, бандити, російська мова, домінація проросійських сил, радянське мислення, комсомольці.
Такий собі малюнок із клякс у темних і сірих тонах. Україну там не люблять. Бандеру ненавидять. Западенців побоюються. На виборах, якщо й голосують, то або за комуністів, або за тих, хто пропонує двомовність.
Я — мешканець сходу. Коріння моє слобожанське, народився в донбаському Луганську — далекому сході України.
Я знаю два сходи. Ні, не схід проросійський і схід проукраїнський.
Схід людей мислячих і схід людей апатичних. Апатичних до думок, до власної долі, до суспільних проблем, до історії. Саме другий схід найтендиційниший, найбільш придатний до маніпуляцій, на які з легкістю ведеться.
Він мислить картинками, емоційними прив’язками, міфами. Ці міфи готуються для нього і згодовуються йому. Особливо під вибори. Цей схід формує квазі-простір, де зникає сенс існування демократичної держави, законів, патріотизму. Цей схід — рудимент радянського вишколу, те, що в народі зветься «хомосовєтікус». Він легко ковтає примітивні посили — ковбаса, зарплатня, «наші», «бендери», Путін.
Схід людей мислячих — це невеликий прошарок тих, хто нічого не чекає дармового і ні на кого не надіється. Це не обов’язково інтелігенція. Не обов’язково журналісти чи історики. Скоріше — це люди, які здатні критично ставитись до дійсності.
На виборах вони — в тому числі російськомовні — перед тим, як поставити «галочку» в бюлетені, задумуються , як може керувати країною відсидівший єнакієвський «пацанчік»? Вони можуть ратувати за двомовність, але їм не прийде в голову обирати людину з «понятіями». Таким людям важко наобіцяти.
Шкода, але апатичний схід домінує. Епоха радянської окупації, ідеологічні навіювання, «совєтскій образ жизні» з очікуваною зарплатнею, нівельованою відповідальністю і обов’язковою покірністю зробили свою справу. Саме завдяки цьому сходу існують вище згадані стереотипи. І саме в цих стереотипах, в цьому однобокому сприйнятті ходу криється помилка. Не Леніна чи Путіна тут люблять, не двомовність тут відстоюють, не Митним союзом марять. Все це поверхня. Тут бажають лише своєчасної зарплатні і мінімум відповідальності. Саме тому на сході так злякалися недавніх подій у Києві. Не тому, що на сході бояться націоналістів, не тому, що Бандерою в Горлівці можна лякати дітей, а тому, що східняку бунт незрозумілий. Бо на бунт здатен той, хто відчуває власну самостійність, повноцінність і любу несправедливість та утиск сприймає гостро. Але ж це ставить під загрозу своєчасне отримання пайки! Це веде до покарання! І що ще гірше — це може призвести до відповідальності за подальше життя без патрона.
Коли нещодавно мене запросили на перше Сватівське Віче, я віднісся до цього з певною іронією. Яке Віче може бути в зросійщеному слобожанському регіоні? В місті, де з 1959-го року залишилась лише одна україномовна школа. В місті, де свиня, город і «запорожець» є мірилом заможності та сенсом буття. Я їхав до Сватового з думкою ще раз побачити схили місцевої річки, такий теплий серцю ландшафт із крейдяних гір та почути ті приємні звуки, які бувають лише в селах, де природа і людина існують в безпосередньому єднанні. А ще — апатичні обличчя сватівчан та формальні виступи місцевий керманичів.
І ось у самому центрі Сватового перед моїми очима представ стенд із траурними фото та написом «Слава Небесній Сотні! Герої не вмирають!»
Можна було очікувати чого завгодно. Обережного перефарбування політиків, поодиноких вигуків у натовпі самотніх націоналістів, формальних закликів про вшанування загиблих і показної скорботи, але не вмонтованого в серці міста поминального стенду з обличчями людей, які не мали відношення до Сватівщини.
Один за одним виступаючі почали виходити на сцену перед сватівчанами, вигукуючи гасло «Слава Україні!», яке люд підтримував луною «Героям слава!». Вибачались і за підтримку Януковича, і за те, що не брали участь у подіях на Майдані. Запрошені святі отці різних церков обнялись, розцілувались...
Саме загиблі невидимим духом єднали присутніх. Смерть стала стрижнем, що не давав похитнутись усвідомленню того, що ми забуксували в часі. Що потрібна докорінна зміна мислення, принципів існування. Трагедія стала стіною, в яку врізались із розумінням, що далі так не можна. На тлі перерваного життя захиталась звична система координат рядових зібрань.
Мер міста Євген Рибалко зцементував виступи конкретними пропозиціями по захисту Сватового від рейдерських інтервенцій. При цьому згадав, що в Партії регіонів, до якої він сам ніколи не належав, багато людей, з якими можна ефективно співпрацювати...
Так я в цей день побачив у Сватовому інший схід. Людей, які розуміють, що жодна влада не варта смертей. Людей, які здатні визнавати помилки. Людей, які мають гарячі серця і теплі душі. Людей, яких ще не так багато для критичної маси, яка може зрушити поламаного воза, що застряг у болоті часу.
