Публікація листа киянина Юрія Стадніченка «Де ви, українські інтелігенти? « («День» від 20.07.2001 м.) і пропозиція читачам висловити свій погляд на роль інтелігенції в житті українського суспільства, зокрема — у розвитку української мови та культури, викликали значний відгук, про що свідчать численні листи, котрі надійшли до редакції. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі один з перших відгуків, а продовження полеміки — у наступних випусках «Пошти «Дня».
У «Дні» №127 від 29 липня ц.р. був надрукований лист пана Стадніченка «Де ви, українські інтелігенти?», який викликав у мене неоднозначне ставлення до його думок та тверджень. Тож газета зробила добру справу, запропонувавши читачам викласти власне бачення на сучасну українську інтелігенцію та її роль у суспільстві.
Інтелігенція завжди була носієм передових думок, до неї прислухалися. Незважаючи на те, що в радянські часи її практично винищили, змусили покинути країну, окремі представники все ж вижили. Вони поміж нас. На жаль, їх дуже і дуже мало, але вони є. Вони різко вирізняються серед основної маси. Я знайома з такими людьми і спробую на окремих прикладах, епізодах розповісти про них та викласти своє бачення цієї проблеми.
Інтелігент — це, найперше, людина розумна, з високою внутрішньою культурою, самоповагою (а звідси й повага до інших людей, інших думок, інших поглядів на ту чи іншу проблему), з високим рівнем відповідальності за себе, за державу, з почуттям міри абсолютно в усьому (у словах, діях), правдива, порядна, чесна.
Ми за роки радянської влади нівелювали поняття «інтелігент». Панівними класами у нас були робітники і селяни, а інтелігенція називалась трудовою і, до того ж, прошарком. І кого у нас називали інтелігентами? Людей, котрі мали вищу освіту та працювали в державних установах, у мистецьких закладах та організаціях. І за свою роботу отримували копійки. Хто не пам’ятає зневажливе: «Гнилий інтелігент, очкарик»?
Добре відома істина, що ніякі дипломи і навіть їх кількість не додають людині розуму, інтелігентності. Усе це тільки «бомага», як казав один з відомих персонажів української літератури, і більш нічого.
А ось розум — це щось зовсім інше. Це — або чиста генетика, або набуте (при великому бажанні та відповідних здібностях) у тяжкій праці над собою. Інтелігент — це особистість, а не диплом про отримання спеціальності, не посада, навіть найвища.
Тепер щодо національної ідеї. Я — етнічна українка. Вихована на національних ідеях, за які половина моїх рідних «сиділи» по 10 — 12 років у тюрмах та на засланнях. Мій батько був священиком. З дитинства я пройшла через усі наруги, гоніння і знущання тодішнього режиму. Тому вважаю, що маю повне право говорити про національну ідею, бо знаю, за що саме люди боролись, і порівняти з тим, як їхні прагнення втілились у життя сьогодні. Достовірно знаючи думки, висловлювання та й саме життя моїх рідних, стверджую, що та національна ідея, яка нав’язується нам зараз, зовсім не національна. Це, скоріше, якась віддалена формула тієї ідеї, за яку страждали і проливали кров десятки тисяч людей. Нам нав’язується ідея націоналізму в найгіршому розумінні цього слова. На теперішніх ідеях не можна виховати не тільки справжнього українського інтелігента, а навіть просто порядну людину. Хіба внутрішня культура інтелігентного українця дозволить не поважати людину іншої національності, зневажати інших за те, що в них тече не українська кров?
Мій хресний, який відсидів у таборах десять років тільки за те, що була видана його книга поезій про Україну, називав такі ідеї облудними і брехливими. І мав на те право. Він говорив: «Чому я повинен з презирством ставитись до єврея, росіянина чи когось іншого? Адже ми разом витерпіли усі незгоди радянських виправних таборів. І над нами усіма знущався наглядач-українець. Ми його усі разом жаліли. Чому? Бо вірив він у мертві ідеї, то й сам видавався нам мертвим».
Пронісши через тортури в’язниць свою національну ідею: «Вільна, заможна Україна», не підтверджену ніякими дипломами, ця людина зберегла свою внутрішню високу культуру думок, помислів, спілкування, високу свідомість свого призначення, чесність, порядність, внутрішню шляхетність. Інтелігент у кращому розумінні цього слова.
А ось зовсім інший приклад — інтелігент нового покоління, вихованого комуністичним режимом. Мій добрий знайомий має аж три дипломи про вищу освіту (останній — Львівської консерваторії), але назвати його інтелігентом язик не повертається. Випадково я була свідком його розмови з прибиральницею, яка зробила йому зауваження, щоб не кидав недопалки будь-де, і у відповідь почула буквально таке: «Якась прибиральниця буде вказувати мені... Та я маю три вищих освіти, а ти...»
Ну чим мій знайомий не інтелігент? Розмовляє чистісінькою українською мовою, має три вищі освіти, за «парту» його садити не потрібно. Чи варто коментувати цей випадок? Все, наче, у нього є, а от тільки інтелігентності у ньому... Ну зовсім ніякої. І не буде ніколи, хоч би він ще б п’ять дипломів мав. На моє глибоке переконання, жоден диплом про вищу освіту не додає людині ані розуму, ані порядності, ані елементарного відчуття гідності, коли це в ній не закладено або від народження, або не виховано з малечку.
А насильницький шлях нав’язування української мови та культури приведе нас у глухий кут. Насилля породить спротив. Це закон життя. І це можна назвати інтелігентністю? Та це з недалекого комуністичного минулого: «Шикуйсь! Кроком руш вчити українську мову!» Ну й інтелігенцію ми виховаємо за тими «партами».
Навіщо далеко ходити. Погляньмо та послухаймо наших законодавців, вищих урядовців... У парламенті останнім часом зовсім не звучить українська мова. Хоча самі й приймали закон. Ні в одному парламенті світу ніхто не розмовляє іншою мовою, крім державної. Про уряд і мову не веду. А наші? Не бажають чи зневажають? Останнє, напевне, справедливіше. Та кожен з них вважає себе елітою, інтелігентом. Бо ж мають звання, дипломи.
Чи можна назвати інтелігентом одну аж надто «прогресивну» пані — народного депутата? Чи ж дозволить собі інтелігентна людина погрози, агресивний тон, нападки, рукоприкладство? Звичайно ж, ні. А вона дозволяє, не дивлячись на всі свої високі звання. Так що я зовсім не згодна з паном Стадніченком, що інтелігенцію можна сформувати.
Звичайно, можна «культуризировать наше образование». Але якщо не брати до уваги кожну особистість окремо, а всіх масово гнати в українську культуру, нічого не вийде. Ми вже це проходили. Ні, я не проти навчання тих, хто цього бажає, я не проти, щоб кожна людина отримала відповідну освіту. Але не можна вирощувати інтелігентів, як картоплю на городі.
Є у мене друг, Іван. Набагато старший, але ми з ним однаково друзі. Живе він у селі. Був нашим сусідом на одному з приходів, де служив мій батько. У Івана немає дипломів, освіта всього-навсього 7 класів, але який він начитаний та ерудований. Він слідкує за періодикою, хоча сьогодні це не так легко на селі, читає художню літературу. Він мудрий і просто розумний. А ще він — інтелігентна людина. Нікого ніколи не образив, не зробив нікому зла, у його лексиці відсутні грубі слова. Про лайку і мова не йде. Ця людина сяє добротою, ласкою, любов’ю. До нього йдуть за порадою або просто погомоніти про життя-буття. З ним приємно спілкуватися, навіть мовчки. Його очі завжди випромінюють розум і внутрішнє благородство. Так і дітей виховав. Вони вивчились, мають дипломи, а в усьому іншому вони схожі на батька. Ось вам і родовід інтелігенції, української, справжньої.
І ще, чомусь зовсім ми втратили таке поняття, як делікатність. Це невід’ємна, а можливо, і найголовніша риса людини інтелігентної. А ось її, тобто делікатності, навчити не можна. Вона або є, або її немає. Ну, це ніби ніжні звуки скрипки, або флейти, або арфи. І це все називається високою духовністю.
Мене дивує один факт, який існує в системі вищої освіти. При вступі на акторський факультет, у художні, інші мистецькі вузи абітурієнти обов’язково складають екзамен з майбутньої спеціальності. І він є основним фактором для вступу. Не може бути музикантом людина без слуху, художником, актором — вибачте, — без таланту... А ось у педагогічні вузи як складають екзамени? Написав твір чи диктант — і все. Ти — студент. А зараз ще простіше — основним мірилом є гроші. Заплатив — вступив. А хист, а інтелігентність?
То кому ж довірено виховання дітей у школах, у дитсадках? Повірте, що на 50 випускників педагогічних вузів у кращому випадку два-три дійсно талановиті й інтелігентні педагоги.
То, може, почати звідти, зі вступу до педагогічних вузів? І ось тоді, можливо, ми отримаємо справжню українську інтелігенцію, високоосвічену, елітну, з високим почуттям гідності й свого призначення у державі. На це підуть роки.
А перевчати... Марна справа.
