Сто років тому середнім рівнем освіти вважалася лише загальна початкова. А сьогодні будь-яка людина, яка здатна мислити абстрактними категоріями (а таких людей — понад 85%), може здобути повну середню освіту. А опановувати премудростями вищого базового рівня готова половина населення, на повну вищу потягне кожен четвертий, а докторські програми можна пропонувати лише одному-двом зі ста жителів країни. Такі висновки зробив у своєму дослідженні «Трансформація вищої освіти в ХХI столітті» відомий польський вчений, політик і бізнесмен Кшиштоф Павловський. З обговорення його роботи й розпочалася дискусія «Бізнес та освіта: успіх у партнерстві», організована Консорціумом із вдосконалення менеджмент-освіти в Україні. До речі, свої висновки пан Павловський робить на основі даних про природний розподіл талантів, а також відомостей про мотивації та здібності вчитися, зібраних у кількох поколінь абітурієнтів.
Він пише про те, що для традиційних класичних вищих навчальних закладів настали тривожні часи навіть у благополучних європейських країнах, й аналізує ті явища, які впливають на зниження конкурентоспроможності класичних університетів. Одне з них — це поява дедалі більшої кількості приватних ВНЗ, які не витрачають грошей на підготовку власних кадрів, а перекуповують кращих у вищих державних навчальних закладах. Зменшують привабливість класичних університетів і широко поширені нині он-лайнові програми навчання. Вони коштують дешевше та дають можливість вчитися на відстані в зручний для студента час. До речі, фахівці стверджують, що, якщо ці програми складені професіонально, то якість освіти не страждає, а контакт студента з викладачем за допомогою електронної пошти може виявитися ще тіснішим, ніж це відбувається при навчанні в класичній формі. Кількість студентів зростає в усьому світі, а усталені століттями відносини «майстер-викладач і студент-учень» зникають. Студентів на одного викладача стає дуже багато, тож говорити про наставництво стає нереальним, воно поки що може зберігатися лише на рівні аспірантури. На сьогодні індивідуальну систему наставників зберіг тільки Кембридж.
Крім того, в навчальних планах ВНЗ з’явилася тенденція збільшувати відсоток матеріалу, який вивчається на вибір. І це несе в собі певну небезпеку. Тут можливе перекладення відповідальності за майбутнє цілком на студента, а соціальними наслідками можуть виявитися безробіття, невідповідність здібностей працівника ринковим умовам, зайва кваліфікація....
Ті, хто сьогодні визначає розміри державного фінансування вищої освіти, ображаються, що ці кошти використовують неефективно. Ті, хто отримує їх, — скаржаться на мізерні суми. Основна відмінність фінансування вищої освіти в Штатах від фінансування її в Європі полягає в частках приватних фондів. У Європі вона становить 0,2%, а в США — 1,2%, тобто ушестеро більше. Загалом у світі на освіту й навчальні програми щорічно виділяють 27 мільярдів доларів. Із них 12 мільйонів перетікають у кишеню Сполучених Штатів як плата за навчання іноземних студентів. Фундаментальна ідея доктрини європейської вищої освіти означає безплатність навчання. Такий підхід дослідник вважає помилковим. Він переконаний, що пільг на отримання освіти має бути менше, лише для обдарованих. Американська система освіти працює на відбір найталановитіших. Для цього відомі університети мають великі стипендіальні фонди, що створюють можливості для навчання кращих навіть із малозабезпечених сімей, і навіть для іноземців. Керівництво ЄС схвильоване тим, що 40% тих, хто почав вчитися, так і не здобули вищу освіту, адже те, що легко дається, як правило, не дуже ціниться.
Протягом найближчих років прогнозується посилення боротьби за нових абітурієнтів, оскільки кількість молодих людей не лише в Україні, а й у Європі загалом зменшуватиметься. Лідери світового рівня серед вищих навчальних закладів, щоб не втратити переваги, почали відходити від дуже спеціалізованих програм. Вони намагаються розширювати знання студентів у різних областях, формують навички використання інформації, а також впливають на становлення характеру вихованця. Ті, хто вчитиметься за такими програмами, зможуть ефективно себе реалізовувати і в постійно змінному світі. Практика показує, що про життєздатність прийнятих в освіті рішень можна судити не раніше ніж років через десять. З огляду на це, дослідник стверджує, що для досягнення світового рівня (а саме «наздогнати та перегнати» якість вищої американської освіти) Європі знадобляться не менше 25 років. І це за умови, що вкладатимуть дуже великі гроші в цю сферу.
